Ще раз поглянути на тебе,

З тобою стрінутись ще раз,

У вечір, як зірки засяють в небі,

В осінній вечір, як тільки день погас.

Ще раз піти удвох з тобою,

За руки взявшись, як колись,

В гаях стежками осінню сумною,

де перший раз ми давно зійшлись…

Ці слова з популярного танго – «Прийде ще час», яку часто ще називають «Стрийським танком» належать відомому галицькому композитору та акордеоністу Івану-Богдану Весоловському, який увійшов в історію музичного Стрия та Львова, як композитор легкого жанру.

Він народився у драматичні часи Першої світової війни 30 травня 1915 року в м. Відні, куди емігрувала сім’я Остапа та Марії Весоловських, рятуючись від російської окупації. Після Першої світової війни у 1918 році родина Весоловськихпереїхала до Стрия. Його батько, Остап Весоловський, був шанованою людиною у Стрию і спершу обіймав посаду радника окружного судді, а згодом став головою окружного суду, мав впливові політичні зв’язки. Мати – пані Марія була багаторічною очільницею Союзу українок у Стрию, писала вірші, які у майбутньому стануть піснями, а ще приходилася родичкою видатної світової оперної співачки Соломії Крушельницької. Маючи подвійне ім’я, він чомусь не любив, коли його звали Іваном. У дитинстві його називали Боцян, а на сцені його знатимуть під псевдонімом Бонді. Шкільну освіту він здобув у Стрийській гімназії. Богдан почав писати музику у 16 років, а у 22-річному віці написав одну із своїх найпопулярніших пісень «Прийде ще час». Уже перші музичні твори принесли йому славу. Згодом разом із друзями-музикантами створив капелу «Ревелірс». З нею вони виступали у клубах і на святах у Стрию.

У 1933 році Богдан Весоловський вступив до Львівського університету на правове відділення. Але музики не полишив, продовжуючи паралельно навчатися у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка. Саме під час навчання у музичному інституті він вдосконалював техніку гри на фортепіано і пробував себе у композиції. Також разом зі скрипалем Леонідом Яблонським і акордеоністом АнатолемКос-Анатольським, співаком Степаном Гумініловичем, вокалісткою Іриною Яросевич він виступав у складі популярної на той час молодіжної «Джаз-капели Яблонського–«Ябцьо джаз», яка мала неабиякий успіх на вечірках львівської молоді того періоду, зокрема на корпоративних балах. Мистецьке життя тогочасного Львова вирувало на повну. Майже на кожному кроці працювали театри-кабаре, у яких лилася музика різноманітних жанрів – від мрійливих і ліричних до жартівливих і танцювальних. Богдан Весоловський намагався наслідувати українських композиторів Василя Барвінського, Станіслава Людкевича, Романа Савицького та інших. Писав музику на вірші Тараса Шевченка, Тодося Осьмачки, Олекси Слісаренка.

У гурті “Ябцьо-Джаз” Богдан Весоловський зустрів своє перше кохання – Ірину Яросевич. Вдвох вони гарно співали, а Ірина виконувала перші твори Богдана. Але згодом палке кохання між молодятами із часом згасло, а їх життєві шляхи розійшлися у різні боки. Ірина Яросевич потрапила до Польщі, де співала у єврейсько-польському ансамблі «Тео-джаз». А Богдан Весоловський залишився у Львові. Згодом шляхи учасників «Ябцьо-джаз» розійшлися. Леонід Яблонський емігрував до Чехії, а звідти до Аргентини, а згодом – до Канади. Степан Гумінілович вступив до війська ОУН, а після II світової війни виїхав до Італії, де організував власний хор. Найбільше пощастило Анатолію Кос-Анатольському, який наприкінці 40-х років увійшов до Спілки радянських композиторів України та зробив собі ім’я на обробках лемківських пісень.

Здобувши освіту Богдан Весоловський у грудні 1938 року виїхав у Хуст, для участі в розбудові Карпатської України. Після поразки карпатських січовиків він емігрував до Відня. І саме з цього періоду розпочинається його довга дорога еміграції. У австрійській столиці, де він і народився одружився з Оленою Залізняк (1917 р.н.), яка походила з того самого роду, що і його мати. Більше того, вона доводилася Богдану троюрідною сестрою, але подружжя на це не зважало. Згодом він закінчив у Відні один із найпрестижніших дипломатичних навчальних закладів Європи – Консульську Академію і став членом, а у 1940 році – керівником Українського студентського товариства «Січ». Він знав кілька іноземних мов. У шлюбі у них народилося двоє синів – Остап, народжений 12 липня 1941 року та Юрій, народжений 13 жовтня 1944 року. Дружина Олена виявилася спорідненою душею, писала разом із Богданом вірші. Їхній витвір «Лети, тужлива пісне» стане гімном українських емігрантів. У Відні Богдан Весоловський, щоб прогодувати сім’ю, грав на акордеоні та фортепіано у клубах і барах, а також працював редактором «Українського музичного видавництва» Бориса Тищенка. У квітні 1945 року втікаючи від комуністів сім’я Весловських оселилася у Верхій Австрії. Подружжя мали одну спільну мрію – переїхати за океан. Але до здійснення мети лишалося ще три роки, які вони прожили у містечку Шердінг, де Богдан Весоловський працював перекладачем при митній службі.

У лютому 1949 році за допомогою рятувальної служби ООН та української громади Канади їх мрія збулася. Подорож до омріяної Канади була дуже важкою: грошей у них не було, а позичені кошти швидко закінчилися. Але рівень життя, який разюче відрізнявся від окупованої Галичини, а також повоєнного Відня, дозволив їм через невеликий проміжок часу звести власний будинок. А незабаром сім’я Весоловських переїхала до Монреаля.

У Канаді Богдан Весоловський працював керівником української секції канадської радіокомпанії Сі-Бі-Сі. Він жив Україною щодня та був обізнаний з усіма подіями, що там відбувалися. Він мав нагоду читати українські часописи і знайомитися із сучасною українською поезією. На Богдана Весоловського чекали перші контракти, за якими видали понад 100 платівок і він зайнявся серйозною музикою. На ноти були покладені вірші видатних українських поетів: Володимира Сосюри, Павла Тичини, Максима Рильського, Тодося Осьмачки, Василя Симоненка, Ганни Чубач, Павла Воронька та інших. І Богдан Весоловський здобуває любов канадських українців.

Але не єдиною музикою він жив. Паралельно, як колись навчався, він успішно будує дипломатичну кар’єру, що дозволяє йому займати високі державні посади, однак громадянства Канади він не має. До того ж, він працював у редакції канадського радіо, що дозволило мати йому хоча б однобічний зв’язок зі слухачами-українцями. Відвідати Богдану Весоловському рідну землю випаде лише раз, у 1968 році. Тоді він побував у Стрию та Львові, зустрівся зі своїм родичем Остапом Охримовичем, з’їздив на могилу Тараса Шевченка у Каневі.

Ось такий непростий життєвий шлях пройшов творець українського танго, вальсу та фокстроту Богдан Весоловський. У кожну ноту музику вкладав любов, яку серцем відчував слухач. Найвідоміші його композиції: “Прийде ще час”, “Як тебе не любити”, “Чи справді”, “Лиш тебе одну”, “Ти з любові собі не жартуй”.

На превеликий жаль серце видатного українського композитора Богдана Весоловського перестало битися у віці 56 років. Це сталося морозного світанку 17 грудня 1971 року. Під час свого короткого життя він заповів дружині, щоб його прах був перевезений в Україну. Дружина Олена виконала останній обов’язок перед чоловіком. Через 20 років після смерті його прах поховали у Стрию, в родинному склепі Весоловських. Похорон був велелюдним.

Хотів би зазначити, що музична спадщина композитора Богдана Весоловського налічує 130 пісень, які наповнені зворушливими мелодіями, розмаїттям музичних мотивів та любовною лірикою.

1 червня 2012 року в Стрию, на проспекті Чорновола, 11 відбулося урочисте відкриття і освячення меморіальної таблиці, присвяченої славному українському композитору, стриянину Богдану Весоловському, який з 1917 по 1938 рр. тут проживав. Цю почесну місію було доручено відомому українському політику та дипломату Ігорю Осташу, почесному консулу Канади у Львові Оксані Винницькій та родичці б. Весоловського – Галині Дячок (Охримович). Того ж дня було проведено панахиду на могилі Богдана Весоловського, яку очолив Преосвященний Владика Тарас Сеньків. Після чину освячення меморіальної таблиці стрийський декан о. Іван Барабаш зазначив: «Богдан Весоловський мріяв, щоб Україна прийняла його в свої обійми». Згодом у Стрию відбувся перший вечір пам’яті Богдана Весоловського.

У 2013 році у Київському видавництві «Дуліби» вийшла у світ книга «Бонді або повернення Богдана Весоловського», яку написав Надзвичайний і Повноважений Посол України в Канаді (2006-2011 рр.) Ігор Осташ. «Хто нині знає в Україні, що Богдан Весоловський або Бонді у 1930-і роки був одним із батьків української естрадної пісні? Натомість останні 50 років він був культовим композитором в українській діаспорі Канади, США, Аргентини, Австралії та Європи. Його називали королем української танцювальної музики. Але разом з тим, до його творчої спадщини, до його романсів зверталися і великі співаки міжнародного рівня, які виступали на найпрестижніших сценах світу – маестро Володимир Луців, солісти «Метрополітен-Опера» в Нью-Йорку Іванка Мигаль і Андрій Добрянський, а також Василь Тисяк, якому аплодували у багатьох європейських оперних театрах. Його популярні танго співали і в Україні, щоправда, нічого не знаючи про автора. Твори Богдана Весоловського на Заході порівнювали з «Кумпарсітою» чи «Капрі», а в Україні на його творчість було повне табу. Він також один із небагатьох українських композиторів, який творив трьома мовами – українською, англійською та німецькою. Його життя ламали жорна трагічних міжвоєнних часів, Другої світової війни, а також періоду «холодної війни». Ці жорна змусили композитора Богдана Весоловського пройти випробування долею біженця і емігранта, проклавши його життєву дорогу через Україну і Польщу, Чехословаччину і Австрію, Німеччину і Канаду. Він завжди оспівував любов – любов до рідної землі, любов до людей. Своє життя він поклав на вівтар української пісні. Богдан Весоловський був великим українцем, хоч ніколи й не мав українського паспорта» – зазначив Ігор Осташ.

Прийде ще час, коли затужиш ти за мною,

Прийде ще час, коли згадаєш наші дні,

Може, тоді любов ти зрозумієш мою,

І, може, за ту любов вдячна будеш мені.

Поглянути у твої очі

І слухати слова твої,

У сяйві місяця літньої ночі

Послухать ще, як співають солов’ї.

Невже лише це тільки мрія?

Невже лише це тільки сни?

Чому, чому пропала вся надія,

зів’яла так, мов квіт навесні

Михайло ОЛІЙНИК.