{mosimage}В історії українського спорту останніми роками ведеться так, що з олімпіад наші спортсмени привозять здебільшого менше медалей.

І вже традиція: практично після кожних олімпійських ігор цей присмак гіркоти зникає, коли виступають наші паралімпійці. Так сталося і під час олімпіади у Ванкувері.

Після відверто провального виступу нашої збірної завдяки команді паралімпійців українські стяги піднімалися у олімпійському містечку чи не щодня.

19 медалей і в підсумку третє загальнокомандне місце – цей здобуток неповносправних людей для нашої країни годі переоцінити. Під час трансляції ми бачили їхні емоції, їхню героїчну звитягу, їхню непохитну волю та велике бажання перемогти.

Але це все лише одна сторона медалі. Інша ж її сторона  більш прозаїчна, а подекуди навіть трагічна. Майже кожен із цих, без перебільшення, героїв, пройшов у своєму житті чорну смугу не тільки фізичного, але й душевного болю, відчаю, розчарування, самотності.

Та, незважаючи на це, вони всі знайшли в собі сили боротися. Боротися, щоб жити повноцінним, наповненим змісту, щасливим життям.  І їм це вдається навіть краще, ніж багатьом із нас. Вони вміють по-справжньому радіти кожній миті, їхній сміх справжній, не лукавий, а душі відкриті для щирого душевного спілкування.

Про це пересвідчилися всі, хто побував на зустрічі із членом паралімпійської збірної України, багаторазовим чемпіоном України, бронзовим призером Чемпіонату світу, уродженцем Пустомитівського району Лещишиним Олегом.

Ще в дитинстві, коли хлопець гнав із пасовиська череду, зігнувся було, щоб підняти із землі провід і звільнити для худоби дорогу… Провід був під напругою, і такий безневинний поступок коштував дитині руки. Але Олег і дальше намагався жити так, як всі, відвідував звичайну школу, а не спеціалізовану.

Ба, більше того. Хлопець любив спорт. Йому вдалося встановити у рідній школі рекорд із дистанційного бігу, який ніхто із здорових учнів не міг побити протягом довгих 15 років! Згодом Олег почав серйозно займатися легкою атлетикою і був навіть призером області серед здорових спортсменів.

У його скарбничці є безліч медалей, але цією «бронзою» із «здорового» чемпіонату Олег особливо дорожить. Також він приніс показати медаль із Чемпіонату світу, виготовлену із дерева.

Діти із захватом слухали розповідь веселого, веснянкуватого хлопця і, дивлячись на нього, важко повірити, що часто, уже після фінішу, йому важко звестися на ноги. Ми бачимо по телевізорі тільки радісні тріумфальні посмішки переможців, а за кадром залишаються сльози, нестерпний фізичний біль.

Трапляється, що спортсменів доводиться приводити до свідомості за допомогою медикаментів. Але, як зазначив Олег, вони підводяться і вже за кілька годин забувають все і дальше продовжують тренуватися. Бо в спороті знайшли сенс життя, навіть більше – тільки завдяки спорту вернувся до нормального повноцінного життя. Олег розказував про долю майже всіх членів паралімпійської збірної, серед яких є герої України. 

Коли слухаєш про них, то розумієш, що кожна така людина заслуговує на це високе звання. Ось Олена Юрковська – дівчина із чарівною посмішкою і без ніг…. Після аварії довелося вчитися жити заново, але тепер уже по-іншому. І їй вдалося повернутися до повноцінного життя.

Вона стала олімпійською чемпіонкою Ванкувера, за що їй присвоєно звання «Гордість країни». Вийшла заміж, народила дитину. Олег розповідає долю кожного спортсмена і кожен раз оптимістично наголошує: «Живемо як всі – тренуємось, кохаємо, народжуємо і навіть танцюємо!

Бо якщо ти переможець у спорті, то ти переможець і в житті. Чемпіон інвалідом бути не може».

Під час зустрічі, що проходила у актовому залі Дрогобицької ЗОСШ №14,  Олег Лещишин ділився з дітьми тими незабутніми враженнями, які нещодавно пережив під час олімпійських ігор у Ванкувері.

Хлопець зайняв 6-те місце. З огляду на те, що лижними перегонами спортсмен займається лише 2 роки, то це справді високий результат, і будемо сподіватися, що із Сочі наш земляк привезе золото. Він у це вірить. А ще Олег зізнався, що під час виходу команди на арену в день урочистої церемонії відкриття олімпіади пережив такий шалений сплеск позитивних емоцій, що зрозумів – лише заради цього виходу варто боротися.

Він охоче розповідав про Канаду, про олімпійське містечко, але найбільше враження на нього справило те, що в Канаді українська мова звучить частіше, аніж у Східній Україні, і чистіше, аніж в Західній… (У Канаді українська діаспора сягає понад мільйон жителів – авт.)

Після розповіді Олега Лещишина школярі, серед яких були також і  учні із міста Стебник, із захопленням спостерігали за виступом юних дрогобицьких спортсменів, підопічних Наталії Городинської (СОЦ «Еней»).

Ініціатором, організатором та ведучим цієї незабутньої зустрічі був дрогобицький підприємець Роман Шманьків. Він зізнався, що ідея запросити в Дрогобич члена паралімпійської збірної виникла у нього під впливом глибоких емоцій, які він пережив під час трансляції паралімпійських ігор. «Коли я дивився, як людина без ноги спускається на лижах по швидкісному схилі, я відчув щось подібне, коли в дитинстві дивився на перших космонавтів»,- зізнався Роман Шманьків.

Допомогли провести цей чудовий вечір адміністрація ЗОСШ №14, Товариство захисту дітей-інвалідів «Надія», Спортивно-оздоровчий центр «Еней», поліграфічна фірма «Швидкодрук», а також Дрогобицький та Стебницький міські осередки Партії регіонів.

Напрошується висновок, що життєдайна сила фізичної культури і спорту допомагає неповносправній людині усвідомити свої можливості, наповнитись життєвим оптимізмом та вірою в себе як в людину, яка може все. Але чи ж тільки неповносправній людині?

Отож, щира вдячність всім, хто долучився до організації такого чудового дійства, та побажаємо їм наснаги і в подальшому пропагувати спорт та здоровий спосіб життя серед підростаючого покоління.

Віра ЧОПИК