{mosimage}У біографії кожної людини можна віднайти цікаві епізоди. Героїня сьогоднішньої розповіді, почувши про те, що в неї хочуть взяти інтерв’ю, сказала, що в її житті не було нічого особливого. Я, звичайно, не повірив і  був правий, бо мені вдалося зібрати не лише пізнавальну, але й краєзнавчу інформацію, пов’язану з історією рідного села та всієї Стрийщини.

Стефанія Василівна Співак (з дому Трубич) народилася 16 квітня 1932 року у селі Подорожне (Баличі). У сім’ї вона була другою дитиною. Мала ще старшого брата Петра, 1925 р.н.

На той час Західна Україна перебувала під польською окупацією. Глава сім’ї — Василь Петрович Трубич — був сільським солтисом (головою сільської ради). Оскільки у селі мешкали українські і польські родини, то час від часу на грунті міжнаціональних відносин виникали конфлікти.

Особливо вони загострилися у 1936 році. Якось солтис Трубич став свідком земельного спору між поляком Пшитоцьким та українцем Буцерко: йшлося про порушення встановленої межі. З’ясувавши всі обставини справи, солтис заступився за українця і обстояв його інтереси у суді. Та справедливе рішення не влаштувало Пшитоцького. Люта ненависть зародилася у душі озлобленого поляка, який прагнув помсти.

Настало свято Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня). Василь Трубич разом зі своєю дружиною подався на храмовий празник у село Зарічне до місцевого солтиса Гребіня. Після служби Божої та гостини Гребінь кіньми привіз своїх гостей до порому (колись існувала така переправа через річку Свіча).

Хотів він їх довести до самого дому, але на переправі між чоловіком та дружиною виникла сварка, через що кожен пішов до хати своєю дорогою. За якийсь час жінка прийшла до дітей, а чоловік не повернувся. Почалися пошуки. Шукали всюди, розпитували людей, навіть водолазів викликали – все безрезультатно. Доведена до відчаю жінка поїхала у село Струтин Івано-Франківської області, де мешкав відомий ворожбит.

Чорнокнижник сказав так: «Маєш, жінко, щастя, що-с пішла в другий бік, бо вбили би тебе разом з чоловіком. Вбивць було троє – батько і два сини. Вони вже давно підстерігали Василя, ховаючись за деревами коло його домівки, але завжди щось ставало на заваді злому наміру. Повертаючись із празнику, чоловік голосно наспівував пісню «Ляхи прокляті», от і привернув до себе увагу.

На нього напали, сильно побили і занесли до сараю. Через деякий час він прийшов до тями і почав просити, щоб його відпустили. Тоді один поляк схопив залізяку і вдарив нею щосили нещасного по голові. На тому все й закінчилося. Труп обв’язали снопами і поклали до стодоли. Потім разом з гноєм вивезли за село, а після того, як водолази обшукали всі водойми, вкинули у воду. Поблизу того місця ростуть три берізки. Знайдуть вбитого взимку».

Так все і сталося. Дітлахи човгалися на Рудці і побачили під льодом диню. Прорубавши ополонку, виявили труп людини. Звичайно, Стефанія Василівна не пам’ятає тих страшних подій, бо мала тоді трохи більше чотирьох років. В пам’яті лише закарбувався епізод, як батько привозив їй з міста мандарини. Про трагічну смерть тата розповідали їй  не раз старший брат та мати. Мама вийшла заміж удруге за уродженця Моршина  Ілька Миколайовича Гавдея, від якого у 1938 році народила сина Ярослава.

Стосовно нашої героїні, то вона до школи ходила вже за радянської влади. Закінчивши сім класів, влаштувалася обліковцем у колгоспну контору. Через рік тодішній голова ССТ (сільське споживче товариство) Михайло Тимкович Іванків запропонував їй роботу продавця. Перший досвід у торгівлі став для Стефанії гірким. До магазину привезли сіль. Прийнявши товар, дівчина взялася обслуговувати покупців.

Один з них розкричався, що у солі повно хробаків, чим неабияк налякав молоду продавщицю. Вона негайно заходилася перевіряти мішки. Її запал остудив сильний регіт жартівників. Після чотирьох років торгівлі Стефанія Василівна ще три роки відпрацювала завклубом у Подорожному, 1,5 роки була бібліотекарем у селі Зарічне, а завершила свою трудову діяльність у школі. Їй віддала 13 років.

Працювала спочатку у шкільному буфеті, а потім – у їдальні. Заміж вийшла в 1953 році за уродженця села Зарічне Івана Йосиповича Співака, який працював у колгоспі зоотехніком, один рік був навіть головою колгоспу, а потім трудився експедитором. Іван Йосипович та Стефанія Василівна народили та виховали троє дітей: Любов, 1954 р.н., Василя, 1957 р.н., Марію, 1965 р.н. Івана Йосиповича вже немає на цьому світі (помер у 1989 році). У 2008 році не стало сина Василя. Поховала Стефанія Василівна і зятя Валентина. Її здоров’я також бажає бути кращим: жінка скаржиться на серце, та й тиск скаче без зупину. Благо, мамине здоров’я оберігає дочка Марія, яка має  медичну освіту.

Ігор БОРЩИК. Фото автора