ХОЧ БИ ДЕ БУВ СХІД, А ЗАХІД НАВПРОТИ

Свою розповідь хочу розпочати з того, що у Донецьку я побувала вперше.
То мій чоловік Дмитро знає шахтарське місто добре, бо навчався там у
педагогічному університеті. Цей вищий навчальний заклад закінчили також
його брат Михайло і сестри Оксана та Наталя. Брат Михайло зустрів на
сході свою другу половину, тому замешкав у Донецьку на постійно. На
сьогодні він працює доцентом кафедри філології Донецького державного
педагогічного університету. Нещодавно Михайлові виповнилося 40 років і
ми вирішили заодно привітати його із ювілеєм.  

Добиралися до місця
призначення 22 години поїздом «Львів-Маріуполь». Щодо вражень, то вони
переважно позитивні. Донецький залізничний вокзал дуже старий, ще
радянського зразка, тому порівнювати його із львівським не можна.
Зауважу лише, що там ведеться будівництво нового вокзалу. Саме ж місто
вразило своєю величчю.

У ньому набудовано багато сучасних хмарочосів,
які розшиті дзеркалами, що відбивають небесну блакить. Стін не видно.
Всюди насаджено тисячі квітів. Вони скрізь. Ще й зараз бачу перед собою
пишні каштани, навколо яких красуються чорнобривці.

Гордістю
Донецька небезпідставно вважається «Донбас Арена». Подібних стадіонів у
світі лише три. Збоку він має вигляд літаючої тарілки, хоч за задумом
архітекторів уособлює дорогоцінний камінь, який шахтарі видобули з-під
землі. Навколо спортивної арени облаштовано парк відпочинку, де ростуть
рослини голландської селекції, які чотири рази пересаджували, доки ті не
акліматизувалися. Надзвичайно красиві клумби та композиції з квітів і
декоративних кущів.

На головній алеї встановлено подарований німцями
гігантський футбольний м’яч вагою 6 тонн, який граційно легко
обертається у чаші під тиском води. З історією становлення та розвитку
футбольного клубу можна познайомитися в місцевому музеї. У книжці
відгуків ми написали таке: «Гості зі Стрийщини вітають ФК «Шахтар».
Дітям найбільше сподобалося музейне віртуальне футбольне поле, на якому
вони змагалися один проти другого, забиваючи уявні голи та
насолоджуючись емоційною підтримкою трибун.

Мали ми екскурсію в
роздягальні, де, до речі, у холодильниках все забито моршинською водою.
Ще хочу розповісти про існування спеціальної кімнати для молитви, в яку
заходять гравці перед виходом на поле. У ній відсутні хрести, образи і
все те, до чого ми звикли. Причина проста – до кімнати навідуються
футболісти різних віросповідань. Ще одна деталь – роздягальня суперників
«Шахтаря» знаходиться в іншому кінці коридору, на шляху до якої
розвішані кубки і трофеї донецького гранда. Це зроблено спеціально, для
психологічного тиску.

Входячи в образи гравців команди, ми під звукові
ефекти заповнених трибун дружньо вибігали на ігрове поле. Також побували
у конференц-залі, посиділи на лаві запасних, на глядацьких трибунах.
Щодо спеціальних правил, запроваджених Ринатом Ахметовим, заслуговує на
увагу те, що зі стадіону гравці сходять спеціальною журналістською
доріжкою. Вони не мають права відмахуватися від настирливих запитань, бо
зобов’язані поважати своїх фанатів та представників засобів масової
інформації.
Крім стадіону милувалися виробами ковалів з усієї
України, які розміщені у центрі міста, в парку кованих фігур. Казкові
герої, знаки зодіаку, колисанки, лавочки, «Ейфелева вежа», кущ троянд –
все це ми зафіксували на фото. Не залишили поза увагою і знаменитий парк
культури та відпочинку ім. А.С.Щербакова, який нині переживає друге
народження. Там ми бачили багато молодих пар, які приїжджають
фотографуватися у квітах, біля фонтанів, на каруселях, казкових
мостиках. Є дитячі майданчики і платні атракціони.

Одним словом, для
сімейного дозвілля – місце унікальне. Парк омиває ріка, через яку
збудовано міст. Кожна молода пара при одруженні чіпляє на ньому навісний
замок (колодку) зі своїми автографами. Тих колодок там тисячі. Ще трохи
і міст впаде під натиском кохання.  Стосовно пам’ятників і монументів,
то найбільший серед них пам’ятник вождю світового пролетаріату
В.І.Леніну. Мали змогу побачити і пам’ятники Т.Г.Шевченку, Йосипу
Кобзону та Голохвастову.
Запам’яталася дорога до Азовського моря.
Відпочивали ми у місті Урзуф (120 км від Донецька). Долали цю відстань
на автомобілі. Ям та вибоїн не зустрічали. Милували око і чисті узбіччя.
Поля засіяні соняшником, кукурудзою, пшениця вже була зібрана. Живучи у
приватному пансіонаті, мали нагоду пересвідчитись у гостинності
господарів. Ціни такі, як і у нас. Всюди ми спілкувалися рідною мовою.
Пальцями на нас ніхто не тикав. Азовське море зручне для відпочинку з
дітьми – вода мілка на відстані до п’ятдесяти метрів від берега.

Урзуфці
вміють створити добрий настрій для відпочивальників. Продаючи варену
кукурудзу, один підприємливий юнак не втомлювався повторювати: «Віддам
киях кукурудзи в добрі руки». Інший бізнесмен продавав раки, голосячи
при тому: «Раки, раки! Піднімайте свої с…ки!» Найбільше ж нас розсмішив
молодший синочок Андрійко. Якось, наковтавшись морської води, він
обурливо вигукнув: «Хто ту воду посолив?», чим неабияк втішив власницю
пансіонату, яка пообіцяла всім відпочивальникам розповідати про цей
випадок.

Шкодуємо тільки про одне, що не взяли з собою у подорож бабусю Марину. Жінок її віку там було предостатньо».