ЛЮБОМИР СТАСЕНКО З ПОЗИВНИМ «МАТРИЦЯ»: «Я ЛЮБЛЮ СВОЮ УКРАЇНУ, СВОЮ СІМ’Ю ТА РІДНИХ І ТОМУ СВІДОМО СТАВ НА ЗАХИСТ СВОЄЇ КРАЇНИ»

ЖИТЕЛЬ СЕЛА ДОБРЯНИ ЛЮБОМИР СТАСЕНКО У ЦИВІЛЬНОМУ ЖИТТІ – НІКОЛИ НЕ СЛУЖИВ В АРМІЇ, АЛЕ ПІСЛЯ ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ ПРОЙШОВШИ КУРСИ З ТАКТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ СТАВ БОЙОВИМ МЕДИКОМ 65-ГО СТРИЙСЬКОГО БАТАЛЬЙОНУ ТРО.

Про свій життєвий шлях до війни та військову службу під час повномасштабного вторгнення і життя після війни учасник бойових дій з позивним «Матриця» поділився з виданням Fortuna.

Візитівка: Стасенко Любомир Іванович. Народився 26.06.1971 р. у с. Нижня Рожанка (Сколівського р-ну). У 1973 році разом з батьками переїхав у с. Добряни (Стрийського р-ну). Виступав за дитячі та юнацькі футбольні команди села Добряни у чемпіонатах Стрийщини. Закінчив Бориславське медичне училище (1986-1989 рр., спеціальність – фельдшер). З 1991 по 1993 рр. навчався у Дрогобицькому медичному коледжі (спеціальність – лікарська справа). Закінчив Тернопільську академію народного господарства (1996-2001 рр., спеціальність – економіст-юрист). Трудову діяльність розпочав у 1990 році на посаді фельдшера-акушера фельдшерсько-акушерського пункту с. Угерсько.

1993-1998 рр. – директор СП «Любіком»,

1999-лютий 2022 рр. – приватний підприємець.

2005-2010 рр. – президент ФК «Матриця» Добряни.

З лютого 2022 по січень 2024 рр. проходив військову службу на Донецькому, Луганському та Харківському напрямках. Учасник бойових дій.

З лютого 2024 року і на даний час – приватний підприємець.

Протягом багатьох років є власником комп’ютерного клубу «Матриця».

У квітні 2025 року закінчив навчальні курси та отримав сертифікат спеціаліста – «Монтажник сонячних електростанцій».

Нагороджений медаллю «За зразкову службу» від міністра оборони України.

Разом з дружиною Наталею виховали двох дітей: 19-річну доньку Діану, студентку III курсу Київського університету архітектури та будівництва та 24-річного сина Олександра, який працює у Києві програмістом.

Любомире, розкажи про своє дитинство

Народився я у карпатському селі Нижня Рожанка, що на Сколівщині у сім’ї вчителів. Мої батьки: Іван Іванович – вчитель креслення та трудового навчання, а мама Любов Петрівна – вчитель фізики та математики. Після закінчення педінститутів отримали направлення у сільську школу села Нижня Рожанка. Коли мені виповнилося два роки батьки переїхали у село Добряни, де також працювали вчителями місцевої школи. Тут і пройшло моє дитинство, вісім років школи, звідси і розпочався мій шлях у студентське, а згодом і у доросле життя.

Ти присвятив навчанню майже 12 років свого життя, здобуваючи освіту в різних закладах. Звідки у сільського хлопця така непереборна жага до знань?

Так склалося що по життю я люблю пізнавати щось нове. Тому навчання спершу в Бориславі, а згодом і у Дрогобичі, а далі у Тернополі, було для мене чимось новим. Вчитися я любив і залюбки роблю це і зараз, якщо є така можливість. Маю дві освіти: фельдшер та економіст-юрист. Нещодавно ще закінчив курси у Києві та отримав сертифікат.

Після отримання диплома фельдшера Ти 2,5 роки пропрацював за спеціальністю, а згодом подався у бізнес. Чому так?

На той час медицина в Україні була в страшному занепаді. Зарплата була мізерною і прогодувати сім’ю на ті гроші, які я отримував було дуже важко. У Конституції України записано що медицина у нас безплатна, однак на справді – це не так. За все тоді треба було людям платити, а зарплати не відповідали рівню життя. Щоб вижити лікарі та інші медпрацівники змушені були брати хабарі. Я не хотів так робити, тому і подався у бізнес, про що ніколи не шкодував. Так було важко, але в бізнесі у мене все ладилося і я непогано заробляв, мав змогу багато чого собі дозволити.

Протягом багатьох років Ти є власником комп’ютерного клубу «Матриця». Також шість років був президентом однойменної футбольної команди. Як Ти поєднував роботу та футбол?

Коли займаєшся улюбленою справою то не помічаєш як швидко летить час. У свій час комп’ютерний клуб «Матриця» був популярним серед шкільної та студентської молоді нашого краю (підготуватися до самостійної та контрольної роботи, надрукувати курсову та дипломну роботи, пограти в комп’ютерні ігри та ін.), оскільки комп’ютер тоді могли собі дозволити не усі. Мені у цій роботі дуже допомагала дружина Наталя. Я натомість мав більше часу, щоб займатися футбольним клубом «Матриця». За шість років існування клубу ми пройшли шлях від дебютанта першості Стрийщини до учасника чемпіонату Львівщини серед команд I ліги. Наші гравці відповідально ставилися до тренувань і тому футбольних успіхів довго чекати не довелося. ФК «Матриця» була віцечемпіоном Стрийщини 2005 року, чемпіоном та володарем Кубка Стрийщини 2006, 2007 років, третім призером першості Львівщини 2008 року серед команд II ліги, чемпіоном Львівщини 2009 року (II ліга), володарем Кубка Чемпіонів Львівщини 2009 року та учасником чемпіонату Львівщини серед команд I ліги. Посильну фінансову допомогу надавав нашій команді тодішній голова Добрянської сільської ради Любомир Михайлович Матвійців, який також жив цією командою. Хотів би зазначити, що у роботі з командою я завжди міг покластися на Дмитра Семеновича Петрухіна, Миколу Генріховича Лісовського та Ігоря Петровича Мачогана. Після того як ФК «Матриця» припинила своє існування я зайнявся послугами з відкриття робочих та туристичних віз в країни Європи, США, Канаду, а також надавав послуги з ремонту та обслуговування комп’ютерної та офісної техніки.

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Твоє рішення стати на захист України було свідомим чи спонтанним? Де Ти служив?

Я люблю свою Україну, свою сім’ю та рідних і тому свідомо став на захист своєї країни. Звісно, що хвилювання було дуже великим, тому що не знаєш чи повернешся живим. Але я розумів, що окрім нас українців нам ніхто не допоможе, тому 24 лютого 2022 року я прийшов у Стрийський ТЦК і СП. Там я дізнався, що створюється 65-й батальйон ТРО і можна записатися добровольцем. Я відразу поїхав за вказаною адресою, де перед воротами вже була неймовірна кількість добровольців. На КПП батальйону я попав близько 23.00, повідомив що маю медичну освіту, дані записали, але сказали повернутися наступного дня о 8.00 год. Мене як медика, без вагань пропустили, вивчили документи, пройшов співбесіду і був першим медиком зарахованим до 65-го батальйону ТРО, який згодом отримав назву Стрийський. Два місяці я проходив медичні курси, а також злагодження та знайомство зі зброєю. Поступово штат нашого батальйону згідно зі штатним розписом поповнювався воїнами. Згодом до мене доєднався водій, а тоді лікар – Андрій Богданович Дуда, який і став нашим начмедом, а згодом ще один водій і лікар – Анна Ігорівна Біганич. Після Великодня прийшов наказ нашому батальйону вирушати на Донецький напрямок. 28 квітня 2022 року ми вже були у Добропіллі. Далі згідно з розпорядженням командування нас перекинули в район Сіверська, що за 10 км від Соледара, та за 18 км від Бахмута. Там ми тримали оборону. У вересні 2022 року наш батальйон почав переправу через річку Сіверський Донець і почався наступ на Ямпіль та Лиман і у цьому ж напрямку далі. Наш 65-й Стрийський батальйон ТРО брав безпосередню участь у звільненні Ямполя. 3-4 дні віддихнули і попрямували на Харківський напрямок, в район Борової. Ми обороняли населені пункти Андріївку, М’ясожарівку, Стельмахівку, які географічно знаходяться у Луганській області. Крім нас, там були інші бригади, які змінювали одна одну.

Чи пригадуєш свій перший бойовий виїзд на передову?

Авжеж, це був виїзд у населений пункт Дронівка – 30 квітня або 1 травня 2022 року. Ніхто не хотів їхати тому, що там йшов постійний обстріл мінометами та градами. Там люди цілодобово сиділи у підвалах. Дорога вся прострілювалася. І ми з командиром роти забезпечення Віктором Харо зголосилися поїхати. Тоді вивезли трьох поранених. Під шаленими обстрілами, їхали зі швидкістю 100-110 км/год поміж вирвами. Як ми доїхали, одному Господу Богу відомо. Пригадую, приїхали в село, нікого немає. Вийшли з машини, шукаємо і голосно кричимо. Знаємо що поранені є, але не можемо їх знайти, обстріли шалені, впали на землю. Але хвала Богу, що почули їхні голоси та знайшли їх у підвалі. Надали першу медичну допомогу, та треба вертатись назад, під тими ж обстрілами. Коли ми повернулися з пораненими то наше командування були приємно здивоване, бо думали що нас також поранили. На все про все у нас пішло десь близько п’яти годин. Саме під час цих обстрілів я отримав легку контузію. Але скажу чесно, тоді у мене страху не було, він прийшов вже згодом.

Чи Ти мав достатній досвід у медицині, до того як стати бойовим медиком?

В мене є медична освіта, я 2,5 роки пропрацював фельдшером-акушером. Коли пішов добровольцем воювати, то під час служби пройшов навчання з тактичної медицини та вже тоді почав згадувати що і як. Але, окрім того, що я був бойовим медиком я ще був і стрільцем. Дуже допомогло, що наш начмед Андрій Дуда два роки був в АТО і мав досвід бойового медика і зміг добре організувати надання медичної допомоги, починаючи від невідкладного стану і доставлення пораненого до стабілізаційного пункту, тобто до похідного госпіталю, де було різноманітне обладнання та фахові лікарі. У бойових медиків є таке поняття – золоті години: що оперативніше ти доставиш пораненого або важкохворого до похідного госпіталю то швидше йому нададуть кваліфіковану медичну допомогу. У нас це було дуже чітко налагоджено, ми навіть фіксували час за скільки ми доїдемо до похідного госпіталю. Наприклад, до Бахмута ми добиралися за двадцять хвилин.

Чим бойовий медик відрізняється від інших медиків?

Це людина, яка підготовлена для медицини на полі бою, щоб, якнайшвидше надати першу медичну допомогу під ворожим обстрілом та евакуювати пораненого у стабілізаційний пункт.

А яке спорядження у бойового медика?

Наприклад, у мене було два рюкзаки. Один рюкзак розширеного типу — там турнікети, бандажі, гемостатики, декомпресійні голки, інфузійна терапія для дихання. Цей набір – на всі випадки життя. І другий рюкзак вже менш розширений. Там мінімальний набір. Це – зупинка кровотечі й прохідність дихальних шляхів.

Яка вага цих рюкзаків?

Розширений до 20 кілограмів, менший – до 10 і плюс ще до того – автомат та два ріжки до нього.

Як відбувається рятування поранених?

По-різному. Якщо в нас є можливість під’їхати до позицій максимально близько, то ми це робимо. Нас скеровують по рації. Якщо неможливо під’їхати, то тоді – вже безпосередньо з позицій, на ношах виносимо до евакуаційних пунктів. На позиціях у хлопців є ноші та аптечки. Там мінімальний набір лікувальних препаратів, а також є турнікети, бандажі та інше.

Що Ти можеш сказати про склад аптечок, адже часом їх пакують волонтери, і про те, як наші військові навчились ними користуватися – про рівень тактичної медицини у військових?

Командування та волонтери забезпечували нас аптечками. Кожен військовослужбовець має право її доукомплектувати або турнікетами, або бандажами, звісно, під контролем медика. По турнікетах, наприклад, є багато підробок, неякісних, які можуть в тяжку хвилину не спрацювати, зламатися, порватися. Ми показували та розповідали, які турнікети можна використовувати.

Любомире, чи можеш розповісти про екстремальні ситуації бойових медиків твого підрозділу. З чим ви стикалися на війні?

Різниця надання допомоги в цивільній медицині та у військовій, під обстрілами дуже відрізняється, адже тут ти надаєш допомогу побратиму і можеш сам отримати поранення. Обстріли практично постійно з усякого можливого озброєння — артилерія, танки, авіація, міномети, стрілецька зброя. Буває поранений без свідомості, до нього потрібно підлізти максимально близько та зачепити евакуаційною стропою. Це довга мотузка, міцна, з карабіном для евакуації. Треба самому повернутися в бліндаж або окоп, і вже тоді його перетягувати, бо ти піднятися не можеш, встати не можеш, віднести його не можеш, бо сам себе наражаєш на небезпеку.

Наші незламні воїни перебувають в різних психологічних станах під час поранення. Як вони себе поводять?

Буває всяке. Є такі, хто психічно стійкий, а є такі хто втрачає свідомість, як побачать кров. Після контузії хтось спокійно себе веде, хтось – втратив свідомість, а хтось – агресивний та приглушений. Коли дуже сильні вибухи, людина губиться. Втратив свідомість, і через п’ять секунд знову у свідомості, ти до нього підходиш: «Все добре? Свої!». Коли він без свідомості, потрібно забрати в нього зброю, бо він може не впізнати тебе, подумати, що ти ворог і не дай Боже стрілятиме. До кожного треба підходити індивідуально, дивлячись по ситуації. Три-п’ять хвилин потрібно щоб людина прийшла до тями, тоді ти з ним говориш, він розуміє, що живий, не травмований. Всі бояться поранень, всі хочуть повернутися додому живими та неушкодженими.

Якщо медика поранять на полі бою. Що тоді?

Тоді прийде інший військовий медик. Звісно, що це велика втрата, тому що медиків на фронті бракує. Один медик може врятувати життя багатьом бійцям. На війні – медик на вагу золота.

У весняний та осінній періоди є загострення сезонних захворювань. Як і яким чином лікують медики ці хвороби?

Коли хлопці приходять з позицій, де вони були три, а іноді – п’ять діб, під постійними обстрілами, під снігом, під дощем, в холоді, що призводить до травми ніг, спини, респіраторні захворювання, підвищення тиску, алергія, то ми максимально намагаємося їх вилікувати. Якщо вже хвороба прогресує, то тоді бійця перевозять до стабілізаційного пункту, а вже звідти – до лікарні, до профільних медичних фахівців, для різних аналізів та обстежень.

Чи обстрілювали вашу автівку, коли їхали забирати хлопців?

На превеликий жаль противник не зважає на те, що на автівці намальований червоний хрест. Мало того, вони спеціально луплять по медичній машині, щоб вивести її з ладу, а їхні снайпери стараються важко поранити та вивести медика з ладу, щоб той не надавав медичну допомогу українським бійцям. Вони завжди прагнуть “задвохсотити” медика. Ми це знали й завжди виїжджали на звичайній автівці та маскувалися під звичайного воїна, щоб дезорієнтувати ворожого снайпера.

Як часто Тобі сняться сни про війну?

Як тільки я демобілізувався, то ніякі сни про війну не снилися. А ось тепер час від часу сняться: як рятуємо поранених, як ми наступаємо, як відстрілюємося, як кудись біжимо. І це практично в усіх моїх побратимів, з ким я спілкуюся. Одного ранкового дня моя дружина розповіла мені, що у ночі я кудись біг, щось кричав махав руками та ногами, не знала що робити зі мною, чи будити.

Ти демобілізувався у січні 2024 року. Чи довго звикав до цивільного життя?

Після невеликого відпочинку одразу поринув у роботу, адже треба допомагати дітям, що живуть у Києві. Сподіваюся, війна скоро закінчиться, прийде мир і почнеться відбудова України. Російський агресор зруйнував багато: від інфраструктури до житлових будинків та культурних закладів. Маю велику надію на допомогу Європи у відбудові, яка потребуватиме багато років і значних коштів.

Михайло ОЛІЙНИК. Світлини з архіву Любомира СТАСЕНКА