МУЗЕЙ ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ

Вуличка Гоголя у Стрию є невеликою та велелюдною, бо через неї пролягає
шлях до центру міста на майдан Ринок з одного боку й до Кафедрального
храму Успіння Пресвятої Богородиці з іншого.

До речі, навпроти церкви,
біля скульптури Божої Матері, чотири ангели, які «поселилися» навколо –
також виліпив Костянтин Левченко. Тільки пригрівало сонечко, перехожі
звертали увагу на старенького дідугана, який у фуфайці та шапці з ціпком
у руках сидів на порозі будинку №5. Мало хто знав, що це витвори його
рук милують око.

Нині скульптор важко хворий і зовсім не виходить з
дому. Тільки подушка, на якій зазвичай сидів пан Костянтин на порозі,
нагадує про нього.

Немає жодної людини, яка навіть дуже поспішаючи, не
притишує крок, коли проходить повз будинок з барельєфами. Здається,
ніхто не помічає облуплений і вицвілий фасад, а просто дивується
витворам рук митця. Погодьтеся: не в кожному місті є такі диваки, які по
іншому бачать світ і прагнуть його змінити.

Хоча поштовхом до цього
стала особиста трагедія Костянтина Левченка – він втратив доньку і в
пам’ять про неї виліпив барельєф з її портретом. Саме ця скульптура була
першим експонатом музею під відкритим небом.  
Я останній раз спілкувалася зі скульптором Костянтином Левченком чотири
роки тому. Він, почувши про те, що Президент України Віктор Ющенко хоче у
Києві відкрити музей  Голокосту 1930-33 років, одразу ж взявся до
роботи, щоб і свою лепту внести у благородну справу – виліпив горельєф
«Голодомор», бо сам пережив це страхіття.

Костянтин Андрійович народився
в Кіровоградській області в с. Мар’янопіль-Олексіївка. Будучи тоді
10-річним хлопчиком, добре пам’ятає голод, смерть, яка чигала  на
кожному кроці й скосила більшість односельців. Увесь цей біль він і
вклав у свою роботу.

Мене завжди вражала надзвичайна глибина голубих
очей майстра, які не згасли, з роками не втратили блиск (який, кажуть,
притаманний тільки молодим). Дивно було дивитися на покрите зморшками
лице і на два озерця очей, які «затягували», мов вир. У такі очі легко
можна закохатися й забути про все на світі.
Проте, не охоче пан Костянтин розповідає про особисте. А життя його було
складним. Закінчивши в рідному селі 7 класів, вступив до ветеринарного
технікуму та, провчившись 2 роки, пішов на фронт. Після Великої
Вітчизняної війни здійснив свою дитячу мрію – вступив до Одеського
художнього училища.

{mosimage}Закінчивши його, у 1952 році, за направленням
Міністерства культури, приїхав у м. Стрий, де працював головним
художником драматичного театру. Згодом, в різних школах міста викладає
малювання і креслення. Найдовше працював в СШ №1, де оформив музей
образотворчого мистецтва, який став кращим серед учбових закладів
України.

За ці здобутки школу відзначено в книзі «Любов’ю Вітчизни
зігріті». Його мистецька творчість була опублікована в книгах «Хвилі
Стрия», «Культура і життя», а також у журналах і понад 50-ти різних
газетах, вирізки з яких він зберігає.
Костянтин Андрійович навчав дітей художньої майстерності біля 30-ти
років. Чимало учнів обрали творчі професії під його впливом. На пенсію
пішов за станом здоров’я. Однак, як людина, яка не звикла сидіти склавши
руки, продовжував творити до недавна, облаштувавши в однокімнатній
квартирі одночасно і творчу майстерню, і виставкову залу.

Хоча роботи
художника не залежуються, він роздаровує їх людям. У його доробку більше
ста скульптур, деякі з них знаходяться в музеях Канади, Франції, Чехії,
Румунії, а також у музеях України, зокрема в Івано-Франківській області
(с. Витвиці), в Стрийському районі (с. Воля-Задеревацька), 
краєзнавчому музеї «Верховина» м. Стрия, краєзнавчому музеї м.
Новоукраїнка Кіровоградської області. Скульптуру «Тарас у кучмі»
подарував народній артистці України Ніні Матвієнко.    
Коли я фотографувала будинок, до мене підійшла жінка, яка сказала: «Ми
молимося за його здоров’я. То велика людина». Мабуть, це найкращі слова,
які варто сказати художнику за життя.