ПОДОРОЖІ ТА АФРИКА ІГОРЯ КЛИМОВИЧА
МЕНІ НЕ ДОВОДИЛОСЯ ЗУСТРІЧАТИ ЛЮДЕЙ, У ЯКИХ БИ ТАК ГАРМОНІЙНО І РІЗНОСТОРОННЬО ПОЄДНУВАЛИСЯ РІЗНОМАНІТНІ ЗАХОПЛЕННЯ, ЯК У БРАТА ІГОРЯ. ВІН – СКУЛЬПТОР, ПОЕТ, РЕКОНСТРУКТОР, КОСТЮМЕР У КІНО, ХОРУНЖИЙ, ІДЕОЛОГ, ІСТОРИК, КРАЄЗНАВЕЦЬ, РЕСТАВРАТОР, ЛЕКТОР, МАЙСТЕР ПО ГІПСУ, КАМЕНЮ ТА МЕТАЛУ, ФОТОХУДОЖНИК, КОЛЕКЦІОНЕР, МАНДРІВНИК.
Здавалося, що не було такого заняття, котре він не зумів би опанувати. Проте одним з найбільших його захоплень були подорожі, як Ігор сам говорив у журналі «Вічний мандрівник» (№ 17, 2025): «До великої війни (та й зараз) подорожі були й залишаються моїм улюбленим хобі». Мабуть, жага до подорожей прокинулася у ньому ще у ранньому дитинстві, коли, взявши велосипед, мене на раму, ми їхали на озеро чи аеродром так, щоб про це не знали батьки. Про себе Ігор також казав: «Мрійник, будую корабель». І справді, він будував очеретяний човен до війни. Ми часто жартували, що коли закінчиться війна, ми на цьому човнику підемо до Африки. Свою любов до мандрівок Ігор описував так:
Мандрують люди в пошуках пригод
Чогось нового хочуть відшукати.
Сміливі не бояться перешкод,
Долають їх, щоб трохи політати
Манить пригода завше і мене,
Шепоче, кличе, часто в снах приходить.
Бере за руку, проганя сумне
На шлях новий, незвіданий виводить.
Закину ранець за своє плече,
Всім друзям на прощання усміхнуся.
Одягну шапку – сонечко пече!
Я – не на довго, скоро повернуся!
В душі сумненький прозвучить акорд,
За сотні кілометрів рідна хата
Блистітиме чужий норвезький фіорд,
А в далині чекатимуть Карпати
Ось як згадує дружина Олександра про спільні подорожі: «В першу подорож ми відправились з Ігорем через два місяці після знайомства, вирушили в Мармаріс. Грошей тоді ми не мали, і то були перші ліпші квитки, на які ми натрапили за кілька гривень в дешевий готель, не коло моря. Нічого не мало значення з того, головне – ми разом і ми їдемо в мандрівку… Кожна мандрівка як окреме життя. Як правило всі подорожі організовувались спонтанно, але це змушувало нас на повну відчувати життя: все відбувається тут і зараз. В Ісландію, наприклад, ми полетіли хіба з міськими наплічниками, жили в хостелі, і коли витратили всі кошти на неймовірні поїздки мальовничими просторами, то лишилися без грошей на їжу на деякий час. Закохані, ми не відчували голоду, хіба жагу до подальших пригод. В Афінах вже трохи шикували, зняли 1- кімнатну квартиру, але як виявилось та розкіш була зайва, бо ми хіба ночували там. В Данію ми полетіли в лютому, це був подарунок на мій день народження, знов-таки не запланований, як виявилось згодом це було ідеальне рішення, бо майже після повернення світ накрила епідемія коронавірусу».
У 2021 році Ігор з дружиною відвідали Танзанію. За спогадами Олександри : «Велична Танзанія була сувора до двох романтиків, які не взяли з собою ні сонцезахисного крему, ні антимоскітного спрею. Згоріли в якийсь момент до ран, в океан пробивалися через натовп масаїв. Доводилося бігти у воду, щоб вони не встигли оточити, бо у воду масаї чомусь не заходили. Дуже яскравим спогадом стало те, як ми накупили зошитів для місцевих дітей і роздавали їх на пляжі, там у дітей інші цінності, і вони раділи зошитам. Коли закінчили роздавати, ми обидва плакали». За спогадами Ігоря: «На материк ми поперлися з квитком в один кінець. Ну, так сталося, я довго був дуже злий на ту ситуацію, але згадую з усмішкою. Аеропорт Занзібару – квиток на літак, без зазначеного місця (майже як маршрутка в Стрию, тільки без стоячих місць) і літає – кукурудзяник – летимо над материком, десь вдалині над хмарами стирчить снігова шапка «the roof of Africa (стріха Африки, ще називають гору Кіліманджаро ред.)» – красиво – Аруша». Як уточнює Саша: «Він, до речі, їхав на материк з сумкою через плече, в якій вмістився хіба стилізований одяг колоніального періоду і плівковий фотоапарат, тому вертався в моїх шкарпетках». Далі пряма мова Ігоря: «В Аруші дуже волого, туман, густе повітря. Їдемо в савану. Зі мною Зеніт-ЕМ. Камера, з якої жодного разу не вийшло змотати котушку плівки, не порвавши її. Так і цього разу. Палатка біля озера Маньяра, посеред намету висить лампочка, ще є переноска, над ліжком, антимоскітна сітка і табурет збоку – всі меблі. Я змотую під ліжком плівку. На вулиці стирчить теракотовий двометровий термітник – орієнтир, щоб вночі не заблудитись і потрапити саме у свій намет. А над тобою – небо Африки – таке глибоке, що твій погляд абсолютно нікуди не впирається, просто губиться в безмежному Всесвіті. Ще були жуки – величезні, з вусами, як у Франца Йосифа. Одного такого побачив біля душової кабінки, думав показати дружині, але втримався. На той момент – то було найрозумніше моє рішення. А ще, Део виміняв на декілька порожніх пластикових пляшок в маленького масая стручки плодів баобаба із зернятами. Два баобаби з цих стручків ростуть в мене вдома».
За словами Олександри: «Вже у 2023 ми отримали дозвіл на відпуску за кордон і поїхали підкорювати фіорди на батьківщині Тура Хейєрдала. Не вірилось, що таке можливо, ми наче сплели два життя – довоєнне і те, що мали зараз. У 2024 році ми через Угорщину і Словенію їхали в Італію. Серце Ігоря вже на той момент належало Африці, але ж як творчих людей, нас буквально поглинули мистецтво та архітектура. Здавалося, не стане ні часу, ні плівки на то все. То, до речі, була насичена переїздами мандрівка: кожен день – нове місто. Сьогодні мені здається, що ми спішили жити, бо встигли за 8 спільних років більше ніж хтось за 50».
Поїздка в Африку та враження після неї пробудили в Ігоря любов до різноманітних культур цього континенту. Він, як вже згадувалося вище, почав вирощувати баобаби та інші рослини родом з Африки: танзанійський перець, каву, колу, фініки та багато інших. Також після цієї експедиції Ігор почав колекціонувати предмети африканської матеріальної культури. Йому вдалося зібрати чудову колекцію предметів озброєння, побуту, прикрас. Дуже цінував літературу, присвячену Чорному континенту, зокрема праці дослідників 19 – початку 20 століття. В майбутньому планував провести виставки своєї африканської колекції разом з фотографіями, у тому числі й у палаці Бруницьких в Підгірцях, недалеко від Стрия.
Ніщо не може передати краще враження Ігоря як його власні слова. Вірш «Спогад про Африку» написаний у 2021 році для дружини Олександри:
По вуха в теракотовій пилюці,
Моя сорочка й твій різкий загар,
Поодиноке світло темних вулиць
І наш літак здіймається з-за хмар
Поглянь-поглянь! Оно – Кіліманджаро!
Із шапкою із снігу височить.
Палатка в кемпінгу, над озером Маньяра,
Під зорями вночі – щаслива мить
Навколо шум – кипить життя в саванні,
Газель, гієна, лев, веселий слон,
І ми удвох. Такі смішні й кохані
Приємний спогад, мов солодкий сон.
Восени 2022 року Ігор вступив до 3 окремої штурмової бригади, де обрав собі псевдо – «Африка». Вже будучи у збройних силах, продовжував цікавитися Африкою та поповнювати свою колекцію новими предметами. Завжди мріяв, що ще не раз зможе повернутися до Африки.
Ігор Климович «Африка»
(13.06.1991 – 30.07.2025)
Присутній!
Олександра Климович, Михайло Климович.
