{mosimage}Роки минають, люди вмирають, а нащадки про них забувають. Але є приклади із минулого життя, на яких ми зобов’язані виховувати та вчити теперішні покоління. Історію свого народу треба знати заради того, щоби запобігти повторенню подібних помилок у майбутньому. Пропоную вашій увазі спогади стриянина Володимира Івановича Кузя, уродженця села Яструбки Пустомитівського району Львівської області. На жаль, цього чоловіка вже немає серед нас, але частинку його рукописів вдалося зберегти.

«Пам’ятаю себе школярем, коли у 1938 році йшов у перший клас, а вже за рік розпочалася німецько-польська війна. Закінчилася вона швидко і незабаром прийшла червона армія. Мої односельці чомусь дуже боялися приходу так званих визволителів, говорили між собою, що це безбожники, які мордують людей. Називали їх комуною, яка забере поле і побудує колгоспи, знищить церкви.

Торкнулися зміни й шкільного навчання. Зі стіни зняли образ та портрет Т.Г.Шевченка, а натомість повісили портрет Й.В.Сталіна, якого ми мали величати нашим «батьком», вождем всього поневоленого народу. Ми вчили вірші, написані на його честь:

«Звідки сонце світить, то все звідтіля
– Від Сталіна-батька, з Москви і Кремля».

Учні більше в школі не молилися, а священик перестав щочетверга викладати релігію.

У 1941 році розпочалася друга світова війна. Мого батька забрали на фронт, там він і загинув. Залишився я з матір’ю та молодшим братом. Було важко, а після того, як радянські війська почали відступати, стало ще гірше.

Агенти НКВС на наших теренах робили страшні речі, залишаючи після себе великі жертви, лилась невинна кров, краялись материнські серця від тяжких непоправних втрат. Все це я почав розуміти, коли вже при німцях люди насипали братські могили і ставили березові хрести й тернові вінки. Мати пояснила, що там лежать замордовані хлопці, які вмерли не своєю смертю, а від рук катів.

У 1946 році подібною опергрупою вперше був арештований і я. Не забуду, як мене, п’ятнадцятирічного хлопчика, гнали до району, як падала і просила відпустити свого синочка мама. «Товариш» Шинкаренко, який очолював групу, відповів їй так: «Твой син – бандіт. Он ходіт с оружієм. Ми нє допустім, чтоби люди в сапогах уміралі». На щастя, через тиждень мене випустили. Коли сидів у камері, то був свідком гіркого плачу, страшних, нелюдських криків, лемету і благання, люди молилися до Бога, а дехто просив у нього смерті.

У 1948 році я був загнаний на Донбас, в шахти. Незабаром мені вдалося звідти втекти додому, де я змушений був переховуватися аж до осені. Врешті мама випросила в сільраді довідку і з нею я поступив у Львівське залізнодорожне училище.

Там я знайшов багато приятелів та однодумців. Ми, молоді юнаки, прагнули знань та шукали відповіді на питання, які торкалися майбутнього нашого народу. З часом, багато чого ставало нам зрозуміло. Ми активно ходили до церкви Св. Юрія, а після Служби Божої збиралися в парку, співали українських народних пісень.

Та одного дня наше зібрання оточили. Почалася паніка, арешти, стрілянина. Багатьох ув’язнили, і мене в тому числі. Сталося це 14 серпня 1950 року. Півроку тривало слідство, яке провадив слідчий на прізвище Марченко. Він мені пояснив, що нам пред’явлено звинувачення по ст. 54-1а, ст.54-10ч.2, ст. 54-11, що означало «ізмєна Родінє, групповая антісовецкая агітація і связь с бандой ОУН». Сидів я весь час в одиночній камері.

Мене та ще шістьох моїх товаришів судили військовим трибуналом, так званою трійкою. Іменем Союза Совєтскіх Соціалістічєскіх Республік винесли вирок – 25 і 5 років позбавлення волі. Термін відбувати у віддалених місцях Радянського Союзу.

Потрапив я на Колиму (Магаданська область), береговий табір «Бутуги чаг», що в перекладі означає долина смерті. Ув’язнені цього табору видобували та переробляли уранову руду. Там і почалося наше нове життя, якщо це так можна назвати.

Ми голодували, мерзли, терпіли приниження. Фактично, нас не рахували за людей. Кожен носив на одязі, на плечах і на лівій нозі (вище коліна) викарбуваний номер особистої справи – це і було наше прізвище, ім’я та по батькові. Додому дозволяли писати не частіше одного разу на рік.

І ось настав 1953 рік. Помер «вождь» всього поневоленого народу. У нас з’явилася іскорка надії на краще. У 1954 році урановий рудник закрили, а в’язнів розмістили по інших таборах. Етап, в якому я був, переправили на рудник ім. Білова. Там нас зустрів сам начальник табору  майор Гузєв, який одразу ж наказав зняти з прибулих номери. Далі стало легше, нас почали краще годувати і ми все більше вірили в те, що зможемо повернутися із заслання додому.

Цей час настав раніше, ніж ми могли сподіватися. У 1956 році нас знову поставили перед судом і також іменем Союза звільняли. Однак ця воля коштувала мені ще одного року ув’язнення.

Приїхавши до Львова, я оселився у квартирі брата по вул. Кутузова. Та прописатися чи залишитися там я не міг, бо обійшовши майже всіх міських керівників, від яких це залежало, отримував одну відповідь: «Єзжай туда, откуда приєхал. Чєрєз такіх как ти, все кладбіща в могілах».

Врешті на квартиру завітав посланець Ленінського р-ну м. Львова і повідомила мене, що я маю з’явитися до прокурора. Прокурор на прізвище Степаненко, довго не думаючи, підписав санкцію на мій арешт. Я отримав рік позбавлення волі за те, що в триденний термін не покинув м. Львова.

Довго мучили мене слова львівських міських чиновників. Невже через таких, як ми з’являлися на кладовищах могили? Ми ж нікого не вбивали. Ми отримали клеймо у своїх біографіях лише за те, що були українцями, які любили свої пісні та традиції, і несли їх до людських душ.

Багато нас, юнаків і юнок 50-х років минулого століття, яким тоді було17-19 років, в яких тільки наповнювались серця любов’ю, так і не відчули першого кохання, першого поцілунку. Наші долі було просто розтоптано та зневажено.

Хто ж були ті, що нас катували, судили, вивозили на каторжні роботи? Хто відповість за загублену молодість, юність, материнські сльози, за поневолення їхніх синів та дочок? Знаю, ніхто не поверне нам тих років. Хоч важко згадувати минуле, але воно ж було. Ми, говорю ми, бо переконаний, що багато таких, як я, будуть згідні, проклинаємо ту хвилину, коли мати народила на світ Божий тих Марченків, Бахтинів, Степаненків, які виривали з наших молодих душ людяність, любов до всього рідного, святого. Але Бог добрий, молитви матерів вберегли нас від смерті.

Справжнім дивом я вважаю своє повернення на рідні терени. Тішуся, що маю дітей, що я дочекався від них онуків. Мені здається, що я більше люблю їх, ніж інші дідусі. Мені пощастило дожити до часу, коли можу почути пісні, за які нас мордували, катували по тюрмах.

Минуло багато років з того часу. Давно ми посивіли, вже і внуки повиростали. Коли хто запитає чи щасливий я, то я не задумуючись відповім, що щасливий. Я живий, у мене ростуть внуки, і живу я на своїй материнській землі. Але не треба забувати, що не всі засуджені повернулися до рідної домівки. Не всі, з числа тих, які повернулися, можуть втішатися онуками, бо ми працювали на рудниках…»

Підготував Ігор БОРЩИК