ВЕТЕРАН НАЗАР БЕРМЕС: «НАЙСТРАШНІШЕ ПІСЛЯ ВІЙНИ – ЦЕ САМОТНІСТЬ»
НАЗАР БЕРМЕС ІЗ СЕЛА ЛІШНЯ ДРОГОБИЦЬКОЇ ГРОМАДИ – ОДИН ІЗ ТИХ ВЕТЕРАНІВ, КОМУ ПОЩАСТИЛО ПОВЕРНУТИСЯ З ФРОНТУ ЦІЛИМ. ПРОТЕ НЕВИДИМІ РАНИ ВІЙНИ ЗАЛИШИЛИ СЛІД У ЙОГО ДУШІ. КОНТУЗІЇ, ОТРИМАНІ НА ПЕРЕДОВІЙ, СТАЛИ ЧАСТИНОЮ ЙОГО ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ, І ІНОДІ САМ НАЗАР ВІДЧУВАЄ СТРАХ ПЕРЕД ВЛАСНИМИ РЕАКЦІЯМИ НА ПЕВНІ ПОДРАЗНИКИ.
Ззовні він привітний, товариський, легко знаходить спільну мову з людьми, проте мало хто з сторонніх здогадується, який відбиток залишила війна на його повсякденному житті.
«Який же ти ветеран – руки й ноги цілі», – ця фраза дедалі частіше лунає на адресу тих, хто повернувся з війни без явних тілесних ушкоджень. Тому такі ветерани часто залишаються ніби невидимі для суспільства.
Назарові жодного разу не надходили дзвінки з державних установ і він не брав участі в жодних програмах реабілітації. Тому він навчився рятувати себе сам.
Варто зазначити, що Назар відомий і шанований не лише як військовий-доброволець, який у перші дні війни став на захист рідної землі. На Дрогобиччині та у Львові його знають як митця: іконописця, різьбяра та майстра по дереву. Нещодавно у Дрогобичі відбулася його перша персональна виставка.
Він також активно залучений до спільноти «Волонтерики Коло Доброти» – унікального реабілітаційного проєкту, де дітьми організовується допомога ветеранам та пораненим військовим.
Про фронт
У військо Назар пішов у перші дні повномасштабного вторгнення. Про своє рішення сказав дружині – вона не була в захваті, але добре розуміла: зупинити чоловіка неможливо.
Поки тривали збори, наступного дня повістка не забарилася, але Назарові довелося кілька днів ходити до військкомату та вистоювати великі черги. Зрештою він потрапив до 67 окремого батальйону ТРО, а на Великдень разом із побратимами вирушив на фронт.
Назар каже, що йому дуже пощастило з командиром.
«Нам пощастило з нашим командиром Сергієм Зозулею. Він із Дрогобича, колишній вихованець велошколи “Медик”. Авторитетний, справедливий командир. Одразу сказав хлопцям: будете мене слухати – будете живі. Він сам ходив у ліс, розвідував територію, уважно вивчав позиції. Двічі під час артилерійських обстрілів він фактично врятував мені життя», – згадує Назар.
Перші місяці служби, каже він, були відносно спокійними. Російських військових бачили через річку Сіверський Донець, але серйозних боїв тоді ще не було. Та вже за місяць почалися перші втрати.
«Першим загинув Петро Тарапацький. Потім – зовсім молодий хлопець, 21-річний Андрій Кушнір із Нового Кропивника Східницької громади. Він мріяв про мотоцикл – тоді всі думали, що війна скоро закінчиться… Смерть Андрія тоді дуже всіх вразила. Ми всі були з батальйону Дрогобицької тероборони й досі з болем згадуємо цього хлопчину», — каже Назар.
Контузія і госпіталі
Після року на передовій Назар отримав контузії. Далі були госпіталі – один за одним. Проблеми із серцем, із хребтом, постійне лікування. Зрештою військово-лікарська комісія ухвалила рішення про звільнення зі служби.
«Після повернення життя дуже змінилося. Найгірше – це емоційні вибухи, здавалося, на рівному місці. Причиною може стати будь-що. Хтось не так зробив, не так сказав. І просто навіть не так подивився. Відчуття справедливості дуже загострене. І люди, які не були на війні, цього не зрозуміють. Бо після контузій, після фронту психіка працює по-іншому», – пояснює Назар.
Він наголошує, що в суспільстві таких людей буде дедалі більше:
«Тому не треба загострювати конфлікти з ветеранами. Наслідки можуть бути дуже погані. Просто тому, що людина вже інша», – застерігає ветеран.
Найбільший тягар несуть родини
Він говорить, що найбільше після повернення з війни страждають сім’ї.
«Дружини й діти несуть на собі весь тягар впродовж всього шляху воїна. Вони перші беруть на себе удари. Вони потім розгрібають наслідки. Спочатку вони живуть у постійному страху втрати ще з того моменту, коли чоловік іде на війну. Моляться, чекають, сходять з розуму, коли немає зв’язку. А після повернення починається інший важкий період – бо людина повертається зовсім іншою», – каже Назар і додає:
– Усім нашим хлопцям треба ставити пам’ятники, але дружинам, дітям і батькам треба ставити монументи у десять разів вищі.
Безсоння і видіння
Після повернення Назар довго не міг нормально спати.
«Перші місяці я спав на підлозі, щоб не нашкодити дружині. Бо в сні міг схопитися, не розуміючи, де я. Здавалося, що я в бліндажі, що треба оборонятися. Міг ненароком травмувати близьких», – розповідає ветеран.
Іноді не спав по кілька діб. Це страшенно втомлює і підриває загальний стан організму.
«Коли не спиш понад добу – це вже жах. Жодні таблетки не допомагають. Багато хлопців через це підсідають на різні препарати. Люди, які цього не пережили, можуть тільки засуджувати. Але вони не знають, через що проходять ветерани», — зізнається Назар.
Є й інші речі, які складно пояснити. Назар приводить паралелі:
«У людей з ампутаціями бувають фантомні болі у втрачених кінцівках. А в мене навпаки – фантомні видіння. Можу прокинутися і бачити, що замість ноги на ліжку калюжа крові. Або що тіло прошите кулями. Навіть відчуваю, як витікає кров. Починаю шукати турнікет у ліжку…», — пояснює чоловік.
Гучні звуки теж повертають його у війну. Тому навіть у кіно він не ходить. А безневинний звук від польоту бджоли або оси може різко перенести свідомість в ситуацію небезпеки.
Суспільство не завжди розуміє
Назар каже, що дуже боляче чути, коли люди жартують або кидають фрази на кшталт «ти якийсь такий, як контужений».
«Це образливо. І це говорить про те, що люди не розуміють, що поруч із ними живуть поранені – видимо і невидимо. Війна закінчиться, і таких буде сотні тисяч. Аби такого не було, розповідати дітям про це треба змалку. Їм треба пояснювати про ПТСР, про ампутації, про те, що це не якісь інші люди. Це такі самі люди, які просто заради нас втратили частину себе. І це мають в першу чергу робити батьки, бо в школі діти можуть упустити цей момент», – переконаний Назар.
Діти-волонтери й обійми, що зцілюють
З особливим трепетом Назар говорить про дітей-волонтерів спільноти «Волонтерики Коло Доброти», які уже стали частиною його життя:
«Ви собі не уявляєте, що вони роблять. Це відкриті, чисті душі. Вони біжать, обіймають військових, і через десять хвилин боєць розуміє, що для них він не інвалід, не поранений – він такий, як всі».
Спільнота волонтериків для багатьох військових стала справжньою родиною. Назар розповідає, що з нетерпінням чекає зустрічей з дітьми. Кожної неділі вони прокидаються ще до сходу сонця і їздять у різні села, до церков, де їх зустрічають місцеві мешканці.
«Це дуже емоційні зустрічі. Люди дякують воїнам, а воїни дякують людям. Коли діти співають пісню про маму – плачуть навіть чоловіки. Один аргентинець, що воював за Україну та зазнав поранень, хоч і не розумів української, але завжди плакав, коли діти співали цю пісню».
На такі заходи часто приходять і місцеві ветерани, бували випадки – теж поранені й на кріслі колісному.
«У такі моменти вже немає поділу – діти, військові, цивільні… Тут є один найважливіший, я б сказав навіть сакральний момент – коли люди обіймають людей. Це неоціненно», – ділиться Назар.
Повернення до мирного життя
Після повернення з війни Назар повернувся до роботи у Львівській академії мистецтв, де працював до мобілізації майстром. Тепер йому дали ставку викладача (Назар навчався в аспірантурі).
«Для мене це ідеальна робота. Я їду туди з великим бажанням. Мені спілкування потрібне як повітря. Я завжди залишаю час після занять, щоб поговорити зі студентами за кавою в неформальній обстановці. Це дуже важливо», – каже чоловік.
Він зазначає, що найгірше для ветерана – це самотність, бо тоді в голову лізуть недобрі думки.
«Коли залишаєшся сам, у голову лізуть спогади й здебільшого вони недобрі. Наприклад тригером може стати звичайний дощ за вікном. У моменти, коли думки починають блукати чорними закамарками свідомості, мене рятує ліс. Я йду в ліс – і стає легше», – каже ветеран.
Реабілітація потрібна кожному
Назар переконаний, що держава має більше працювати з усіма ветеранами, без вийнятку.
«Комусь допомагає спорт, комусь – малювання, комусь – ліплення з глини. Навіть картини по номерах можуть дуже добре витягнути з поганих думок. Людині треба дати можливість переключитися. У військових, як і в дітей, є проблема з переключенням. Треба більше спілкування. Не можна залишати людину саму», – каже Назар.
І ще раз повторює:
– Найстрашніше після війни – це самотність. Дуже багато хлопців повертаються іншими. Це є наслідком того, що вони пережили за кожного, хто залишився тут. Тож ненормально, коли суспільство цього не хоче бачити, коли замість підтримки ветерани дедалі частіше зустрічають байдужість і навіть осуд.
Нові проєкти та творчість
Назар згадує свою недавню персональну виставку ікон у Молодіжному центрі Дрогобича. Він особливо дякує Тарасові Метику, голові братства Дрогобицької станиці ОУН, який став ініціатором та організатором виставки:
«Пан Тарас робить неоціненний вклад в допомогу фронту. Людина кожної неділі їздить по церквах з виставкою вишитих ікон, у будь-яку погоду і збирає гроші для армії. Це титанічна робота», – говорить він.
Сам Назар зізнається, що не очікував такої підтримки під час виставки ікон – тоді вдалося зібрати 91 тис. грн на ЗСУ.
«Я був дуже вражений. Не думав, що прийде стільки людей. Мене підтримали, в першу чергу, мої волонтерики, побратими, друзі. І це дуже надихає», – каже він.
Саме ця підтримка підштовхнула його до нових творчих задумів, над якими він зараз працює:
«Є новий проєкт, нова ідея. Поки що не хочу багато говорити. Але коли це набере реальних рис – обов’язково покажу», – загадково усміхається Назар.
Віра ЧОПИК
