Як скупий гроші, рахую ті дні і години, відколи я здорова…
{mosimage} Писати про людську біду важко. Набагато приємніше перейматися чиїмись радощами, успіхами. На жаль, щасливих хвилин у житті чомусь менше, ніж сумних.
В одному з цьогорічних випусків нашої газети ми розповідали читачам про нелегку долю стриянки Михайліни Василівни Кіндратишин (№ 41 (203) від 20 жовтня 2011р.). І ось нещодавно ця мужня жінка знову нагадала про себе.
Хочу, аби ви описали історію мого звільнення від важкої недуги, яка мучила мене довгих двадцять дев’ять років! – попрохала Михайліна Василівна. – Я веду мову про той страшний крик, який заважав спілкуватися з людьми, відлякуючи від мене співрозмовників.
Порятував мене о. Ігор Цар. Із цим чоловіком я познайомилася спочатку заочно, після того, як у 2008 році прочитала його книгу «Останні будуть першими». Скажу відверто, книга справила на мене величезне враження. Відчувалося, що її написала глибоко віруюча людина.
Якось вирішила поділитися своїми роздумами зі своїм сповідником о. Михайлом Ільницьким. Отець Михайло добровільно зголосився відшукати домашню адресу автора книги. Це йому вдалося. Він навіть роздобув номер мобільного телефону о. Ігоря Царя.
Не гаючи часу, я відправила о. Ігорю свої поезії та невеличку записку. Той з відповіддю не забарився. А вже 1 січня 2009 року він завітав до мене у гості. Я була вражена такою щирою увагою до звичайної людини. З того часу ми й заприятелювали. Кожен візит о. Ігоря став для мене святом.
А ще він надсилає мені свої книги. Справжнім ударом для мене стала звістка про його хворобу. О. Ігор цілий 2010 рік хворів, переніс операцію на ногу. На щастя, найгірше вже у минулому. І ось цього року на Благовіщення (7 квітня) о. Ігор Цар знову відвідав мою оселю. Другий раз приїжджав у серпні.
{mosimage}А 28 вересня зателефонував. У той час я переживала важку депресію. Почувши про мої страждання, о. Ігор звелів спокійно лежати та слухати його. Розпочався сеанс телефонного молитвослів’я, що тривав цілу годину. Священик спочатку дякував Богу, потім просив порятувати Михайліну від напасті, тоді заклинав біди іноземною тарабарщиною, а на завершення читав молитви.
Якщо чесно, то надії на порятунок у мене не було, бо за свій вік я мала справу і з лікарями, і з гіпнотизерами. Жоден з них не міг мені допомогти. Мене не брав ні гіпноз, ні психічні балачки. Заспокоювали лише біоструми, лікувальної дії яких вистачало на одну добу. Та повернемося до нашого о. Ігоря.
Після його молитов, я напівпритомна пролежала у хаті дві доби. А на третю (1 жовтня) раптово «воскресла». Схопившись на ноги о 15 годині, відчула себе здоровою. Приплив життєдайної енергії навіть дав мені наснагу до написання віршів. Відтоді я, як скупий гроші, рахую ті дні і години, відколи я здорова.
На четвертий день після одужання (спочатку не могла повірити, що це надовго) зателефонувала своєму цілителю та повідомила результати. Він, хоч і втішився, але відреагував стримано. Я запитала що робити з настоянкою звіробою, якою я роками намагалася приборкати ту звірську, крикливу гикавку, яку медики охрестили деінцифальним синдромом.
Отець Ігор сказав, що більше я її не питиму. Почувши такі слова, я одразу ж повиливала всі запаси того напою в умивальник, остаточно звільнившись від нього. Важко передати словами мої відчуття. Через залежність від тієї гіркої мікстури, я поважати себе не могла. Напевно, щось схоже переживають колишні наркозалежні особи.
Отець Ігор Цар для мене є великою людиною. Повіривши у чудодійну силу молитви, я звернулася до цього священика, аби він допоміг побороти мені й інші недуги. Маю надію, що незабаром позбудуся і впливу акатезії (нав’язливі рухи).
І наостанок. Якось у розмові з о. Ігорем, я назвала себе бабусею без дітей та онуків. Він, почувши такі слова, сказав: «А давайте я буду вашим синочком!» Ця мимоволі зронена фраза чи не найкраще характеризує людину, від якої я маю велику розраду, поміч та пораду. Хай береже його Бог!
Підготував Ігор БОРЩИК. Фото автора
