ЗАХИСНИК ФЕДІР МАСЛЯНИК: «НАМ ПОТРІБНО ЩЕ ДУЖЧЕ ЄДНАТИСЯ ТА ДОПОМАГАТИ ЗСУ, ЩОБ МИ ЖИЛИ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ УКРАЇНІ»
ОСЬ ВЖЕ ТРЕТІЙ РІК СТРИЯНИН ФЕДІР ІВАНОВИЧ МАСЛЯНИК З ПОЗИВНИМ «ОТЕЦЬ» У СКЛАДІ 3-ГО АРМІЙСЬКОГО КОРПУСУ, 125-Ї ОКРЕМОЇ ВАЖКОЇ МЕХАНІЗОВАНОЇ БРИГАДИ ЗАХИЩАЄ НАШУ ЗЕМЛЮ ВІД ОДВІЧНОГО ВОРОГА – РОСІЇ.
Бійці бригади брали участь в обороні та звільненні населених пунктів на Харківському, Донецькому, Луганському, Сумському та Запорізькому напрямках (зокрема, Ямполя, Торського, Озерного та інших).
За зразкову службу Федіра Масляника неодноразово було нагороджено почесними військовими відзнаками. Вдома на нашого Захисника чекає мама Анна Михайлівна, дружина Анна, донька Діана та син Орест, брати та сестри. Перебуваючи у відпустці Федір Іванович Масляник погодився дати інтерв’ю виданню «Fortuna» в якому розповів про себе, своїх рідних та свою військову службу.
– Федір Іванович розкажіть де Ви народилися та навчалися, а також про свою родину та дитинство?
– Народився я 5 серпня 1967 року в мальовничому карпатському гірському селі Ялинкувате, що в Сколівському районі. Мій батько – Іван Федорович працював на залізниці, супроводжував товарні поїзди до Чопа, а мама – Анна Михайлівна працювала у колгоспі. Крім мене у батьків ще є дві сестри – Ольга та Оксана, а також три брати – Василь, Михайло та Володимир. Я закінчив місцеву сільську середню школу, а згодом навчався та закінчив Стрийське ВПУ № 34 за спеціальністю – електрогазозварювальник. Що ж стосується мого дитинства, то як і більшість моїх ровесників я літом купався та ловив рибу на нашій річці, грав у футбол, волейбол та баскетбол, займався спортом – гімнастикою та плаванням, збирав ягоди та гриби, допомагав батькам по господарству.
– Чим відоме село Ялинкувате?
Напевно не кожен знає, що село Ялинкувате є найпівденнішим населеним пунктом Львівської області та межує з селом Новоселиця, яке належить до Закарпатської області.Також воно межує з селом Волосянка, яке на даний час відоме як гірськолижний курорт «Захар Беркут». З північного заходу за схилами гори Турчанка село Ялинкувате межує з селом Хащованя. Через село протікає річка Ялинкувата. Зі Сходу моє рідне село оточене хребтом, який з’єднує водороздільний хребет з горою Високий Верх та джерелом Писана криниця. Наше село лежить в долині річки, оточене полонинами та згадується у письмових спогадах з 1574 року. Під час II світової війни тут відбувся бій між вояками УПА та угорським військом. Можна ще багато розповідати про моє рідне село Ялинкувате, яке дуже красиве і неповторне.
– А де Ви працювали до того часу, як стали воїном ЗСУ?
– Після закінчення училища я за скеруванням півтора року пропрацював у Львові. Після цього був призваний на строкову військову службу яку проходив з 1985 по 1987 рр. у хабаровському краї, в м. комсомольськ-на-амурі, в інженерно-саперних військах. Після звільнення в запас повернувся до Львова, де чотири роки працював електрогазозварювальником в БУ № 539. У 1989 році одружився. Згодом поїхав на заробітки. У 1997 році оселився разом із сім’єю у Стрию. Після цього вісім років пропрацював електрогазозварювальником на Стрийському ВРЗ, три роки – у Стрийському ПЧ-5 та один рік на Львівській залізниці. Згодом знову поїхав на заробітки, де працював на різних фірмах у Польщі, Чехії та Естонії. У 2021 році повернувся в Україну і влаштувався завгоспом в управління культури, молоді та спорту Стрийської міської ради.
– Коли Ви для себе вирішили піти добровольцем на війну?
– 9 жовтня 2023 року я прийняв рішення і вступив добровольцем у лави Збройних Сил України. Спершу був у навчальному центрі в Дніпропетровській області, де нас навчали базової військової підготовки (БЗВП). Пройшов курси першої медичної допомоги, щось трохи з тактичного навчання та стрільби. Після закінчення БЗВП повернувся до Львова, а звідти мене направили проходити військову службу в Харківську область, в інженерно-саперний батальйон, де ми будували бліндажі та різноманітні інженерні споруди. Осінню 2024 року мене направили у Донецьку область, де ми виконували бойові завдання. У вересні 2025 року – на Харківський напрямок, де на даний час несу службу і виконую військові завдання.
– На Вашу думку, які якості мають бути притаманні саперу?
Сапер повинен бути максимально зосередженим, дуже уважним і не нервуватися. Тому що від його роботи дуже багато що залежить, в тому числі – власне життя та життя своїх побратимів. Це людина, яка безпосередньо працює з вибухонебезпечними предметами. Потрібно безпомилково оцінити розмір, вагу, принцип дії та щонайменше ідентифікувати ці предмети та знати безпечну відстань і з якого боку до них підійти. Також потрібно правильно знешкодити їх, а також знати де саме поставити заряд і обрати подальші дії. Тому треба дотримуватися заходів безпеки й не робити зайвих рухів.
– А хто власне може стати сапером?
Я переконаний, що сапером може бути не кожна людина. Також вважаю, що на сапера повинні вчитися вмотивовані люди, які цього прагнуть і їм це до вподоби. Тому що на війні є різні ситуації, з якими сапер має справитися. В першу чергу потрібно бути до цього морально готовим.
– Не раз чув, що сапер має трішки боятися…?
– Вважаю, що трішки боятися – це професійна необхідність. Людина коли має відчуття страху тоді працює обережно. Саме почуття страху допомагає включити холодний розум та обдумати свої дії. Сапер увесь час працює з вибухонебезпечними предметами й навіть тоді, коли ведуться обстріли. Але страх потрібно опанувати та виконати бойове завдання. Головне – добре знати свою справу і дотримуватися техніки безпеки.
– Який у Вас позивний? І чи не важко в такому віці виконувати військові завдання?
– Мій позивний – «Отець», Придумали його мої побратими. Коли я прийшов на службу то мені було 56 років і я був одним із найстарших воїнів у своєму батальйоні. Незабаром мені виповниться 59 років. Звісно, що в такому віці дуже важко виконувати на рівні з молодими воїнами різні завдання. Але командування з повагою ставиться до мого віку. Дуже добре, що я в юнацькі роки займався спортом і надалі вів здоровий спосіб життя. Це допомагає мені. Найважче влітку – коли сильна спека і взимку – коли пронизливий вітер, холод і температура падає до мінус 25-30 С. І все ж попри ці труднощі потрібно триматися, воювати та вигнати ворога з нашої землі. На даний час я несу службу в хімроті РХБЗ, 125-ї окремої важкої механізованої бригади, 3-го армійського корпусу.
– Щиро дякую Вам за інтерв’ю Федоре Івановичу! Нехай Господь Бог оберігає Вас та усіх українських Захисників. Бережіть себе та своїх побратимів!
– І Вам щиро дякую за запитання. Вважаю, що на даний час дуже потрібно й актуально писати про Українських Захисників, для того, щоб люди в тилу мали змогу бути емоційно ближчими до них, та краще їх розуміти, а відтак підтримувати. У нашому сьогоденні мужні воїни світла і добра Збройних Сил України пишуть нову історію нашої країни. Ми захищаємо не тільки нашу рідну землю, але й своїх рідних та близьких. Тому потрібно ще дужче єднатися та допомагати ЗСУ, щоб ми жили у європейській Україні.
Слава Україні! Слава Збройним силам України! Слава Українському народу!
Михайло ОЛІЙНИК. Фото з архіву Федора МАСЛЯНИКА
Читайте також:
