ОСІНЬ 1939-ГО НА ДРОГОБИЧЧИНІ: ТРАГЕДІЇ, ЯКІ ЗБЕРЕГЛИСЯ У ПАМ’ЯТІ ОЧЕВИДЦІВ

Наша редакція продовжує друкувати опрацьовані рукописи-спогади мешканця Нового Кропивника Володимира Малиняка, у яких збереглися свідчення про воєнне лихоліття на Дрогобиччині.
Цього разу – історія, що бере початок восени 1939 року. Вона розповідає про українців, які після розгрому польської армії поверталися додому, про трагедію у Модрицькому лісі та долю Михайла Голяка з Нового Кропивника.
Ці події Володимир Малиняк записав зі слів людей, які були безпосередніми свідками трагедій або знали про них із розповідей очевидців. Разом вони складаються в окремі людські історії, що допомагають побачити воєнні події не лише через дати, фронти та масштабні історичні процеси, а й через долі конкретних мешканців Дрогобиччини.
Пам’ятний знак у Модрицькому лісі
У Модрицькому лісі, неподалік місця трагедії, встановлений пам’ятний знак на згадку про загиблих. Його встановили у 2006 році з ініціативи Теодора Бурика – репресованого свідка та очевидця тих подій.
За збереженими свідченнями, у вересні 1939 року тут загинули 12 українців, які поверталися додому після розгрому польської армії.
Ця історія десятиліттями зберігалася в пам’яті мешканців навколишніх сіл. Саме її почув Володимир Малиняк у 1967 році, коли випадкова розмова в Бориславському лісі відкрила йому подробиці трагедії.
Розповідь перша. Зустріч у Бориславському лісі та Модрицька трагедія
Влітку 1967 року Володимир Малиняк працював водієм автокрана. Під час виконання робочого завдання у Бориславському лісгоспі, поки тривало завантаження деревини, він познайомився зі старшим чоловіком. У розмові Володимир розповів про себе, зокрема про нещодавнє повернення із Сибіру.
Співрозмовник, відчувши довіру, запитав, чи знає Володимир, на якому місці вони перебувають. А далі розповів йому про трагічні події, що сталися тут восени 1939 року.
Саме так, через випадкову розмову під час роботи, Володимир Малиняк уперше почув деталі трагедії у Модрицькому лісі, про яку згодом записав зі слів очевидців.

Вересень 1939 року: повернення українців із розгромленої польської армії
У вересні 1939 року Польща опинилася між двома агресорами – нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Польська армія зазнала поразки, її військові частини відступали, розпадалися або потрапляли в полон.
Напередодні війни до польського війська мобілізували значну кількість українців, які на той час були громадянами Польщі. Після розгрому польської армії частину українських військовослужбовців німецька адміністрація звільняла з полону. Їм видавали відповідні документи, після чого вони вирушали додому.
Одна з таких груп українців поверталася з фронту пішки через Трускавець у напрямку Борислава.
Водночас у навколишніх лісах залишалися розбиті підрозділи польського війська. За спогадами, деякі з них були озброєними, голодними та озлобленими. У пошуках їжі вони заходили в навколишні села та лісові масиви, а ненависть і розпач від поразки нерідко спрямовували проти місцевого українського населення.
[03.09.2026 12:46] Iryna Pasemko: Трагедія біля Модричів
Один із таких загонів рухався лісовою дорогою від Модричів у напрямку дороги Трускавець – Борислав. Саме там вони помітили групу українських хлопців, які поверталися додому.
Озброєні люди оточили юнаків, змусили їх залишити дорогу та відвели вглиб лісу. Там перевірили документи, видані німецькою комендатурою, після чого почали допитувати хлопців: чому вони залишили фронт і де їхня зброя.
Пояснення не допомогли. Нападники почали бити беззбройних чоловіків. За спогадами, вони свідомо не використовували вогнепальну зброю, щоб не привертати уваги пострілами.
У результаті хлопців жорстоко побили до смерті, після чого залишили їхні тіла на лісовій галявині та пішли.
Наступного дня звістка про трагедію поширилася навколишніми селами. Рідні загиблих змогли встановити їхні особи за документами.
Для багатьох із них дорога додому завершилася зовсім поруч із рідними містами та селами.
Розповідь друга. Новий Кропивник, юність Анни Блинди та загибель Михайла Голяка
Повернувшись у неділю до батьків у село Глубоке, Володимир Малиняк розповів мачусі Анні Максимівні Блинді про почуте.
Жінка підтвердила, що історія про загибель українців у Модрицькому лісі була добре відома людям у навколишніх селах. Розповіді про трагедію передавалися з уст в уста.
Анна також згадала події власної юності, пов’язані з Новим Кропивником, підпільним молодіжним середовищем та Михайлом Голяком.
Підпілля ОУН та українське життя у 1930-х
У 1930-х роках у Новому Кропивнику важливим осередком громадського та культурного життя була читальня «Просвіти», навколо якої гуртувалася молодь.
Українські прояви того часу перебували під тиском польської влади. За спогадами, навіть дівчата, які носили вишиванки, могли зазнати переслідувань.
У таких умовах частина молоді почала гуртуватися навколо українського підпілля.
До молодіжного осередку входили 17-річна Анна Блинда, Катерина Юркевич, Маланка Мищатин, Соня Гівчак та Михайло Йосипович Голяк.
Між Анною та Михайлом поступово виникли почуття.
Улітку 1938 року Анна отримала підпільне завдання – доставити секретну записку до села Урич. Вона виконала його та повернулася з відповіддю. Згодом виконувала й інші доручення.
На Великдень 1939 року біля церкви в Новому Кропивнику вночі насипали символічну могилу Січовим Стрільцям та всім полеглим за волю України. У святкові дні біля неї чергувала молодь.
Конфлікт у Східниці та синьо-жовтий прапор
Щороку 3 травня польська громада відзначала День Конституції. Особливо урочисто це свято проходило у Східниці, де проживала значна польська громада та діяв костел на пагорбі.
Напередодні свята Михайло Голяк таємно пробрався на територію костелу й вивісив там синьо-жовтий прапор.
Поляки помітили його не одразу. Подія швидко набула розголосу, однак польській владі не вдалося встановити, хто саме це зробив.
Тим часом у молодіжному гуртку виникла інша напружена ситуація.
Дві дівчини – Маланка та Соня – закохалися у хлопців зі Східниці, Залевського та Штейнбаха. За переказами, польська громада Східниці на той час налічувала близько 1500 людей і ставилася до українського населення здебільшого зверхньо.
Михайло Голяк, як найстарший серед молоді, переконував дівчат припинити ці стосунки.
Дівчата розповіли про це своїм обранцям. Ті, за спогадами, пообіцяли помститися Михайлу.
Мобілізація, полон і повернення додому
У вересні 1939 року після початку війни була оголошена мобілізація. Михайла Голяка призвали до польського війська.
Після поразки Польщі частина військовослужбовців потрапила до радянського полону. Подальша доля багатьох із них була пов’язана з масовими репресіями та розстрілами, зокрема в Катині, Харкові та Биківні.
Водночас частину українських військовополонених звільняла німецька адміністрація. Отримавши документи, Михайло вирушив додому пішки.
Він пройшов через Мражницю, піднявся на гору Бухів і вийшов на дорогу, яка вела до Нового Кропивника. Там його бачили знайомі односельці та згодом розповіли батькам і нареченій.
[03.09.2026 12:46] Iryna Pasemko: Зустріч на Пшишку
На околиці Східниці, у видолинку, який місцеві називали «На Пшишку», біля містка через потічок, Михайло зустрів місцеву жительку – пані Штекльову.
За спогадами, жінка була відома своїми шовіністичними поглядами. Вона зупинила юнака та запросила його до своєї хати.
Там на нього вже чекали брати Кордасевичі – члени злочинного угруповання, яке місцеві називали «східницькими різниками». За рукописом, воно також сформувалося із залишків розбитого польського війська.
Михайла жорстоко побили та вбили. За спогадами, нападники також понівечили тіло загиблого. Увечері його винесли до лісу та залишили серед кущів ялівцю.
У рукописі також зазначається, що під час наступної, німецької окупації, це угруповання займалося пограбуваннями та вбивствами у Східниці та Кропивнику. Серед його жертв, за цими свідченнями, був лікар Олександр Подолинський, відомий як доктор Славік. Згодом членів банди німці вистежили та розстріляли.
Пошуки, похорон і пам’ять родини
Тіло Михайла знайшли на третій день.
Його батьки – Настася та Йосип Голяки – весь цей час чекали на сина. Знайомі бачили Михайла на Мражниці й повідомили родині, що він повертається додому.
Однак додому він не прийшов.
Селяни забрали тіло з лісу та перевезли його фірою до Нового Кропивника.
Попрощатися з юнаком прийшли мешканці Нового Кропивника та навколишніх сіл. За спогадами, засудили вбивство навіть деякі мешканці Східниці польського походження – адже Михайло щойно повернувся з війни, де воював у складі польського війська.
[03.09.2026 12:52] Iryna Pasemko: Долі родини та людей, які зберегли ці спогади
Родина Голяків. Батьки Михайла тяжко пережили загибель сина. Водночас як згадується у рукописі, вони прожили довге життя. Йосип Голяк помер у 85 років, Настася – у 102. Брат Михайла Гаврило з дружиною перебрався до Східниці. Сестри Анна та Марія створили власні родини неподалік батьківської оселі.
Катерина Юркевич та Володимир Матієчко. Подруга Анни Блинди Катерина вийшла заміж за Володимира Матієчка. У післявоєнний період він був засуджений за участь в українському підпіллі та відбував покарання в таборах Норильська.
Після повернення подружжя жило в селі та виховувало двох дітей.
Катерина померла у 1990 році. Це був період боротьби за повернення греко-католицького храму, який радянська влада у 1946 році передала Російській православній церкві. Через зачинену церкву та відсутність греко-католицького священника прощання з Катериною відбувалося у складних умовах тогочасного міжконфесійного протистояння.
Для родини та однодумців це було особливо болісно, адже Катерина активно долучалася до життя парафії.
Анна Максимівна Блинда. Загибель Михайла стала для Анни важкою особистою трагедією. Згодом, як згадує її пасинок Володимир Малиняк, вона пережила духовне потрясіння та змінила релігійну конфесію.
Попри це, у своїй вірі Анна залишалася непохитною. У родині її пам’ятали як людину, яка зберегла ласку, повагу до близьких і пам’ять про складні сторінки власного життя та історії краю.
Спогади Володимира Малиняка — це не просто родинна історія чи переказ подій осені 1939 року. У них збереглися голоси людей, які пережили час війни, переслідувань, насильства та невизначеності.
Історії загиблих у Модрицькому лісі та Михайла Голяка показують, як великі історичні події входили у життя звичайних людей – руйнували родини, обривали молоді життя та залишалися в пам’яті наступних поколінь.
Саме через такі свідчення минуле постає не лише як послідовність дат і військових кампаній, а як історія конкретних людей, їхніх родин, втрат і пам’яті, яку вони передали далі.

Рукописи Володимира Малиняка опрацювала Віра ЧОПИК
На головному фото Володимир Малиняк, 2021 рік