Ну ось і квітень минув… Та що там минув – просто таки пролетів! Неначе «вітер степовий».

Був «пасхальний» і… «постпасхальний» відпочинок (канікул же не пропонувалося). Трохи відновилися, від’їлися. Та все ж починаєш розуміти, що кінець уже близько. Не 2012, а кінець моєму «школярству».  ПРОЩАЙ, ГІМНАЗІЄ і таке інше.

Як же НЕ ХОЧЕТЬСЯ ІТИ… Покидати рідну домівку, де кожен клапоть простору приємний, рідний і знайомий, де тобі кажуть:  «Здоров, Стьопа» – і потискають руку, де услід кидають докори через відсутність форми, де до тебе підходить Софія Іванівна і питається, чого ти ще не на уроці. 

Я люблю Вас, Софіє Іванівно! І всіх інших люблю: від найменшого першокласника (метр в капелюсі) до Пєті Микитина (метр і 95). Всіх і кожного. Обожнюю все, що пов’язане з гімназією. Чи то пак з рідною домівкою. ГІМНАЗІЯ — МІЙ ДІМ.

Люблю тут усе: кожного вчителя, навіть тих, що мене не вчать, кожного учня, адже тут разом зі мною  вчаться мої щирі і найкращі друзі, кожне вікно, розбите чи вціліле, кожну парту, чистеньку або із «рукописами»…

(От і збулася мрія — живу разом із друзями). Тут я дізнався стільки всього цікавого. Можливо, дещо було й непотрібне, та все ж левова частка знань згодиться.

Тут я виріс, тут я сформувався — фізично, інтелектуально, духовно. Тут я став таким, яким зараз є. Знайшов дружбу і зустрів кохання. Тут відчув, що на щось здатен і чогось вартий. Гімназія дала повноцінне життя, дала майбутнє… Дала багатезно і навіть ще більше. Бо я зміг тут самореалізуватися  і, гадаю, чогось здобути.

Не хочу йти. Не хочу покидати рідну домівку. Ще б повчився тут років зо три-чотири. Навіть проскакувала думка вчителем у гімназії стати. П’ять років ВНЗ — і знову додому. Та, на жаль… Вибачте, любі вчителі, але зарплата трохи малувата, а жити хочеться більш… забезпечено.

Давайте не про сумне, давайте про нас усіх. Як же добре, що буде що згадати! Дуже багато всього було яскравого і такого, що запам’яталося. Про кожного вчителя є що сказати доброго і… ще кращого. Кожен-бо чимось особливий. 

Ох вже цей мені випускний клас. З такого слона, як я, зробив сентиментального хлопчика. А що поробиш. Реально шкода і не хочеться випускатися. Не думав, що так буду сумувати за гімназією. Вже сумую… Авансом…

А скоро Останній дзвоник. І випускний. І кожен день – один з  останніх. Кожен урок – один з останніх . Кожне слово – одне з останніх …

Цінуймо, любі друзі, цінуймо, поки є що і є кого. Крапка.

Степан Вовчина,
7-Ф (гімназійний випускний)