Загальновідома істина твердить: допоки будуються храми – доти народ живий. Та багатостраждальний український народ виживав навіть тоді, коли його храми грубо плюндрували й руйнували всілякі зайди та чужинці. Тепер, коли повсюди один за одним відбудовуються старі та зводяться нові храми, є надія, що разом із храмами відроджується, воскресає гноблена століттями душа народу.

В одному з інтерв’ю  Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар  зазначив, що
для переходу від комуністичної минувшини до повноцінної демократії
потрібен певний час, бо це є зміна мислення, зміна світогляду багатьох
людей і цей процес займе щонайменше два покоління. «Не треба себе
обманювати –  ми ще далеко від цілі, але, слава Богу, не на самому
початку», – переконаний Блаженніший.
Звісно, для зміни суспільної свідомості та переорієнтацію совкового
мислення на цінності європейської демократії необхідно, щоб у державі
були задіяні всі необхідні механізми. Зараз в Україні, на жаль,
спостерігається зворотне явище: наші керманичі, з допомогою північного
сусіда, всіма силами прагнуть затягнути нас в лоно азійського 
авторитаризму. Але і це минеться. Бо одвічні християнські цінності, які
понад тисячоліття сповідують українці, стократ міцніші за будь-яку 
демагогію та дешевий популізм тимчасових зайд та вискочок. І навіть у
теперішній, доволі драматичній для нашого народу ситуації, залишається
віра та надія в те, що Господь нам допоможе пережити і цю пошесть…
В нашій історії відродження з попелу та підняття з руїни мали місце неодноразово.
Підтвердженням цього може послужити історія невеликого гірського села
Опака, в якому, з легкої руки «визволителів», із 1940 по 1952 рік було
спалено дві дерев’яні церкви та один костел, зруйновано всі каплиці на
14 стаціях Хресної Дороги (Кальварії), але за часів незалежності на
місці попелу та руїн один за одним постали нові церкви, будуються
каплиці. 
Історія храмів села Опака, як і наша історія загалом,  доволі
драматична і сягає своїм корінням у глибину віків. Першу церкву Святої
Покрови було збудовано ще в 1560 році у верхній частині села, а 1722 р.
у центрі села було освячено церкву Собор Пресвятої Богородиці.

Та, на
жаль, їх спіткала сумна доля – з приходом більшовиків у 1940 р.
місцевий комуніст підпалив церкву Святої Покрови, а в 1946 р.
«енкаведистами» пограбовано і спалено другу церкву. Пізніше не обминула
ця участь і польський костел – його спалили у 1952 р. На території села
діяла ще третя церква, але мало що про неї пам’ятають навіть місцеві
довгожителі. Відомо тільки, що її було перевезено у Підбуж, де вона
знаходиться до цих пір.
Зрозуміло, що в ті нелегкі часи годі було й мріяти про відбудову
церков, тому опачани дещо розширили будівлю Гробу Господнього, що
уцілів при церкві Собору Пресвятої Богородиці, і так постала невеличка
церковця Успення Пресвятої Богородиці. Вона була передана під відомство
РПЦ і на довгі роки стала єдиним духовним осередком не тільки для
опачан, але і для жителів сусіднього села Залоктя, оскільки в їхньому
храмі було припинено Богослужіння.
Такою ситуація залишалася аж до 80-х рр. Відродження духовної зодчини в
селі почалося із будівництва дзвіниці на честь ювілею 1000-ліття
Хрещення Русі 1988 р. Цього ж року, за ініціативи о. Василя Цихуляка
розпочато будівництво часовні для обряду похорону на тому місці, де
колись була церква Святої Покрови, оскільки поблизу розташований
цвинтар. Поки тривало будівництво, тоталітарна система почала давати
перші тріщини.

По всій Україні занедбані, переобладнані під склади
храми поверталися до життя, а на місці поруйнованих почали зводитись
нові. Тому, завдяки зусиллям місцевих прихожан, будівля, запланована
спочатку як часовня, переросла у храм Святої Покрови греко-католицького
патріархату (УГКЦ). Його було освячено у 1995 році Владикою
Самбірсько-Дрогобицької єпархії Юліаном Вороновським.
Та все ж мрія мати велику гарну церкву в центрі села не покидала
місцеву громаду. 1999 р. завдяки клопотанням о. Степана Лутчака і
церковного комітету, опачани отримали грошову допомогу на архітектурний
проект від української діаспори в Америці. Цього ж року розпочалося
будівництво.
В перерві між будівництвом храмів, за кошти місцевої громади було
споруджено нову плебанію для сім’ї священика. По суті, починаючи з
далеких 80-х, опачани невтомно будували.
{mosimage}Варто зауважити, що всі будівельні роботи велися в основному за
пожертви місцевих мешканців та вихідців з села: кожен, хто приїжджав із
заробітків, старався дати пожертву на церкву, по селі відбувався
постійний збір коштів. Незважаючи на труднощі, опачани наполегливо йшли
до своєї мети. У лютому 2003 року новим парохом у с. Опака було
призначено о. Івана Розлуцького. Він перейняв естафету опіки над
будівництвом церкви в о. Степана Лутчака і ось минулої неділі, нарешті,
відбулася довгоочікувана подія – опачани освятили новий храм Успення
Пресвятої Богородиці. Церковне подвір’я, яке значно розширили, ще не
бачило стільки народу.

Люди їхали з довколишніх сіл та міст, вихідці із
села проїхали сотні кілометрів, щоб відчути та пережити мить торжества,
що панувала цього дня в Опаці. Багато опачан, які приклалися до
будівництва церкви, не дожили до цієї радісної миті, але віриться, що
там, в небесах, їх душі теж раділи разом із усіма.
В освяченні храму взяли участь владика Самбірсько-Дрогобицької єпархії
УГКЦ Юліан Вороновський та тридцять вісім священників. Було вмуровано
фундаційну грамоту. Увінчала урочистості Свята літургія, яку очолив 
Владика Юліан Вороновський. Супроводжував Літургію чудовий хоровий спів
у виконанні семінаристів Дрогобицької духовної семінарії Святого Духа.
Звісно, в цей день згадували всіх, хто вніс свою лепту в розбудову
храму. Адміністратору парафії, прот. о. Івану Розлуцькому та голові
Опаківської сільради Ганні Шагур і їх родинам було зачитано
благословення від Святішого Отця Бенедикта XVI. Найбільш активним
учасникам будівництва Оресту Матківському, Зеновію Мариновському,
Василю Київу, Миколі Кундичу та Григорію Даниляку було вручено грамоти
від Патріарха УГКЦ Любомира Гузара.  Ще близько двадцять опачан
отримали грамоти від Владики Юліана Вороновського.
В свою чергу, о. Іван Розлуцький висловив подяку усім добродіям та
меценатам, які оплачували будівництво храму: від  40 тисяч доларів
(пожертвував виходець із села, громадянин Нової Зеландії Степан
Шемеляк, який, на жаль, помер у 2008 р.) до невеликих сум, які люди
кидали у скарбничку.
Після закінчення церковних урочистостей, прихожани та гості любувалися
чудовими розписами церкви у виконанні талановитих художників,
вихованців зав. кафедри сакральних мистецтв Львівської національної
академії мистецтв Романа Василика.

Якщо взяти до уваги те, що в селі Опака проживає близько 1800
мешканців, то важко переоцінити здобутки опачан у царині духовній.
Всього лише за 20 років тут побудовано дві церкви (обидві УГКЦ), дві
дзвіниці, а також зведено 4 нові каплиці та одну відновлено на стаціях
Хресної Дороги. Взагалі Хресна Дорога (Кальварія) – це унікальне явище
в духовному житті Дрогобиччини. Ще в далекому 1926 р. на свято
Воздвиження Хреста Господнього (27 вересня) о. Микола Бень започаткував
Хресний хід через гору Верх від долішньої до горішньої церкви. На місці
кожної з чотирнадцяти стацій опачани будували каплиці. З приходом
радянської влади проведення Хресної дороги було заборонено, а каплиці
поруйновано. 
Відродив Кальварію о. Степан Лутчак і зараз є шість  каплиць (чотири
нові і дві  тих, що вціліли) та вже залито фундамент на сьому. 
Залишилось побудувати ще сім і, віриться, при такому ентузіазмі та
жертовності, що  притаманні опачанам, в найближчому часі ці каплиці
будуть зведені. Хоча долучитись до доброї справи та профінансувати
будівництво каплиці може кожен бажаючий, адже на Хресну Дорогу кожного
року приїжджають мешканці Борислава, Східниці, Дрогобича, а також
довколишніх сіл.