Анатолій Петрик: «Сподіваюся, що мій син теж буде професійним футболістом»
{mosimage}Так вже повелося, що із часів виникнення футболу на більшу увагу вболівальників та фахівців можуть розраховувати ті, хто грає в атаці. Але футбол тому й притягує серця мільйонів людей, бо сам по собі є більш гармонійним і досконалим, ніж будь-які міркування про нього.
Тому й роль надійних захисників на зеленому полі не менш важлива, ніж вправних форвардів. Одним із таких захисників був гравець львівських «Карпат» середини 90-х років, стриянин Анатолій Степанович Петрик. Напередодні свого 48-річчя я в дружній обстановці зустрівся з Анатолієм Петриком і обговорив з ним його футбольну та тренерську кар’єри. Про нашу бесіду розповім і вам, шановні читачі нашої газети. Отож…
Візитна картка: Анатолій Степанович Петрик народився 7 грудня 1963 року у с. Струсів Теребовлянського району Тернопільської області. Амплуа — захисник. Вихованець Стрийської ДЮСШ міськвно. Перші тренери — Олексій Петрович Кухар та Петро Васильович Довбуш. Закінчив Львівський державний спортивний інтернат (тренери – Ярослав Іванович Дмитрасевич, Едвард Теодорович Козинкевич Володимир Олександрович Данилюк) та Львівський державний інститут фізкультури (спеціальність–тренер з футболу).
Майстер спорту України. Виступав за команди : «Авангард» (Дрогобич) 1982 – 1983 рр., «Спартак» (Самбір) 1983 -1984 рр., «Поділля» (Хмельницький) 1985 – 1987 рр., СКА «Карпати» (Львів) 1987 – 1988 рр., «Верес» (Рівне) 1988 – 1992 рр., «Скала» (Стрий) 1992 – 1993 рр., «Карпати» (Львів) 1993 -1998 рр., «Закарпаття» (Ужгород) 1998 – 1999 рр., «Галичина» (Дрогобич) 1999 – 2000 рр., «Динамо» (Львів) 1999 – 2000 рр., «Газовик-Скала» (Стрий) 2000 – 2003 рр., «Етанол» (Сторонибаби) 2003 – 2005 рр.
{mosimage}Тренерську кар’єру розпочав у 2005 році на посаді тренера, а згодом старшого тренера дитячо-юнацької школи футболу «Моршин», де пропрацював до 2008 року. З 2008 року по 2010 рік — другий тренер ФК «Львів-2». З 2010 року і до цього часу – другий тренер ФК «Скала» (Стрий). Бронзовий призер чемпіонату України сезону 1997/1998 рр. у складі львівських «Карпат». Фіналіст Кубка України 1993 року.
Віце-чемпіон України 2008 року серед ветеранів у складі львівських «Карпат». У 2006 році отримав ліцензію УЄФА на право тренування у професійних футбольних клубах у 2010 році підтвердив це право). Одружений. Виховує сина Андрія–9 років.
– Анатолію, пригадай, будь ласка, якими були Твої перші кроки у футболі? Хто був Твоїм першим футбольним наставником?
Народився я 7 грудня 1963 року у селі Струсів Теребовлянського району Тернопільської області. З раннього дитинства, як і більшість моїх однолітків, любив ганяти м’яча. У 1974 році я разом з батьками переїхав до Стрия. Мого батька перевели у Стрийську залізнодорожну лікарню на посаду головного лікаря. Постійно виступав на дитячих турнірах, забивав м’ячі, а тому, мабуть, і привернув увагу стрийських дитячих футбольних тренерів. У 1975 році у Стрию проходив дитячий турнір на кубок «Шкіряний м’яч». Після одного з матчів підійшли тренери Стрийської ДЮСШ і запросили мене до себе. Моїми першими наставниками були Олексій Петрович Кухар та Петро Васильович Довбуш.
– Як до твого захоплення футболом ставилися батьки?
Позитивно. «Головне, щоб футбол не заважав навчанню у школі», — так говорив мені мій батько.
– А як у класі ставилися до учня-футболіста?
Ставлення до мене з боку однокласників було звичайним. Тим паче, що крім мене на футбол ходило ще декілька учнів. У 1977 році я вступив до Львівського спортивного інтернату.
– Хто був Твоїм наставником у Львівському спортінтернаті? Хто з Твоїх одногрупників у подальшому став відомим футболістом?
Як тільки я прийшов у спортінтернат нашим класом опікувався відомий футбольний спеціаліст, заслужений тренер України Ярослав Іванович Дмитрасевич. Пізніше ми навчалися азам футболу в одного з найкращих гравців львівських «Карпат» 70-х років Едварда Теодоровича Козинкевича. У подальшому нами опікувався вихованець стрийського футболу, найкращий бомбардир в історії львівських «Карпат», володар кубка СРСР 1969 року, заслужений тренер України Володимир Олександрович Данилюк.
Усі вони навчили мене в першу чергу любити футбол і поважати суперника на футбольному полі. Разом зі мною навчалися: заслужений майстер спорту СРСР Вадим Тищенко, який у складі олімпійської збірної СРСР став у 1988 році олімпійським чемпіоном; заслужений майстер спорту СРСР Василь Рац, який у складі київського «Динамо» є володарем Кубка Кубків 1986 року і здобув у складі збірної СРСР срібні медалі на чемпіонаті Європи 1988 року, був учасником чемпіонатів світу 1986 та1990 рр., а також Орест Баль, який у свій час досить успішно грав у складі львівського СКА «Карпати».
– У яких юнацьких турнірах Ти брав участь? Який з них запам’ятався Тобі найбільше?
Їх було декілька. Але один із них запам’ятався мені найбільше. У 1981 році львівські «Карпати» під керівництвом Мирона Богдановича Маркевича у Єревані на першість СРСР серед спеціалізованих спортивних шкіл зайняли почесне четверте місце. У турнірі брали участь такі команди як: «Динамо» (Київ), «Динамо» (Тбілісі), «Зеніт» (Ленінград), «Дніпро-75» (Дніпропетровськ), «Динамо» (Москва), «Динамо» (Мінськ), «Арарат» (Єреван) та львівські «Карпати». Чемпіоном тоді стали київські динамівці, за яких виступав Олексій Михайличенко, ще один представник України–«Дніпро-75», за який виступали майбутні «зірки» радянського футболу Олег Протасов та Геннадій Литовченко посіли лише п’яте місце.
– Хто був Твоїм кумиром у юнацькі роки?
Кумира, як такого, не було. Мені була до вподоби гра Олега Блохіна, Володимира Безсонова та Анатолія Конькова. Серед європейських футболістів віддавав перевагу Францу Беккенбауеру та Йогану Круїфу. А якщо брати до уваги гру нинішнього покоління українських футболістів, то хотів би відзначити у першу чергу гравців національної збірної України — Анатолія Тимощука, Андрія Ярмоленка та Євгена Коноплянку. Серед європейських «зірок» завжди захоплювався грою форварда каталонської «Барселони» та збірної Аргентини Ліонеля Мессі, одноклубника Мессі — Хаві, а також форварда мадридського «Реала» та збірної Німеччини Озіла.
– Де розпочалася Твоя футбольна кар’єра?
У Дрогобичі. У 1981 році після закінчення спортінтернату я відразу вступив до Львівського інституту фізичної культури і спорту. Через рік я вже виступав за дрогобицький «Авангард», а згодом — за самбірський «Спартак».
– Як Ти опинився у хмельницькому «Поділлі»?
За допомогою тодішнього тренера хмельницького «Поділля» Іштвана Йожефовича Секеча. На той час я виступав за самбірський «Спартак» у першості Львівщини. Після одного з календарних матчів до мене підійшов Іштван Йожефович і запропонував спробувати свої сили у його команді. Я відразу ж погодився.
– Далі були…
СКА «Карпати». Коли прийшов час служити в армії, то мене одразу ж призвали у СКА «Карпати». Тоді у складі львівських армійців виступали такі відомі футболісти, як Ярослав Лендел, Іван Гамалій, Віктор Рафальчук, Богдан Бандура та багато інших. Тренували нас Йосиф Георгійович Фалес та Андрій Усманович Карімов.
– А як виник варіант із рівненським «Вересом»?
Коли мені залишилось ще півроку до демобілізації із лав Збройних Сил СРСР, керівництво львівського СКА «Карпати» віддало мене в оренду до рівненського «Вереса». Тренував тоді рівненський клуб Роман Михайлович Покора. При ньому ми посіли у 1990 році третє місце у чемпіонаті СРСР серед команд другої ліги. Лідерами команди були: Володимир Вільчинський, Богдан Бандура, Михайло Деменчук та Ярослав Козак.
– Чому повернувся до Стрия?
На той час у мене закінчувався контракт із рівненським «Вересом», тож я вирішив поїхати до батьків у Стрий. До того ж «Карпати» з Кам’янки-Бузької переводили у Стрий. Михайло Васильович Гладій, який тоді працював заступником голови Стрийської об’єднаної ради народних депутатів запропонував мені спробувати свої сили у стрийській «Скалі». Я без вагань погодився.
– Сезон 1992-1993 років можна занести в актив стрийської «Скали». Що Тебе найбільше вразило тоді у команді?
{mosimage}Насамперед – професійне ставлення футболістів та тренерів до своїх обов’язків. Завдяки цьому, ми показували видовищний та добротний футбол. Чого тільки вартують перемоги над вінницькою «Нивою» (1:0) та у Луганську над місцевою «Зорею» (2:1) у Кубку України.
А у наступному етапі на нас чекало протиборство з грандом європейського та українського футболу – київським «Динамо». У першому матчі в Києві у важкому та драматичному поєдинку ми звели матч унічию (1:1), що вважалося неймовірною сенсацією. А у Стрию, у матчі–відповіді, при переповнених трибунах, основний час теж не визначив переможця–(1:1).У додатковий час київським динамівцям з неймовірними труднощами все ж вдається провести переможний м’яч, який забив тоді у наші ворота Олег Саленко.
Згодом він у складі збірної Росії поїде на світовий чемпіонат 1994 року і стане разом з болгарином Христо Стоїчковим володарем «Золотої бутси» (приз найкращому бомбардиру світового форуму, — прим. автора). Крім того, тоді у «Скалі» був хороший мікроклімат, добре поєднувався досвід з молодістю.
А які футболісти виступали на той час у Стрию: Юрій Вірт, Роман Гнатів, Віктор Сидоренко, Микола Закот юк, Ігор Мачоган, Тарас Павліш, Віталій Шевчук, Володимир Вільчинський, Богдан Стронціцький, Андрій Покладок, Володимир Ковалюк, Сергій Романишин, Богдан Бандура, Василь Кардаш, Артур Бойко, Андрій Грінер та багато інших.
– Як Ти потрапив у львівські «Карпати»?
Слід зауважити, що тоді на домашні матчі стрийської «Скали» приїжджали тренери львівських «Карпат» Мирон Богданович Маркевич та Володимир Олексійович Журавчак. Тодішній тренер «Скали» Андрій Усманович Карімов не хотів відпускати мене з команди. Але, мабуть, у тренерів «Карпат» був вагомий аргумент, і їм вдалося вмовити керівництво ФК «Скала» (Стрий). Так я перейшов у львівські «Карпати».
– Дебют у «Карпатах» пам’ятаєш?
Авжеж, таке не забувається. Було це у травні 1993 року у півфінальному матчі Кубка України, у якому львівські «Карпати» здолали опір запорізького «Торпедо». У тому ж році я забив свій єдиний м’яч у чемпіонаті України серед команд вищої ліги. А було це у матчі проти запорізького «Металурга», якого ми здолали з рахунком – 2:0.
– Який матч у складі «Карпат» запам’ятався Тобі найбільше?
Без усякого сумніву, це фінал Кубка України у 1993 році проти київського «Динамо». Дуже багато вболівальників приїхало тоді зі Львова. Обидві команди заслуговували на перемогу. Але більш впевнено діяли на полі кияни, яких палко підтримували їхні вболівальники, завдяки м’ячам Віктора Леоненка та Дмитра Топчієва кияни вели – 2:0.
Тільки наприкінці зустрічі Ігор Плотко зумів скоротити рахунок до мінімуму. На більше не вистачило часу. Запам’ятався також двобій з ірландським «Шелбурном» у Кубку володарів Кубків сезону 1993-1994 років. Прикрі помилки, які ми допустили на полі суперника, не дозволили нам за сумою двох матчів пройти у наступне коло.
– А чим запам’яталися Тобі роки проведені у львівських «Карпатах»?
Більш професійним ставленням до футболу, більшими навантаженнями, індивідуальним підходом до кожного футболіста зокрема.
– Згодом Ти опинився в ужгородському «Закарпатті».Чому обрав саме цей клуб?
На той момент мені було 34 роки. Конкуренція у «Карпатах» була сильна і і саме й цей час надійшло мені запрошення з Ужгорода. Тренували нас тоді заслужений майстер спорту СРСР, екс–гравець київського «Динамо» та збірної СРСР Василь Юрійович Турянчик та відомий тренер Валентин Михайлович Ходукін. Перед командою було поставлене завдання вибороти путівку до першої української ліги. Із завданням справились на «відмінно», зайнявши перше місце.
– Після «Закарпаття» Ти потрапив…
… у дрогобицьку «Галичину», яку тоді тренував Роман Михайлович Покора. Він прагнув створити боєздатний клуб, який міг би гідно виступати у другій лізі. Але у зв’язку із слабким фінансовим становищем він змушений був залишити дрогобицьку команду.
Відігравши у команді півроку, я згодом перейшов у львівське «Динамо», яке очолював Михайло Михайлович Вільховий. Але і там не вдалося довго затриматися. У зв’язку з тим, що у команді не було належного фінансування, керівництво клубу прийняло рішення знятися з чемпіонату, а команда припинила своє існування.
– А як виник варіант зі стрийською «Газовик-Скалою»?
Після вищезгаданих подій із львівським «Динамо» я вирішив завершити професійну кар’єру футболіста, але після місячної перерви ноги самі потягнули мене на футбольне поле. А згодом до мене звернувся В’ячеслав Георгійович Мавров, який тоді працював головним тренером «Газовик-Скали» (Стрий) з пропозицією пограти за стриян. Я дав згоду.
– З 2005 по 2008 рр. Ти працював старшим тренером дитячо-юнацької школи футболу клубу «Моршин». Що спонукало Тебе стати саме дитячим тренером?
Коли я ще був діючим футболістом, то вирішив для себе, що буду дитячим тренером. Чому саме? Відповідь дуже проста. Саме у дитячому футболі закладаються певні знання і саме у цьому віці навчають азам футболу. Саме від них на 50 відсотків залежить доля тої чи іншої дитини у професійному футболі.
Решта 50 відсотків — це талант і наполеглива праця. Немаловажним фактором у виборі професії дитячого тренера було і те, що я хочу передати юним футболістам свій досвід, якого набув під час виступів за різні українські футбольні клуби.
– Гра якого футбольного клубу тобі імпонує на даний час?
У юнацькі роки мені найбільш за все подобалася комбінаційна та атакуюча гра київського «Динамо» та московського «Спартака», коли вони виступали у чемпіонаті СРСР. Тоді ці клуби очолювали видатні постаті в історії радянського та європейського футболу, заслужені тренери СРСР – Валерій Васильович Лобановський та Костянтин Едуардович Бєсков. З сучасних клубів імпонує гра каталонської «Барселони», мадридського «Реалу» та англійського «Манчестер Юнайтед».
{mosimage}- З ким із колишніх гравців підтримуєш тісні зв’язки?
Насамперед з Володимиром Вільчинським, з яким найбільше приятелював коли виступав за львівські «Карпати».Зустрічаємось або перезвонюємось з Андрієм Покладком, Сергієм Ковальцем, Андрієм Сапугою, Любомиром Вовчуком та Богданом Стронціцьким. А взагалі я радий усім футболістам, з якими колись грав у тій чи іншій командах.
– На даний час Ти другий тренер ФК «Скала» (Стрий). Як Тобі там працюється?
Дуже комфортно. Завдяки нашим засновникам – Миколі Івановичу Кмітю та Всеволоду Омеляновичу Біласу — у нашому клубі створені усі умови. Крім ФК «Скала» (Стрий) у нас є дитяча академія футболу ФК «Скала», яка базується у Моршині. Наразі наша команда посідає у першості України серед команд другої ліги (група «А») восьме місце. Але я впевнений, що наша молода команда (вік гравців переважно 20-21 рік, – прим. автора), на чолі з головним тренером Володимиром Сергійовичем Ревою, ще покаже себе.
– Чим полюбляєш займатися у вільні від футболу години?
Тренерська кар’єра забирає надзвичайно багато часу. І це добре, бо це моя робота. Але коли випадають вільні хвилини, найбільш привабливим для моєї сім’ї є відпочинок на природі.
– І наостанок, розкажи декілька слів про наймиліших Твоєму серцю людей?
Мою дружину звати Оксана. Разом з нею виховуємо сина Андрія, який, сподіваюся, теж буде професійним футболістом. Зараз він займається у Стрийському філіалі нашої Академії футболу ФК «Скала» (Моршин) під орудою відомого далеко за межами Стрийщини футбольного тренера Юрія Юрійовича Смєрдова.
– Що Ти хотів би побажати читачам нашої газети «Фортуна + ТБ»?
– Користуючись такою можливістю, хотів би передати усім читачам найпопулярнішої на теренах Стрийщини газети «Фортуна», а також прихильникам стрийської «Скали» здоров’я, наснаги, процвітання і довголіття. Вітаю усіх Вас з наступаючими Новим 2012 роком та Різдвяними Святами. Хай щастить вам в усьому!
Інтерв’ю записав
Михайло Олійник.
Фото автора
{mosloadposition user8}
