ТАРАС ПАВЛІШ «КОЖЕН ГРАВЕЦЬ МАЄ СВІЙ ШЛЯХ У ФУТБОЛІ»
МІЙ СЬОГОДНІШНІЙ СПІВРОЗМОВНИК – ТАРАС РОМАНОВИЧ ПАВЛІШ, ВІДОМИЙ ДИТЯЧИЙ ТРЕНЕР ТА ФАХОВИЙ СПЕЦІАЛІСТ У ФУТБОЛЬНИХ КОЛАХ УКРАЇНИ. У СВІЙ ЧАС ВІН ВСТИГ ПОГРАТИ У ВИЩІЙ ТА ПЕРШІЙ ЛІГАХ УКРАЇНСЬКОГО ЧЕМПІОНАТУ ВИСТУПАЮЧИ ЗА КОМАНДИ – «СКАЛА» СТРИЙ, ФК «ЛЬВІВ», «ПОДІЛЛЯ» ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, «НИВА» ТЕРНОПІЛЬ, «ДИНАМО» ЛЬВІВ. ПРО СВОЇХ БАТЬКІВ І РОДИНУ, НАВЧАННЯ І ДИТИНСТВО, ШЛЯХ У ФУТБОЛІ ТА ТРЕНЕРІВ З ЯКИМИ ЗВЕЛА ДОЛЯ, СІМ’Ю ТА ФУТБОЛЬНИХ КУМІВ, ТРЕНЕРСЬКУ КАР’ЄРУ ТА ВІДОМИХ ВИХОВАНЦІВ, ЧИТАЙТЕ В ЕКСКЛЮЗИВНОМУ ІНТЕРВ’Ю ВИДАННЮ FORTUNA.
Візитівка: Тарас Романович Павліш. Народився 14 жовтня 1970 року в м. Львові. Вихованець Львівської ДЮСШ «Юність» (перші тренери – Ярослав Романович Бундз та Ярослав Григорович Кікоть). Амплуа – захисник. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут (1987-1992 рр., спеціальність – інженер-технолог) та Львівський інститут фізичної культури (2008-2010 рр., спеціальність – тренер-викладач з футболу).
На футбольному полі дебютував у 1987 році в складі ФК «Карпати» Кам’янка-Бузька, в якій виступав до 1991 року. За цей час провів 69 матчів та забив 5 м’ячів.
З 1992 року по 1993 рр. виступав за ФК «Скала» Стрий, де був капітаном команди й за яку провів 62 матчі в чемпіонаті України серед команд першої ліги та 6 матчів у Кубку України.
З 1994 по 1999 рр. – гравець ФК «Львів» (рекордсмен команди за кількістю проведених матчів – 223, в яких забив 20 м’ячів).
1999 р. – «Поділля» Хмельницький,
2000-2001 рр. – «Нива» Тернопіль,
2001-2002 рр. – «Динамо» Львів.
2002-2003 рр. – ФК «Гарай» Жовква,
2004-2005 рр. – «Карпати» Кам’янко-Бузька.
В Українській Прем’єр-лізі провів за «Ниву» Тернопіль 14 матчів та забив 1 гол.
У першій лізі чемпіонату України в складах команд – «Скала» Стрий, ФК «Львів», «Поділля» Хмельницький на його рахунку 247 матчів, в яких забив 11 голів, чимало з яких – після «фірмових» штрафних ударів.
В Кубку України відіграв у 27 матчах та забив 3 голи.
Віцечемпіон України 1994/1995 рр. (II ліга).
Володар Кубка України 2002 року серед аматорів.
Після закінчення професійної кар’єри футболіста працював тренером-селекціонером ФК «Львів» та тренував аматорську ФК «Вишня» Судова Вишня.
З 2008 року і на даний час працює тренером, а тепер старшим тренером Львівського училища фізичної культури (ЛУФК), яке було перейменовано у Львівський фаховий коледж спорту (ЛФКС). Також з цього ж часу працює у структурі Академії футболу «Карпати» Львів.
Серед його вихованців найвідомішими є: гравець національної команди України Олексій Гуцуляк та воротар ФК «Славія» Прага Назар Домчак.
У 2024 році у номінації «Кращий дитячий тренер України» посів друге місце.
У 2024 році привів команду Львівського фахового коледжу спорту серед юнаків U-17 до перемоги в чемпіонаті України та у Всеукраїнській Гімназіаді, де у фіналі перемогли «Динамо» Київ – 2:0.
Виступає за ветеранські ФК «Карпати» Львів та КВФД «Галичина» в різноманітних турнірах.
-Тарасе Романовичу знаю, що Ви народилися у Львові. Розкажіть про свою сім’ю?
Мій батько Роман Миколайович народився у с. Cелиська – це перше село як перетинаєш польсько-український кордон, а мама Христина Петрівна в прикордонному селі Медика. У 1946 році їх переселили в Мостиський район. У 1968 році мої батьки одружилися у Львові. А до того часу вони проживали в селі Стоянці, Мостиського району. Мама працювала комірником в експортному відділі підприємства «Львівавтонавантажувач», а батько на тому ж підприємстві енергетиком цеху. В мене є ще молодший брат Андрій, який також живе у Львові та працює архітектором і проєктує костели, церкви та інші споруди.
-Чим було сповнене Ваше дитинство та шкільні роки?
Я навчався у Львівській СШ № 79 на вулиці Любінській. Як переважна більшість хлопчаків любив з однолітками грати у футбол на шкільному стадіоні. Також поруч був ще один стадіон, який належав СШ № 40. Де було вільне поле там ми й ганяли м’яча.
-Хто навчав Вас азам футболу у Львівській ДЮСШ «Юність» ?
Наприкінці 4 класу в нашу школу прийшли відомі тренери ДЮСШ «Юність» два Ярослава Григоровича – Луцишин та Кікоть і запросили хлопців на стадіон «Сільмаш», пройти відбір в цю спортивну школу. Я все літо ходив на тренування в ДЮСШ «Юність». З 5 класу вже навчався в інтернаті № 7, де ДЮСШ «Юність» мала свої спеціальні класи, на вулиці Зорге (зараз Караджича). Саме ці тренери набирали спецкласи. За літо вони набрали декілька таких спецкласів і у серпні нас передали Володимиру Григоровичу Щербі, а ще через місяць і аж до самого випуску наш спецклас тренував Ярослав Романович Бундз.
– Чим у дитинстві захопив Вас футбол?
Футбол мені завжди дуже подобався. Моєї мами, рідний брат – вуйко Мирон, який до речі є дідусем нашого відомого українського воротаря Богдана Шуста був футболістом. І за ним спеціально присилали авто “ГАЗ-53”, щоб він виступав за команду Судової Вишні в дербі проти команди Мостиська. Я ж разом з ним їхав дивитися на це дербі у Мостиська. Вуйко Мирон проживав з дружиною та двома дочками – Оксаною і Мирославою в Судовій Вишні. І саме Оксана у 1986 році народила Богдана Шуста.
-Тренування футболом не заважали навчанню у школі?
Ні не заважали, я добре навчався і закінчив школу без трійок. Спершу я закінчив Львівський лісотехнічний інститут, де отримав диплом інженера-технолога, а вже згодом Львівський інститут фізичної культури – маю диплом тренер-викладач з футболу. За час навчання у лісотехнічному інституті наша команда чотири рази ставала чемпіоном Львівщини з футболу серед ВУЗів. Завжди у фіналі було дербі проти інфізу. Ми їм лише один раз поступилися, а чотири рази перемагали їх у фіналі.
-У дитинстві усі юні футболісти прагнуть грати у нападі. Амплуа – захисника обрали Ви самі чи тренери?
Я в дитинстві мав трохи зайвої ваги. І в атаці в мене не особливо ладилося, а от руйнувати атаки суперників в мене виходило добре. У Ярослава Романовича Бундза я починав як опорний захисник. Навчаючись в 10 класі я виступав на першість України за команду Львівського спортінтернату, яку тренували Ярослав Григорович Луцишин та Лев Рудольфович Броварський і також грав у захисті. Разом зі мною за ту команду виступали Юрій Мокрицький та Анатолій Мущинка. А вже коли почав виступати в команді майстрів, а саме в «Карпатах» Кам’янко-Бузька то вже діяв як лівий захисник.
-У 17 років Ви стали гравцем ФК «Карпати» Кам’янка-Бузька, яка виступала в аматорському чемпіонаті Львівщини. Хто запросив Вас у цю команду?
У Кам’янку-Бузьку я прийшов у вересні 1987 року, за місяць до мого 17-річчя. Михайло Михайлович Вільховий після дербі команд лісотехнічного інституту та інфізу підійшов до мене і запропонував пограти за кам’янко-бузькі «Карпати». Вже бувши гравцем тієї команди наші футбольні легенди Габор Іванович Вайда і Ростислав Мирославович Поточняк запрошували мене у львівські «Карпати», однак я вирішив залишитися кам’янко-бузьких «Карпатах».
-За чотири роки, що Ви провели у кам’янко-бузьких «Карпатах», хто входив у тренерський штаб і які відомі гравці виступали за цю команду?
З відомих гравців це: Володимир Журавчак, Володимир Сиверін, Богдан Бандура, Олександр Кулішевич, Ігор Комарницький, Михайло Кутельмах, Олександр Гій, Володимир Буняк, Володимир Снилик, Віктор Башта та інші. Якщо когось призабув вибачайте. З молодих гравців, які згодом виступали у вищій лізі чемпіонату України це: Богдан Стронціцький, Андрій Покладок, Василь Кардаш, Андрій Гусін, Анатолій Безсмертний, Віталій Шевчук, Володимир Ковалюк, Михайло Стопець, Володимир Кіцул, Віктор Сидоренко, Вадим Постовий, Роман Гнатів, Віталій Шумський, Руслан Мостовий, Олександр Порицький. У тренерському штабі працювали – Михайло Михайлович Вільховий, Валентин Михайлович Ходукін, Йосип Георгійович Фалес та Володимир Олексович Журавчак.
-Пригадуєте кому забили свій перший м’яч у дорослому футболі?
Звісно, у ворота івано-франківського «Прикарпаття», зі штрафного. Ця гра відбулася у м. Буськ, тому, що стадіон у Кам’янко-Бузькій був на ремонті. Я філігранно пробив, м’яч задів стійку воріт і потрапив у ворота. Це був 1991 рік, матч другої ліги чемпіонату срср. За «Прикарпаття» в той час виступав Роман Григорчук, який на даний час є головним тренером Прем’єрлігового «Чорноморця» Одеса. Я це добре пам’ятаю, бо мав звичку вести записник, де занотовував свої матчі та голи. До речі мені у свій час за записник пропонували великі гроші, однак я не спокусився і залишив собі на згадку.
-У 1991 році кам’янко-бузькі «Карпати» виступали в чемпіонаті срср серед команд II ліги. А вже через рік ця команда у повному складі переїхала у Стрий і отримала назву – «Скала». Як гравці сприйняли цей переїзд, зміну назви команди та міста?
На той час у нас була дуже дружня команда, де в основному були молоді футболісти, голодні до футболу. Вже у Стрию до нас доєдналися місцеві гравці – Анатолій Петрик, Ігор Мачоган, Артур Бойко та львівські вихованці – Володимир Когут, Володимир Вільчинський, Юрій Вірт та інші. В «Скалі» був дуже гарний мікроклімат і звісно, що футболісти мали кращі фінансові умови та професійний підхід. Наприклад у Кам’янці-Бузькій ми тільки приїжджали на матчі, а в Стрию ми жили у гуртожитку та тренувалися на стадіоні. Тому ми були задоволені переїздом у Стрий.
-Безумовно, що кубковий двобій «Скали» з київським «Динамо» на весні 1992 року грандіозна подія для вболівальників футболу нашого краю. А чим Вам особисто запам’яталися ці два матчі?
Перший матч «Скала» грала у Києві. В день матчу ми приїхали на Республіканський стадіон і зайшли в роздягальню, де стояла тиша. Звісно, що налаштовувати нас на гру з київським «Динамо» не було сенсу. До роздягальні заходить наш тренер Валентин Михайлович Ходукін і каже: «Є одна добра новина, їх як і нас буде на полі 11 гравців. Граючи з будь-якою командою у вас буде хоча б один гольовий момент, а от як ви його використаєте залежить тільки від вас». І він як у воду дивився. Кияни забили нам єдиний м’яч у першому таймі. А у другому таймі, на 83-й хв Вадим Постовий зробив довгу прострільну передачу, воротар киян Ігор Кутєпов не попав по м’ячу і Василь Кардаш забив у пусті ворота – 1:1. У матчі-відповіді у Стрию завдяки самовіддачі гравців та палкій підтримці вболівальників «Скала» показала дуже гарну гру. Хто був у Стрию на “Соколі» то зможе собі уявити понад 19 тисяч вболівальників на стадіоні. Нещодавно Юрій Вірт знайшов в Ютубі відео цього матчу і скинув мені. А я показав його своїм вихованцям, скільки було на трибунах вболівальників і як вони нас підтримували. На цю гру до Стрия приїхала моя майбутня дружина Наталя, її брат та його друг. Ви собі не уявляєте, яких мені зусиль вартувало провести їх на стадіон. Ось це був матч. Кияни лише у додатковий час завдяки голу Олега Саленка вирвали перемогу – 2:1 і вийшли в наступне коло.
-Ви були капітаном «Скали» протягом 1992 та 1993 рр. Чому саме Вам довірили капітанську пов’язку?
У нас було голосування на капітана команди й гравці більшістю голосів проголосували за мене. Я був здивований, коли Валентин Михайлович Ходукін підійшов до мене і сказав, що відтепер я – капітан команди. А віцекапітаном «Скали» був Анатолій Петрик.
-З ким із гравців стрийської «Скали” Ви найбільше приятелювали?
Як я вже казав у «Скалі» на той час була феноменальна команда. Ми жили в гуртожитку Стрийського технікуму і разом проводили увесь вільний час – їздили на дні народження, відпочивали на морі тощо. Лише двоє з нас – Богдан Бандура і Володимир Когут були одружені. Пригадую, як ми разом святкували Старий Новий рік. Андрій Усманович Карімов, який на той час був головним тренером підійшов до нас і сказав, що завтра – вихідний день і він їде до Львова. «Ви залишайтеся і проведіть Старий 1992 рік і зустріньте Новий 1993 рік». Він довіряв нам і знав, що все буде добре. Тому когось виділити з ким я приятелював дуже складно. Зазначу, що «Скала» того періоду – це був дружній колектив.
-На початку 1994 року Ви з команди першої ліги – «Скала» Стрий переходите в аматорську ФК «Львів». Чому вирішили змінити команду?
У 1993 році я одружився. І життя на два міста молодій сім’ї не дуже йде на користь. Тож я шукав варіант продовження футбольної кар’єри у Львові. Тому на пропозицію від керівництва ФК «Львів» відразу погодився. Тим паче що контракт був підписаний на 3 роки, а головне мені пообіцяли подарувати квартиру у Львові, яку я й отримав у 1995 році.
-У сезоні 1993/1994 рр. у ФК «Львові» поруч з досвідченими гравцями – Степаном Юрчишиним, Богданом Бандурою, Михайлом Кутельмахом виступали молоді гравці – Іван Павлюх, Микола Лапко, Олег Ящук, Олег Гарас, Тарас Павліш та інші. Сплав досвіду та молоді дав свої результати?
Ви вірно підмітили, що в команді поряд з досвідченими гравцями в яких було чого повчитися, виступали молоді футболісти, які прагнули показати на що вони здатні. І коли у січні 1994 року президентом ФК «Львова» став Олександр Анатолійович Діденко це позитивно вплинуло на результат. За два сезони 1993/1994 та 1994/1995 рр. ФК «Львів» подолав два щаблі – перехідну лігу національної першості та другу лігу чемпіонату України та вийшов до першої ліги.
-Що відчував на тренуванні та в грі 23-річний Тарас Павліш коли виходив на поле поруч із зірковими та досвідченими футболістами – Степаном Юрчишиним та Богданом Бандурою?
Мені завжди було приємно виступати із досвідченими гравцями чи то коли був гравцем «Карпати» Кам’янко-Бузька, де грав поруч з Володимиром Журавчаком, Володимиром Сиверіним, Богданом Бандурою, Олександром Кулішевичем, Михайлом Кутельмахом, Олександром Гієм, Володимиром Буняком чи зі Степаном Юрчишиним у ФК «Львові». Пригадую, як перед грою у Миколаєві Володимир Сиверін, який грав останнього захисника, а я – лівого захисника, глянув на мої старі бутси і зробив зауваження. Я йому відповів, що нема де купити. Він з’ясував мій розмір і на наступну гру підійшов до мене з Володимиром Журавчаком і протягнув коробку із взуттям. Я відкриваю, а там новенькі бутси «Addidas» на шести шипах, які на той час коштували 25 карбованців. «Що я вам винен?» – питаю. На що мені два Володимири відповіли: «Це подарунок від нас, Ти головне молодий добре грай у захисті». Володимир Сиверін завжди перевіряв і говорив мені, що захисник має грати тільки у бутсах і на шести шипах. Тому із такими досвідченими гравцями мені та і не тільки мені було за честь виходити на футбольне поле.
-Вже в наступному сезоні тренерський штаб містян очолив Степан Юрчишин. На Ваш погляд Степан Юрчишин-футболіст та Степан Федорович Юрчишин-головний тренер це – різні люди?
Я завжди дотримуюся такої думки, що за людину говорять її вчинки. Не секрет, що Степан Юрчишин – легендарний український футболіст, якого знають далеко за межами України. З його приходом на тренерський місток ФК «Львів» ми три роки підряд підіймалися по щаблях українського чемпіонату і згодом вже виступали в першій лізі українського чемпіонату. Коли Федорович нас тренував то не заганяв нас в якісь рамки й не наполягав що грайте тільки так і не інакше. Ми виходили на поле і давали результат. І ми і Федорович задоволені. Він відчував коли треба натиснути, а коли попустити. Якось одного разу Василь Леськів у роздягальні сказав, що нам дуже поталанило з тренером. «Ми виходимо на поле і він нам не заважає грати» – зазначив Василь. Пригадую, як ми граємо у Києві проти «ЦСКА» і виграємо 4:0. Приймаємо у Львові «Нафтовик» Охтирка» і «Явір» Краснопілля і знову виграємо по 4:0. Ідемо на виїзд у Кременчук, виграємо 4:0 і граємо на утримання рахунку. На 88-й хв Сергій Мурадян забиває нам гол – 4:1. Ми виграємо, заходимо у роздягальню і Федорович починає кидати бутси й кричати на нас. Ми в шоці, не знаємо що сталося. І кажемо до Василя Леськіва з яким Федорович свого часу грав у Луцьку, щоб він вияснив що сталося. Федорович вже врівноваженим голосом поділився, що звик коли ми виграємо – 4:0. Пригадую, ще один випадок як за порушення спортивного режиму одного відомого футболіста не називаю прізвища Федорович хотів відрахувати з команди. Ми дружно попросили Степана Юрчишина залишити його. А наступна гра у нас була на виїзді з алчевською «Сталлю», в якої вдома очки було взяти нереально. Він сказав нам, що якщо ми не програємо в Алчевську, то цей гравець залишиться у команді, але буде оштрафований. Ми зіграли внічию – 0:0, Степан Федорович залишив його в команді, однак оштрафував. Він був вимогливим, але справедливим тренером не тільки до гравців, але і до себе. Якщо сказав, то дотримував слово. Крім того, коли президентом ФК «Львів» на початку 2000-х був Юрій Кіндзерський, саме Степан Федорович вивів містян у вищу лігу. Так що про Степана Юрчишина, який на превеликий жаль минулого року відійшов у вічність у мене залишилися лише приємні спогади. Нехай спочиває з Богом. Вічна йому пам’ять!
-У ФК «Львові» Ви разом з командою пройшли шлях від аматорської до професійної – учасника першої ліги. Що найбільше вразило або запам’яталося Вам протягом цього періоду часу?
На той момент ФК «Львів» був самобутньою командою, яка була однією з перших приватних на теренах України. У нас не було заборгованостей по зарплаті. Наприкінці року наш президент Олександр Діденко виплачував нам також преміальні. Такою стабільністю не кожна команда могла похвалитися.
-Після шести років проведених у ФК «Львові» Ви перейшли у хмельницьке «Поділля». Які обставини вплинули на Ваш перехід?
Одного разу мене запросив до себе президент клубу Олександр Діденко й повідомив, що мною цікавиться хмельницьке «Поділля», де тренерами працювали Юрій Аркадійович Аванесов і Володимир Петрович Булгаков. Після зустрічі з ними я отримав пропозицію виступати за «Поділля». Умови контракту та заробітна плата були надзвичайно привабливими, тож я погодився. Відтак ФК «Львів» віддав мене в оренду до хмельницького клубу на пів року.
-Що змусило Вас перейти в «Ниву»?
У нас є така добра традиція, кожного року, на свято Андрія, старші футболісти, які колись виступали за ФК «Львів» організовують зустріч у кафе і пригадуємо часи, коли ми грали за цю самобутню класну команду. І ось одного разу я, Володимир Вільчинський, Володимир Різник, Василь Леськів поставили запитання нашому колишньому президенту – Олександру Діденку, чому він нас почав продавати в інші команди після 30 років. «Можна ж було раніше нас продати й Ви б за нас більше отримали» – зазначили ми. На що він вдповів, що у нього в команді були футболісти, яких він не продав би за ніякі гроші, до певного періоду. Ось саме – ви четверо, були тим кістяком на якому трималася наша команда. А попри Вас я продавав гравців, за яких платили гарні гроші, а це – Олег Гарас, Микола Лапко, Андрій Клименко, Олег Ящук та інші. Тому коли поступила пропозиція Олександру Діденку за мене то мене продали в тернопільську «Ниву».
-У 2001 році Ви повертаєтеся до рідного Львова і стаєте гравцем друголігової ФК «Динамо» Львів? Який фактор цього разу вплинув на Ваш перехід в нову для Вас команду?
Продовжувати грати за «Ниву» мені не було сенсу, бо назбиралася велика заборгованість по зарплаті. І коли її погасять ніхто не міг сказати. Я мав пропозицію від нашого відомого тренера Миколи Петровича Павлова перейти в маріупольський «Металург», але мої знайомі футболісти відговорили мене від цього переходу. Коли ж отримав пропозицію від керівництва друголігового львівського «Динамо», вирішив повернутися до Львова. Тим більше що у цій команді виступали Анатолій Петрик та Віктор Сидоренко з якими я грав за «Скалу», а також львів’янин Ярослав Гринишин, стриянин Андрій Крашевський та інші.
-Свою футбольну кар’єру Ви розпочинали в аматорській ФК «Карпати» Кам’янко-Бузька і саме в цій аматорській команді завершили свій шлях гравця в 35 років. Ви вирішили поставити крапку у своїй кар’єрі футболіста?
Після львівського «Динамо» я два роки пограв за аматорський «Гарай» Жовква, з яким виграв Кубок України серед аматорів. У 35 років я у складі кам’янко-бузьких «Карпат» став чемпіоном та володарем Кубка Львівщини серед аматорів. Тоді рівень обласного футболу був дуже високим. Пригадую як наша команда зустрічалася з командою з Трускавця. І ми порахували, що у складі обох команд виступали 11 футболістів, які свого часу грали у вищій лізі українського чемпіонату, а деякі гравці виступали ще в чемпіонаті срср. Що стосується Вашого запитання то скажу так, що від футболу я взяв все що зміг. Я заробив на квартиру і машину і почав задумуватися про те, що треба ставити на ноги дітей. У 2007 році почав працювати тренером-селекціонером ФК «Львів», а також тренував аматорську команду «Вишня» з Судової Вишні.
-Багато футболістів після закінчення футбольної кар’єри стають тренерами. Коли Ви вирішили що своє подальше життя хочете пов’язати з вихованням молодих футболістів ?
У 2008 році з подачі тренерів ЛУФК Олега Дмитровича Родіна та Володимира Нестеровича Вільчинськго я потрапив в цей відомий в Україні навчальний заклад, в якому вже працюю 19 років. На справді не думав що зможу так на довго затриматися. Пригадую як Олег Дмитрович Родін їхав зі збірною Львівщини у Київ на фінал на 5 днів і попросив мене допомогти йому. Це були хлопці 1993 року народження. Я дійсно отримав задоволення від 5 днів зборів з юними футболістами. Мій перший набір це група 1997 року народження. І коли Ти береш дитину, а вже на випуску Ти виховав юнака то приємно не тільки мені, але і батькам. З мого першого випуску є зірковий футболіст – гравець національної команди України Олексій Гуцуляк, який ще донедавна виступав у складі бронзового призера УПЛ – житомирського «Полісся». Коли я вже пропрацював декілька років у фаховому коледжі спорту то мав не раз пропозицію тренувати дорослу команду, але відмовлявся, напевно тому, що знайшов свою нішу.
-З ким із колишніх футболістів Ви приятелюєте або телефонуєте їм?
Це: Богдан Бандура, Володимир Вільчинський, Анатолій Петрик, Володимир Ковалюк, Юрій Вірт, Микола Лапко, Ігор Височанський, Ігор Мачоган. Нещодавно возив своїх вихованців на турнір в Полтаву і там зустрівся з Андрієм Клименком, з яким у середині 90-х років виступав за ФК «Львів». А він до речі однокласник Олега Ящука, також ексгравця ФК «Львів». Я боюсь що когось пропустив, тоді вибачайте. Я завжди радий зустрічі з тими гравцями, з якими свого часу виступав на професійному та аматорському рівні, й сміло дивлюся їм в очі.
-А чи є у Вас серед футболістів куми?
Так є. Вихованець дрогобицького футболу Ігор Височанський хрестив мого сина Олега, а вихованець львівського футболу Володимир Вільчинський – доньку Олену. Крім того, моя дружина Наталя хрестила сина Миколи Лапи, ексгравця ФК «Львів».
-Більшість юних футболістів розкриваються в молодому віці. Але є такі, які лише після 22-25 років починають прогресувати. Як розгледіти талановитого гравця і не дати йому закопати свій талант?
Кожен гравець має свій шлях у футболі. Є юні футболісти, які відразу виділяються, маю на увазі Олексія Гуцуляка і стриянина Назара Домчака, який також є моїм вихованцем. Андрій Якимів та Роман Жмурко, які є однокласниками Олексія Гуцуляка потрапили у команди української Прем’єр-Ліги трохи пізніше. На мою думку, гравців U-17 та U-19 треба підводити до дорослого футболу. А у нас часто буває що від молодого футболіста тренери вимагають вже і зразу. На жаль так не буває, а якщо і буває, то дуже рідко. Треба трохи потерпіти й попрацювати з ними. Але в загальному до 20 років по футболісту вже видно на якому рівні він буде грати.
-Що краще для юного футболіста – талант чи працьовитість?
Однозначно – працьовитість. І ніхто мене не переконає у зворотньому. Наведу такий приклад. Ваш земляк, стриянин Назар Домчак. Ти йому скажеш, що о 8 ранку починається тренування і о 22.00 треба закрити стадіон і він буде 14 годин тренуватися і ні слова не скаже. Назар – обдарований хлопчина, який постійно прогресує. Ще один мій вихованець – Олексій Гуцуляк, який однозначно талановитий. Він “відпахав” на тренуванні 1,5 години й залишався ще відпрацьовувати удари, нестандартні положення тощо. Тому працьовитий футболіст добивається успіху. Я завжди наводжу своїм юним вихованцям такий приклад. Легендарний французький футболіст, триразовий володар «Золотого м’яча» Мішель Платіні та відомий французький тенісист Янік Ноа, на той час перша ракетка світу – були друзями. І знаєте як вони порівняли футбол і великий теніс? Вони прийшли до такої думки що у великому тенісі 80 відсотків грають ногами, а 20 головою, а у футболі – навпаки. Тому працьовитість, працелюбність і працездатність має бути на першому місці. Ще один приклад, португалець Кріштіано Роналдо – 41 рік, який постійно працює над собою і тому в такому віці ще грає на дуже високому рівні.
-У свій час у відділенні футболу ЛУФК працювали тренерами такі зіркові футбольні особистості та тренери як – Едвард Козинкевич, Володимир Данилюк, Фреді Бушанський, Ярослав Дмитрасевич, Лев Броварський, Ярослав Луцишин, Олег Родін які багато років передавали свій досвід молодим тренерам. З ким із них Вам пощастило разом тренувати юних футболістів?
З перерахованих вами мені пощастило тренувати з майстром спорту срср, заслуженим тренером України Ярославом Івановичем Дмитрасевичем. Це феноменальний тренер і надзвичайно гарна людина. З Олегом Дмитровичем Родіним ми в парі тренуємо вже сьомий рік. Олег Дмитрович, класний тренер і також дуже порядна людина. Багатто чого в них навчився. Також коли я прийшов у ЛУФК то ще працював тренером Ваш земляк, володар Кубка срср 1969 року, майстер спорту срср, заслужений тренер України Володимир Олександрович Данилюк, який дав дорогу у великий футбол багатьом зірковим футболістам. Я не одноразово з ним спілкувався. Це великий футболіст та тренер і дуже чуйна людина. У майстрів спорту срср, заслужених тренерів України Лева Рудольфовича Броварського та Ярослава Григоровича Луцишина я у свій час тренувався та виступав за команду Львівського спортінтернату.
-Не секрет, що не всі вихованці відділення футболу ЛУФК стають професійними футболістами. Які слова Ви знаходите для тих, хто не бачить себе в професійному футболі?
Я стараюся з дітьми та їх батьками бути завжди чесним. Нещодавно на батьківських зборах, я сказав батькам та своїм учням, що тенденція показує, що якщо з класу після його випуску з училища через декілька років три та більше гравців будуть в командах Прем’єр-ліги України то це дуже добрий випуск. Так що Ви будьте готові до цього і працюйте над собою. Все у Ваших руках. Але найголовніше я вважаю у нас, як педагогів – виховати чесних, справедливих та правильних людей. Я нещодавно спілкувався зі своїм вихованцем – Віталієм Ільчуком з Рівного, однокласником Олексія Гуцуляка, проговорили з ним більше півтори години. Будь він поганий чи я недобрий сказали б два слова і будь здоровий. Також дуже хочу похвалитися своїм вихованцем Володимиром Синицею, який родом з Калуша. Володимир був гравцем львівських «Карпат», потім перейшов у волочиський «Агробізнес». Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну застав його в Туреччині, на зборах. Міг не повернутися в Україну, але все ж Володя повернувся і пішов добровольцем на війну. Мужньо воював, двічі був важко поранений. Йому телефонували тренери, що хочуть бачити його у команді, Його відповідь була геніальна – «Телефонуйте, але після закінчення війни». Скільки б я з ним не розмовляв, в мене завжди на очах сльози, за те що виховав такого мужнього чоловіка.
-З 2008 року Ви працюєте вчителем з футболу Львівського училища фізичної культури (на даний час – ЛФКС), а також старшим тренером Академії футболу «Карпати» Львів. Що найголовніше у Вашій професії?
Думаю, коли працюєш з дітьми потрібно бути справедливим і щоб діти це бачили, а також вимогливим. Цього я навчився у Ярослава Івановича Дмитрасевича. Тому що в житті є різні випадки. Того ж Олексія Гуцуляка я ганяв так що мало не покажеться, бо бачив його перспективу. Той же ж Назар Домчак, коли приїхав зі зборів у складі юнацької збірної України, а це був 10 клас не йшов на тренування, а – біг. Я до нього підійшов і запитую його, чи він читав повість Тараса Бульбу. Він не зрозумів і перепитує мене що сталося. Я йому кажу, Ти пригадуєш що казав Тарас Бульба своєму сину Андрію – «Я Тебе породив, я Тебе і вб’ю». Ну це звісно жарт. Але до всього треба підходити поетапно. Коли завідомо Ти кажеш дітям, що я через годину прийду перевіряти Ваші кімнати, зробіть там порядок. І коли Ти приходиш, а там безлад і гора сміття. Ну тоді не ображайтеся на мене, я вас попереджав. Я їм завжди говорю – «Я не дівчина, мене любити не треба. Я – тренер, який прагне, щоб Ви у житті та футболі добилися вагомих досягнень».
-Розкажіть про наймиліших Вашому серцю людей?
Зі своєю дружиною Наталею я познайомився у 1988 році. Вона жила по сусідству з моїм другом. І так через свого друга я з нею познайомився. Дружина працює у ресторанному бізнесі. Мій син Олег закінчив ЛУФК і вже 13 років як живе у Франції. Коли він тільки приїхав у Францію, то півтора року грав за команду 5-ї французької ліги. Згодом вступив в університет міста Лілль, на спеціальность – спортивний менеджмент. Закінчив цей ВУЗ і працює у Парижі в приватній фірмі. А дочка Олена закінчила Львівську політехніку, факультет – права і працює в Сихівському суді.
-Серед Ваших найвідоміших вихованців є гравець національної команди України, ексгравець Прем’єр-лігового «Полісся» Житомир Олексій Гуцуляк та ексгравець львівських «Карпат», воротар молодіжної команди Україна та празької «Славії», стриянин Назар Домчак. А чи є серед Ваших вихованців гравці які виступали й продовжують грати в командах УПЛ?
Так звісно є. Крім Олексія Гуцуляка та Назара Домчака, моїми вихованцями також є: Андрій Якимів, Роман Жмурко, усі 1997 року народження; Роман Дідик, Денис Слюсар, Сергій Стень 2002 року народження. Також є перспективні гравці 2007 року народження: Юрій Кокодиняк, Влад Резнік, які я впевнений через два-три роки себе покажуть. Тим більше я з ними у 2007 році ставав чемпіоном України серед U-17. До речі тішуся, що Олексій Гуцуляк за підсумками минулого сезону став кращим бомбардиром у складі національної команди України, а Назар Домчак – найкращим гравцем у складі львівських «Карпат». Є мої вихованці які грають у командах українських першої та другої ліг. Я завжди вболіваю не тільки за своїх випускників, але і за тих, які закінчили наш фаховий коледж спорту. За нашу тренерську роботу говорять наші випускники. Ми нещодавно з тренерами відділення футболу нарахували що на даний час 19 наших випускників виступають в командах Української Прем’єр-ліги. І якщо з них зробити символічну команду, то усі позиції по амплуа будуть закриті.
-Які титули здобули вихованці ЛФКС за крайні 5 років під орудою Тараса Павліша?
За час який я працюю в фаховому коледжі спорту наші команди різних вікових груп програли 13 фіналів. І у фіналі як правило ми програвали юнакам «Динамо» Києва або «Шахтаря» Донецьк. І лише вперше з гравцями 2007 року ми стали чемпіонами України.
-Війна в Україні суттєво вплинула на розвиток футболу в Україні?
Так суттєво. Я можу порівняти зі свого досвіду по гравцях 2007 року народження. На початок повномасштабного вторгнення росії в Україну шестеро моїх вихованців виїхали за кордон, з яких мені вдалося чотирьох переконати поаернутися в Україну. Але є хлопці які і зараз за кордоном.
-У таблиці коефіцієнтів УЄФА Україна на даний час посідає 22 місце, пропустивши вперед такі країни як Кіпр, Угорщина та Румунія. На Вашу думку скільки потрібно років, щоб наша країна повернулася в першу десятку?
Скажу Вам так, я в житті не оптиміст, а – реаліст. І я сподіваюся, що в Україні після закінчення війни станеться такий футбольний бум, як свого часу в Хорватії, після їхньої війни. Покоління Луки Модріча бувши юнаками, які не виховувалися вдома, а за кордоном, в іноземних командах. І маю надію, що й у нас буде таке ж. Дуже багато наших юнаків виїхали за кордон і успішно виступають в європейських чемпіонатах. Мій вихованець Назар Домчак, який нещодавно підписав контракт з празькою «Славією» та Юрій Кокодиняк нещодавно у складі юнацької збірної України з футболу серед гравців U-19 стали бронзовими призерами юнацького чемпіонату Європи 2026 року. Перед цим чемпіонатом я запитав Назара Домчака скільки гравців буде на зборах. На що він мені відповів що не знає, бо дуже багато українських футболістів має приїхати з європейських команд, де вони на даний час виступають. Знаю що вихованець нашого тренера Володимира Вільчинського – воротар Денис Вакулик, який викликається до розташування молодіжної збірної України U-21 виступає за кіпрську команду й у її складі став володарем Кубка Кіпру. І будемо сподіватися що ось це наше молоде покоління 2003-2007 років народження ще покаже себе.
-Якби випала можливість знову стати юнаком чи вибрали б ви кар’єру футболіста, а згодом – дитячого тренера чи пішли б іншим життєвим шляхом?
Однозначно що обрав би знову шлях футболіста. Мені дуже пощастило з тренером у дитячому віці – Ярослав Романович Бундз, класний дитячий тренер, який багато чому навчив мене. І протягом своєї футбольної кар’єри я грав у командах, які очолювали такі відомі футбольні тренери як: Валентин Михайлович Ходукін, Михайло Михайлович Вільховий, Андрій Усманович Карімов, Юрій Йосифович Шулятицький, Степан Федорович Юрчишин, Володимир Олексович Журавчак, Юрій Аркадійович Аванесов, Володимир Петрович Булгаков, Богдан Романович Бандура, Валерій Олександрович Богуславський, Ігор Петрович Яворський, Вадим Аркадійович Білоцерківський. У кожного з них я щось перейняв у тренувальному плані.
Прикро, що у вищій лізі чемпіонату України я провів лише 14 матчів. Коли я був гравцем юнацької команди України U-17 то мене запрошували в ФК «Кайрат» Алма-Ата. Пригадую, як вони телефонували на стаціонарний телефон. Трубку підняв батько і він довго з ними говорив. Після розмови знайшов карту срср і покликав нас з мамою – «Дивися Христино, ото наш Львів, а ось там далеко Алма-Ата. Звісно що мої батьки не думали про мій вояж і тому відмовили представникам «Кайрата». Коли я відіграв сезон у 1992 році за стрийську «Скалу» то мене запрошували в запорізький «Металург», але я сам відмовився від цієї пропозиції.
– А розкажіть про тренерів відділення футболу Львівського фахового коледжу спорту?
Із задоволенням. У нас на відділенні футболу працює 10 тренерів, які добре відомі футбольній Україні. Це: заслужений тренер України Віталій Лобасюк, Андрій Гурський, Ігор Артимович, Олександр Гринишин, майстер спорту України Любомир Вовчук, Роман Вергун, майстер спорту срср Олег Родін, Тарас Павліш, майстри спорту України Володимир Вільчинський та Іван Павлюх. Усі вони колишні футболісти й знають свою справу. Я пишаюся тим, що працюю в такому згуртованому та професійному колективі.
-Яка найзаповітніша мрія Тараса Павліша?
Щоб закінчилася війна і настав такий довгоочікуваний справедливий мир. А також щоб усі мої рідні, близькі, друзі, колеги по роботі, однокласники, однокурсники, знайомі, сусіди, футболісти з якими я колись грав у різних командах, мої випускники були здорові та щасливі та жили під мирним небом у європейській, Незалежній та Суверенній Україні.
-Дякую Тарасе Романовичу за цікаву та змістовну розмову. Зичу успіхів, футбольних досягнень та нових перемог Вам та Вашим вихованцям, зіркових випускників і процвітання Львівському фаховому коледжу спорту.
“Щиро дякую Вам за професійні запитання. Таке велике інтерв’ю я ще нікому не давав” – сміється Тарас – “Тож бажаю Вам професійного журналістського росту, цікавих статей та інтерв’ю, і звісно шалених тиражів. Нехай щастить!”
Інтерв’ю записав Михайло ОЛІЙНИК. Світлини з архіву АВТОРА та Тараса ПАВЛІША
Читайте також:
