МІЙ СЬОГОДНІШНІЙ СПІВРОЗМОВНИК – ВОЛОДИМИР КОВАЛЮК ЛЮДИНА ВІДОМА У ФУТБОЛЬНИХ КОЛАХ УКРАЇНИ. У СВІЙ ЧАС ВИСТУПАВ ЗА УКРАЇНСЬКІ ФУТБОЛЬНІ КОМАНДИ ТАКІ ЯК – «СКАЛА» СТРИЙ, «КАРПАТИ» ЛЬВІВ, «ПРИКАРПАТТЯ» ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, «ДНІПРО» ДНІПРОПЕТРОВСЬК, «ДИНАМО» КИЇВ, «ШАХТАР» ДОНЕЦЬК, «КРИВБАС» КРИВИЙ РІГ, «ВОЛИНЬ» ЛУЦЬК, «ДНІПРО» ЧЕРКАСИ». ПРО СВОЄ ДИТИНСТВО ТА БАТЬКІВ, ПРОФЕСІЙНУ ФУТБОЛЬНУ КАР’ЄРУ, ТРЕНУВАННЯ ПІД ОРУДОЮ БЕРНДА ШТАГНЕ, ПАВЛА ЯКОВЕНКА, ВАЛЕРІЯ ЛОБАНОВСЬКОГО, ВІТАЛІЯ КВАРЦЯНОГО, ВПРАВУ «ЧОВНИК», ЦІКАВІ ФУТБОЛЬНІ ІСТОРІЇ, ЗАВДАННЯ НА СЕЗОН ТА БАГАТО ІНШОГО ЧИТАЙТЕ В ЕКСКЛЮЗИВНОМУ ІНТЕРВ’Ю ВИДАННЮ FORTUNA.

Візитівка: Ковалюк Володимир Васильович. Народився 3 березня 1972 року в м. Косів, що на Івано-Франківщині. Вихованець відділення футболу Косівської ДЮСШ (перший тренер – Зеновій Іванович Мисак). Амплуа – захисник, півзахисник. Майстер спорту України. Закінчив Львівський інститут фізичної культури (спеціальність – тренер-викладач з футболу). Виступав у командах: 1990, 1992 рр. – «Карпати» Львів,

1991 р. – «Карпати» Кам’янка-Бузька,

1992, 1993 рр. – «Скала» Стрий,

1994-1995 рр. – «Прикарпаття» Івано-Франківськ,

1996 р. – «Дніпро» Дніпропетровськ,

1996-1997 рр. – «Уралан» Еліста,

1998 р. – «Динамо» та «Динамо»-2 (Київ), «Шахтар», «Шахтар»-2 (Донецьк),

1999–2001, 2002, 2010-2011 рр. – «Прикарпаття» Івано-Франківськ,

2001 р. – «Кубань» Краснодар,

2002 р. – «Лукор» Калуш,

2003 р. – «Кривбас» Кривий Ріг,

2003-2004 рр. – «Борисфен» Бориспіль,

2005-2006, 2007-2010 рр. – «Волинь» Луцьк,

2007 р. – «Дніпро» Черкаси.

Чемпіон України 1998 р. (вища ліга)

Бронзовий призер чемпіонату України 1995 р. (вища ліга).

Тренерська кар’єра:’

2012 р. – «Енергетик» Бурштин,

2012 р. – «Карпати” Яремче,

2014-2016 рр. – МФК «Ніка» Івано-Франківськ,

2015-2022 рр. – директор Івано-Франківського центрального стадіону «Рух».

2016-2020 рр. – «Прикарпаття» Івано-Франківськ,

З липня 2023 року і на даний час – головний тренер НК «Пробій» Городенка.

Тренерські досягнення:

Чемпіон України 2024/2025 рр. (II ліга).

Бронзовий призер чемпіонату України 2017/2018 рр. (II ліга),

Фіналіст чемпіонату України 2023/2024 рр. (аматори),

Третій призер чемпіонату Івано-Франківщини 2023/2024 рр.

Фіналіст Кубка Івано-Франківщини 2023/2024 рр.

-Володимире Васильовичу розкажіть де Ви народилися, а також про своїх батьків та сім’ю?

Я народився в маленькому мальовничому гірському містечку Косів. Батько працював начальником Косівського райавтодору, а мама – економістом у будівельній організації. У мене є ще старша на три роки сестра, яка закінчила Івано-Франківський медичний інститут і на даний час працює сімейним лікарем у Косівській районній лікарні.

-Прізвище Ковалюк відоме на Косівщині?

Так і дуже розповсюджене, популярне та відоме.

-Чим було сповнене дитинство Володимира Ковалюка?

Я ріс біля маленького стадіону і дуже багато часу в дитинстві проводив на ньому. Футбольний м’яч та велосипед є атрибутами мого дитинства. Тоді не було планшетів, комп’ютерів, смартфонів та гаджетів. Тому увесь вільний час після занять у школі та виконанням домашнього завдання я з друзями проводив на стадіоні, де ми грали у футбол або за катанням на велосипеді. Моє дитинство було сповнене фізичними навантаженнями та тренуваннями, що дало мені дуже багато у моїй футбольній кар’єрі.

-Хто прищепив Вам любов до футболу?

Мій хресний тато, який жив з нами по сусідству. Ми разом з ним дивилися по телевізору футбол, особливо ігри київського «Динамо». На той час було лише два телевізійні канали й по УТ показували футбол. Ми дивилися багато матчів «Динамо» (Київ) і найпам’ятніший з них – фінал Кубка володарів кубків 1986 року проти мадридського «Атлетико», де кияни завдяки голам Олександра Заварова, Олега Блохіна та Вадима Євтушенка здобули переконливу перемогу – 3:0 і завоювали цей трофей. Мій хресний дивлячись на мене завжди повторював, що я буду грати за київське «Динамо». Я тоді був ще малим і не роздумував чи буду грати за «Динамо», але ця мрія була в мене з дитинства.

-А чим саме захопив Вас у дитинстві футбол?

Своєю масовістю та мало затратністю. У часи нашого з вами дитинства у кожному селі, не говорячи вже про місто була сільська та дворова команди. А для того, щоб грати в футбол в основному потрібен був тільки м’яч. А кеди, спортивні труси та футболка були практично в кожної дитини. На день народження хресний завжди дарував мені футбольний м’яч. Так що з м’ячем у нас проблем не було.

-Якими видами спорту, крім футболу Ви ще займалися?

Практично усіма. Я не тільки брав участь у футбольних, але й у баскетбольних та волейбольних турнірах. Непогано бігав та грав у теніс настільний. А зимою бігав ще й на лижах і грав у хокей. Виступав на районних та обласних змаганнях. Тоді спорт був в пріоритеті, не то, що зараз. Звісно, що футбол був найулюбленішим та наймасовішим.

-У якому віці Ви стали займатися у Косівській ДЮСШ?

Коли мені було 10 років, я записався на відділення футболу Косівської ДЮСШ. Щодня ходив на тренування пішки – а це 6 км, бігав на тренуванні та повертався назад, а це ще 6 км. І це не враховуючи школи, куди я також ходив пішки. Мій перший тренер – Зеновій Іванович Мисак. Він тренував ФК «Гуцульщина» Косів. Я спершу виступав за юнаків, а згодом і за дорослу команду в чемпіонаті Івано-Франківської області.

-Ви єдиний вихованець Косівської ДЮСШ хто виступав у вищій лізі та УПЛ?

Так, поки що єдиний. Як я вже казав, Косів – гірське містечко і діти та юнаки у нас займаються переважно гірськолижним спортом. Тому футбольних талантів не так вже і багато.

-У 1986 році Ви поступили у Київській спортінтернат, однак не провчилися ані дня. Що сталося?

Саме в цьому році вибухнула Чорнобильська атомна електростанція і я вступивши у Київський спортінтернат через цей вибух за настановою батьків так і не поїхав вчитися до Києва. Проте згодом я вступив до львівського спортінтернату.

-А у кого Ви навчалися азів футболу у Львівському спортінтернаті?

У наших відомих тренерів – Лева Рудольфовича Броварського та Едварда Теодоровича Козинкевича, які вже на жаль відійшли у вічність. Через шість місяців навчання я вже грав за основну команду Львівського спортінтернату 1972 року, яка стала бронзовим призером чемпіонату срср серед спортінтернатів. Разом зі мною у нашій групі навчалися Володимир Кіцул та Віктор Сидоренко з якими я через деякий час виступав у складі стрийської «Скали».

-Вашою першою дорослою командою є…?

Львівські «Карпати». У 1990 році, відразу після закінчення Львівського спортінтернату я, Володимир Кіцул та Віктор Сидоренко потрапили у «Карпати». Крім нас гравців 1972 року народження в команді виступали молоді гравці 1971 р. н. – Анатолій Мущинка, Олександр Чижевський, Володимир Шаран, Руслан Забранський, Микола Сич, Володимир Ковтанюк та гравці 1973 р. н. – Василь Кардаш, Роман Гнатів, Андрій Грінер, Разом з молоддю в команді виступали досвідчені гравці «Карпат» – Степан Юрчишин, Віктор Рафальчук, В’ячеслав Лендел, Юрій Гій, Роман Деркач, Василь Леськів, Раймонд Лайзанс.

-Чому Вам не вдалося закріпитися у складі львів’ян?

На той час у «Карпатах» була дуже серйозна конкуренція. І молодому футболісту було важко пробитися в основу. Складно було конкурувати з такими відомими гравцями як Віктор Рафальчук, В’ячеслав Лендел, Юрій Гій, Роман Лаба, Василь Леськів, Роман Деркач. У своєму першому сезоні за львів’ян я провів лише два матчі.

-У 1991 році Ви стали гравцем кам’янко-бузьких «Карпат». Хто «засватав» Вас до цієї команди?

Я не бажав «гріти» лаву запасних, навіть якщо це – львівські «Карпати». Я прагнув виходити на футбольне поле, а не сидіти на «банці». Тому керівництво львівських «Карпат» віддало мене, Василя Кардаша, Віктора Сидоренка, Романа Гнатіва в оренду в інші «Карпати» – з Кам’янко-Бузької, які отримали право виступати у другій союзній лізі. У цій команді ми отримали справжній урок дорослого футболу, тому що перехід з дитячого футболу в дорослий – дуже важкий. І багатьом футболістам, які були перспективними й в тому числі – моїм ровесникам цей перехід не вдався. Президентом тієї команди був – Михайло Вільховий, а головним тренером – Володимир Журавчак.

 

-У сезоні 1992 року Ви були гравцем стрийської «Скали». Який матч у складі стриян запам’ятався Вам найбільше?

На початку 1992 року ФК «Карпати» Кам’янка-Бузька змінив прописку й у повному складі переїхав у Стрий де отримав назву «Скала» та право виступати у першій лізі чемпіонату України. Звісно що найпам’ятніший матч – двобій з київським «Динамо» в Кубку України в сезоні 1992 року. Це історичний матч для «Скали» та стрийських вболівальників, які палко підтримували свою команду.

Справжній фурор в Кубку України 1992 року створив дебютант першої ліги українського чемпіонату «Скала», яка по черзі здолала вищолігові команди – «Нива» Вінниця та «Зоря-МАЛС» Луганськ. І лише в 1/8 фіналу поступилася гранду українського футболу – київському «Динамо».

Чи могли Ви собі тоді уявити, що через шість років будете гравцем «Динамо» Київ?

У матчі-відповіді в Стрию, при рахунку – 1:1 наприкінці другого тайму я вийшов сам на сам із воротарем киян, пробив у дальній кут, однак м’яч пройшов поряд зі штангою. У дитинстві я мріяв виступати у київському «Динамо». А мрії інколи збуваються. Але попасти в «Динамо» – це одне. А стати гравцем основного складу – дуже важко. Треба багато працювати й доказувати на полі, що ти вартуєш того.

-Після успішної гри у складі «Скали» Ви знову потрапили до львівських «Карпат». Хто був зацікавлений у Вашому переході?

Звісно, що Мирон Маркевич. Моя успішна гра в «Скалі», гол у ворота вінницької «Ниви» в 1/32 Кубку України, перемога в 1/16 Кубку України над луганською «Зорею-МАЛС» та двобій з київським «Динамо» привернули увагу Мирона Богдановича до мене. І він запросив мене у «Карпати».

-Ви лише пів сезону відіграли за львів’ян і знову опинилися у стрийській «Скалі». Чому не склалося у Вас в «Карпатах»?

Спершу все було добре, я грав в основі «Карпат». Але згодом захворів і вилетів з основного складу. У мене такий характер, що я завжди прагну грати в основі. Якщо я не є гравцем основи, то змінюю команду. І я вирішив знову повернутися до Стрия.

-У «Скалі» Ви провели друге коло сезону 1992/1993 та перше коло сезону 1993/1994 рр. Що можете розповісти про роки проведені у «Скалі».

В той час у Стрию була дуже класна команда. Після успішної гри в Кубку України багато гравців, а це – Василь Кардаш, Богдан Стронціцький, Микола Закотюк Андрій Покладок, Роман Гнатів, Володимир Вільчинський і я, перейшли у львівські «Карпати», а Тарас Павліш і Микола Лапко – у ФК «Львів». Гравці були дружні між собою. А вболівальники завжди підтримували нас. На жаль зараз вболівальники змінилися в гіршу сторону й усі розбираються у футболі та критикують як гравців, так і тренерів. А так не повинно бути. Тому що є багато причин, які не пов’язані з футболом.

-А з ким Ви найбільше приятелювали в стрийській команді?

З Юрієм Віртом, Василем Кардашом, Анатолієм Редушко, Романом Гнатівим, Андрієм Покладком, Тарасом Павлішем, Ігорем Мачоганом.

-На початку 1994 року Ви перейшли у рідне для Вас івано-франківське «Прикарпаття». Як виник цей варіант переходу?

ФК «Прикарпаття» Івано-Франківськ як і «Скала» в тому сезоні виступали у першій лізі. І у них стояла задача – вихід у вищу лігу. Керівництво «Прикарпаття» слідкувало за місцевими вихованцями й мені надійшла пропозиція, яку я прийняв. І на початку 1994 року я та Анатолій Редушко перейшли до івано-франківського «Прикарпаття».

-У другому колі сезону 1995/1996 рр. Ви стали гравцем дніпропетровського «Дніпра» в складі якого виступали зірки українського футболу: Олександр Євтушок, Віктор Скрипник, Сергій Ковалець, Сергій Мізін, Андрій Полунін, Сергій Нагорняк, Володимир Шаран, Олександр Паляниця, Володимир Горілий, Дмитро Топчієв, Володимир Багмут та інші. Як Вас прийняли у команді?

Дуже добре. Головним тренером команди був німець Бернд Штанге, у нього тренувальний процес відрізнявся від тих, які я бачив раніше. І побутових проблем в команді практично не було. У Бернда Штагне все було по іншому. Він багато з нами спілкувався, проводив різні тренінги, робив цікаві закордонні збори. Ми побували у Бразилії, Об’єднаних Арабських Еміратах, Кувейті. Грали товариські матчі зі збірною Бразилії та Кувейту. Для нас гравців і тим більше для мене, це було щось нове, незвідане.

-У тому сезоні Ви відіграли у складі дніпрян 12 матчів та забили 2 м’ячі. Що Вас вразило найбільше?

Напевно, підхід Бернда Штанге. З ним було цікаво і можна було використовувати будь-яку тактику. У нього не було важких фізичних навантажень. Багато вправ у нього було з м’ячами. Ми побували у Бразилії, де зіграли товариський матч з чинними чемпіонами світу – бразильцями і яким мінімально поступилися – 0:1. Після цього матчу коуч бразильців Маріо Загало виділив у складі нашої команди Святослава Сироту та Андрія Полуніна. Також цікаві збори були в Об’єднаних Арабських Еміратах та Кувейті. До речі, в Кувейті ми провели товариську гру із національною збірною, яку очолював наш найвідоміший футбольний тренер Валерій Васильович Лобановський. Взагалі Бернд Штанге вважав, що футболіст не має відчувати важких навантажень Він тримав гравців у тонусі.

-Чи правда що головний тренер «Дніпра» Бернд Штанге любив розмовляти з дружинами футболістів та пригощати гравців команди келихом пива?

Так це щира правда. За два дні до контрольного матчу чемпіонату України він збирав наших дружин на футбольній базі та розмовляв російською мовою з ними на різні теми. Наші жінки любили його більше, ніж ми – футболісти. Під час вечері він міг купити нам по бокалу пива і випити його разом з нами. І нічого страшного в цьому не було. Він казав, що пиво відновлює організм. Для нас це було звичайно дуже дивно, але згодом ми до цього звикли.

-Після «Дніпра» Ви виступали в елістинському «Уралані», де головним тренером був відомий український футболіст та тренер Павло Яковенко. Це він запросив Вас у команду?

Павло Олександрович Яковенко зробив мені дуже вигідну пропозицію і я вирішив спробувати себе у новій команді. У мене тоді саме з’явилася сім’я і ми з дружиною прагнули купити комфортне житло. Він робив ставку на українських футболістів, тому і запросив у команду – Василя Євсєєва, Юрія Грицину, Андрія Анненкова, Олександра Кирюхіна, Андрій Тарахтія, Павла Іричука, Анатолія Редушка і мене.

-Я чув не від одного футболіста, що тренування у Павла Яковенка важкі та виснажливі. Це так?

Так, це правда. В «Уралані» були щоденні дворазові тренування, де в тіні було +40 С. І навіть перед грою в чемпіонаті у нас було тренування о 6 зранку. У нього була вправа яка називалася «човник», якою він перевіряв фізичну витривалість футболіста. Від одних воріт і до інших треба пробігти на максимальній швидкості 60 разів по 100 метрів, без перестанку. Тобто туди й назад – 6 км. Ми ставали в шеренгу й усі разом починали біг. Десь на 55-56-разі футболісти починали падати один за одним на футбольне поле, а деякі гравці втрачали свідомість. Лікарі підбігали з нашатирем. Усі 60 разів пробігли лише троє – Олександр Кирюхін, Олексій Смертін і я. Відразу після цього забігу я побіг до президента команди та попросив його відпустити мене з команди, бо я не витримаю такі тренування. «А яка причина Володя?» – запитав він. «А Ви подивіться у вікно» – промовив я. Він дивиться і не вірить своїм очам – на полі лежать футболісти, а лікарі бігають від одного футболіста до іншого. Він виходить з приміщення і йде до Яковенка та запитує. «Пал Санич, а що ви робите?» А він відповідає: «Перевіряю фізичний стан футболістів». Але в принципі, надалі, якщо взяти гравців тієї команди, то згодом Олександр Кирюхін, Сергій Кормильцев, Артем Яшкін та я опинилися у київському «Динамо», а Олексій Смєртін – у лондонському «Челсі». Зрозуміло, що навантаження Павла Яковенка були важкими, але багатьом футболістам це пішло на користь. І надалі вони граючи на високому рівні заробили собі й на машину і на квартиру. Вже гравцем «Динамо» Києва я розказав про цю вправу Валерію Лобановському і він довго не міг повірити моїй розповіді.

-У 1998 році Ви виступали спершу за київські «Динамо» і “Динамо-2», а згодом за донецькі «Шахтар» та «Шахтар-2”. В основних складах динамівської та донецької команд Ви провели відповідно 3 та 6 матчів. Як таке можливо?

У київське «Динамо» мене запрошували три рази. Перший раз, коли Валерій Лобановський приїхав з Кувейту то він запросив мене в «Динамо». Я приїхав, поспілкувався з ним та Григорієм Суркісом і підписав контракт. Згодом приїхав в Елісту, а Павло Яковенко мені каже, що я не готовий грати в «Динамо». «Тобі ще зарано до Києва» – промовив Павло Олександрович. Я відразу зателефонував Григорію Михайловичу і сказав йому що передумав переходити в «Динамо». Він вислухав мене, насварив і сказав, щоб я виступав за «Уралан», а там буде видно. Я відіграв сезон в Елісті, ми вийшли в Прем’єр-лігу і поїхав у відпустку додому в Івано-Франківськ. І тут раптом дзвінок стаціонарним телефоном. Я підіймаю і чую як секретарка каже що зі мною буде говорити Григорій Суркіс. «Володя, Ти не передумав грати в київському «Динамо». Я кажу – «Ні». «Тоді я чекаю Тебе завтра в Києві». Я приїхав, поговорив з ним і підписав контракт з «Динамо». Спершу я тренувався в другій динамівській команді. Ми тренувалися з першою командою, а ті, хто не потрапляв у основу, грали за другу команду. І в нас в «Динамо-2″ була команда рівня Прем’єр-ліги. У воротах – В’ячеслав Кернозенко, справа – Олег Лужний, зліва – Сергій Шматоваленко, у центрі – Сергій Федоров та Сергій Беженар. У півзахисті зліва грав я, справа – Олександр Кирюхін, в центрі – Ігор Костюк та Михайло Маковський, попереду – Сергій Коновалов і Віктор Леоненко. Це була дуже потужна команда. На лівому фланзі півзахисту в киян відмінно грав Віталій Косовський, конкурувати з яким мені було дуже складно. На жаль мені не вдалося пробитися в основу і тому мене віддали в оренду в донецький «Шахтар».

В «Шахтар» я попав на запрошення Рината Ахметова і по протекції Ігоря та Григорія Суркісів. Взагалі я мав домовленість з львівськими «Карпатами», які очолював Мирон Маркевич. Але в останню мить щось пішло не так і я опинився в донецькому «Шахтарі», який славився характером і кубковими матчами. Вони не раз вигравали кубок України та в чемпіонаті завжди вели боротьбу з «Динамо». І в цьому сезоні «Шахтар» поступився «Динамо» лише одним заліковим очком.

-У 1999 році, після чотирьох років футбольних подорожей Ви повертаєтеся до Івано-Франківська, де знову виступаєте за місцеве прем’єр-лігове «Прикарпаття». Ви вирішили осісти вдома?

Ні, я отримав травму – в мене був розірваний ахілл. Мені зробили операцію і треба було мати ігрову практику. Взагалі то у моїй професійній футбольній кар’єрі було сім операцій і навіть деякі тренери не знали про це. Я робив операції під час відпусток. І найкращим варіантом було повернення додому. До того ж у мене народився син. Та й хотілося побути з сім’єю. Івано-франківська команда саме виступала у вищій лізі. І я не роздумуючи вирішив перейти в «Прикарпаття». Після травми потрібно правильно готуватися, стежити за собою. Бо правильне відновлення – це найголовніше.

-Після трьох з половиною сезонів за «Прикарпаття» Ви вирішили перейти в іншу команду. Що змусило Вас покинути рідне «Прикарпаття?

На жаль «Прикарпаття» вилетіло з вищої ліги, а я завжди прагнув виступати у вищій лізі. Відомий український тренер Олександр Іщенко, який тренував «Прикарпаття», перейшов у «Кривбас», який виступав у вищій лізі. Він запропонував мені також перейти в цю команду. І я прийняв пропозицію.

-В Прем’єр-ліговому «Кривбасі» Ви провели друге коло сезону 2002/2003 рр. Що завадило на довше затриматися у Кривому Розі?

Коли Ти живеш в Західній Україні та попадаєш у Кривий Ріг то Тобі вже і футболу не хочеться. Коли падає червоний дощ то не дуже комфортно. Футбол, футболом, але я не звик до такого. Уявіть собі, автомобіль білого кольору, який після дощу стає червоним.

-Сезон 2003/2004 та перше коло сезону 2004/2005 рр. Ви відіграли за ФК «Борисфен” Бориспіль. Чи вплинув на Ваш відхід з команди виліт «Борисфена» в першу лігу?

Так, вплинув. Мій принцип виступати у вищій лізі не змінився й у «Борисфені». Та й фінансовий стан у команді бажав кращого. Тому я вирішив покинути команду.

-За кількістю років, які Ви провели у команді майстрів, луцька «Волинь», посідає друге місце, після івано-франківського «Прикарпаття». Для Вас «Волинь» – особлива команда?

Так, це мій другий дім і «Волинь» для мене також рідна команда. І хоч усі ці роки я відіграв під орудою Віталія Володимировича Кварцяного, з яким не просто і все ж це особлива для мене команда. Але з іншого боку, коли Ти професіонал, то повинен виконувати усі завдання на футбольному полі, які ставить перед тобою тренер. Без цього важко досягти успіху. У «Волині» траплялося різне. Я пройшов добрий вишкіл і як кажуть – рік за три можна рахувати. Але попри все, було дуже цікаво.

-Перше коло сезону 2006/2007 рр. Ви провели у «Волині», а друге – в черкаському «Дніпрі». І вже в наступному сезоні Ви знову гравець луцької «Волині». Що змусило Вас на пів сезону покинути «Волинь» і чому знову повернулися до Луцька?

Луцька «Волинь» вилетіла в першу лігу, а черкаське «Дніпро» було якраз на підйомі та ставили завдання попасти у вищу лігу. Тренував черкаську команду Олександр Рябоконь, який свого часу тренером в «Борисфені». Я зустрівся з ним, переговорив і отримав пропозицію. Перед тим, я мав розмову з Віталієм Кварцяним, який сказав, що робить ставку на молодь. Мені на той час йшов 35 рік і я вирішив прийняти пропозицію Олександра Рябоконя. Однак у Черкасах багато говорили про завдання виходу до вищої ліги, але так нічого з цього й не вийшло. Віталій Кварцяний зателефонував мені та запропонував повернутися. Я був не проти.

-Про відомого українського тренера Віталія Кварцяного, який понад двадцять років очолював «Волинь» розповідають як багато позитивного, так і негативного. А що Ви можете розповісти про нього?

Про Віталія Володимировича розповідають багато футбольних історій, тому що він – неординарна людина. У нього дуже часто змінюється настрій. Є такі футбольні історії й у мене. «Волинь» грає проти ФК «Харків». Ми виграємо – 3:0. Я граю на позиції лівого захисника з того боку, де сидить Віталій Кварцяний і є капітаном команди. Десь на 44-й хв першого тайму я отримав пас і чую його крик – діагональ. А я віддаю пас назад. «Ковалюк Ти що не чуєш – діагональ?» – закричав він. «Володимирович ми ж 3: 0 попереду, – відповів я. «Я Тобі дам – 3:0». Коли в перерві я зайшов у роздягальню, почув від нього: «Ковалюк, ти вже не капітан. Ти звільнений з команди». Але дивлюся він мене не змінює, я граю й у другому таймі. Ми виграємо матч – 4:0. Гравці радіють. І тут в роздягальню заходить В. В. Кварцяний і каже мені, щоб я в клубний автобус не сідав оскільки я звільнений, а йшов пішки. Я думав що то жарт, а він цілком серйозний. Мені на той час було 38 років. Футболісти пішли до нього за мене просити й він дозволив сісти мені в автобус. Ми приїхали до Луцька. Я зібрав сумку, відніс адміністратору екіпірування і збираюся їхати додому. Залишилося дочекатися Віталія Кварцяного, щоб він віддав мені документи. Я стою перед стадіоном і чекаю його. Він приїхав і запитує мене. «Володя, Ти що тут робиш?», – «Чекаю на Вас, підпишіть мені документи і я поїду». «Володя, які документи?», – здивовано перепитує він. «Ви ж мене вчора з команди відрахували» – відповів я. «Володю, це було вчора, а сьогодні Ти в команді» – відповів Віталій Кварцяний. «Так я вже й екіпірування здав» – сказав я. «Йди до адміністратора, отримуй своє екіпірування, перевдягайся та бігом на тренування» – сказав він.

А ось – друга історія. Вищолігова «Волинь» 3 березня, у мій день народження грає в Ужгороді, проти місцевого «Закарпаття». Перед грою я домовився з Віталієм Кварцяним що після гри поїду додому в Івано-Франківськ. Ми ведемо в рахунку – 1:0. І на 89-й хвилині я послизнувся, тому що було слизько і порушив правила. Арбітр вказав на 11-метровий удар у наші ворота. Гра закінчилася внічию – 1:1. Непоганий результат. Віталій Володимирович мені нічого не сказав і відпустив додому. Я приїхав додому святкувати. Приїхали мої батьки і я не дивився його пресконференцію після гри. Наступного дня їду в Луцьк, саме стою на залізничному вокзалі в Івано-Франківську, як підходить до мене якийсь чоловік і каже: «Це ти Ковалюк?» Відповідаю: «Так». А він каже: «А де твої лижі?» Я здивовано перепитую: «Які лижі?» А він мені: «Ти що, не слухав що казав Віталій Кварцяний?» Я кажу: «Ні». Віталія Володимировича на пресконференції журналісти запитали, що він сказав Ковалюку після гри. На що тренер відповів: “Нехай їде в гори кататися на лижах”.

Це з одного боку. А з іншого, я вам скажу так – я дуже багато від нього взяв, як тренер. Через Віталія Володимировича Кварцяного пройшла величезна кількість футболістів. Він дав дорогу у великий футбол багатьом. Так у нього були великі вимоги та навантаження, але ми пройшли серйозну школу. Багато футболістів заграли: Марко Девич, Папа Гуйє, Василь Сачко, Євген Хачеріді, Олег Герасимюк.

-У сезоні 2010/2011 рр. Ви провели лише одну гру за «Волинь» і вкотре повернулися до Івано-Франківська. Ви вирішили завершити професійну кар’єру футболіста саме у рідному «Прикарпатті»?

Саме так. Мені було 39 років. І зрозуміло було що і вік і фізичний стан вже не дозволяли мені грати на високому рівні у вищій лізі. І я вирішив повернутися у рідне «Прикарпаття». Я завершував професійну кар’єру футболіста і прагнув стати тренером. Одночасно з грою в «Прикарпатті» я навчався у школі тренерів і отримав ліцензований диплом УЄФА категорії «А».

-За 22 роки Вашої футбольної кар’єри Ви виступали у 13 командах майстрів вищої, першої та другої ліг. З ким із гравців цих команд Ви досі приятелюєте, проводите зустрічі з одноклубниками або зідзвонюєтеся?

Під час виступів за стрийську «Скалу» я здружився з Юрієм Віртом з яким часто спілкуюся та зідзвонюємося. Також з Анатолієм Редушком, який є моїм кумом. У свій час я виступав за команду ветеранів України й багато спілкувався з колишніми гравцями київського «Динамо». Також спілкуюся із Зеновієм Василівим, Олександром Микуляком, Миколою Плетеницьким, Олегом Вікарюком, з якими виступав за «Прикарпаття» і які входять в тренерський штаб НК «Пробій» Городенка.

-Який забитий м’яч є найпам’ятнішим у Вашій футбольній кар’єрі?

Напевно що м’яч забитий у складі донецького «Шахтаря» у ворота запорізького «Металурга». Ми програвали 0:2, а у підсумку виграли – 3:2.

-Ви тренувалися під орудою багатьох відомих тренерів: Мирона Маркевича, Бернда Штанге, Павла Яковенка, Валерія Лобановського, Валерія Яремченка, Олександра Іщенка, Олександра Рябоконя, Віталія Кварцяного. На Вашу думку чи є якийсь фактор, що об’єднує їх у поставлених цілях?

Тренер, в першу чергу має бути класним психологом. Він повинен налаштувати як футболістів особисто, так і команду в цілому, мотивувати їх і донести, що саме потрібно робити гравцю на футбольному полі. Усі вони гарні мотиватори та психологи. Наприклад, Валерій Лобановський мав свій підхід і методику тренування, а також вміло мотивував футболістів. А Віталій Кварцяний діяв по іншому. Футбол – це колективна гра, і якщо з цього колективу випадає один футболіст, то команда губиться на полі та не показує тієї гри, яку від неї вимагає тренер. Тому вони вміло доносили футболісту як йому треба діяти на футбольному полі.

-У свій час Ви очолювали команди «Енергетик» Бурштин, «Карпати» Коломия, «Ніка» та «Прикарпаття» (обидві – Івано-Франківськ). Чи використовуєте у своїх тренуваннях та настановах на гру методику тренерів, під орудою яких Ви у свій час тренувалися?

Зрозуміло, що у кожного з цих тренерів я для себе як тренер щось взяв. Валерій Лобановський, Павло Яковенко, Віталій Кварцяний велику увагу звертали на фізичну підготовку. Коли я був футболістом то запам’ятовував вправи, які тепер виконують гравці «Пробою». Коли вправи стандартні то вони не будуть цікаві футболістам. Я також знаходжу слова для мотивації своїх гравців. Чим більший досвід та кваліфікація у тренера, тим краще для гравців. Мені було в кого вчитися. І я завдячую своїй футбольній кар’єрі, що у свій час тренувався у них і пізнав багато повчального та цікавого.

-З липня 2023 року Ви очолюєте народну команду «Пробій» Городенка, яка разом з Вами пройшла шлях від аматорської до професійної команди. Яке завдання поставило керівництво команди перед тренерським штабом, який Ви очолюєте?

Завдання завжди максимальне. У своєму першому сезоні в першій лізі нам треба попасти в першу десятку найкращих команд. Наш тренерський штаб з цим завданням справився.

-А якби Ви на тренуванні провели вправу від Павла Яковенка – «човник» то скільки б гравців «Пробою» добралися до фінішу?

Я думаю, що треба було б викликати швидку допомогу і реанімобіль. Зараз зовсім інше покоління. І порівнювати моє покоління і теперішнє – недоцільно. І не в образу цим футболістам буде сказано, що воно вартує того. Я вже казав, що коли я займався футболом в Косівській ДЮСШ то пішки проходив 12 км щодня і ще плюс до того бігав на тренуванні й ходив до школи. А у нас зараз батьки везуть на автомобілі своїх дітей на тренування, яке триває 60-70 хвилин. І тому теперішні футболісти не такі фізично сильні як були ми. У наш час ми багато ходили, бігали, у дворі літом грали у футбол, волейбол, баскетбол, а взимку – ходили на лижах, грали в хокей. А зараз, якщо батьки відвезли на тренування, то добре, не відвезли, значить пропустив тренування. І у нинішнього покоління практично немає таких цілей та ідей, які були у нас. Ми мріяли про київське «Динамо», і якщо попадався якийсь футбольний журнал, то ми з нього дізнавалися про «Барселону», «Реал» Мадрид, «Мілан», «Ювентус», «Інтер», «Манчестер Юнайтед», «Баварію», «Аякс» та інші команди. Тепер гравці, які їдуть на гру, переважно в автобусі сидять у смартфоні або планшеті й рідко, хто з них – читає книжку. Тому такий у нас футбол. Звісно, що вони в тому не винуваті. Просто зараз таке покоління. У наш час не було цих чипсів, хот-догів, кока- чи пепсі-кол, енергетиків. Вони зараз молоді та не розуміють, що це шкідливо. Має бути здорова їжа, а це – м’ясо, риба, сир, сметана, молоко.

-На Вашу думку якими якостями має володіти тренер дорослої футбольної команди?

Вважаю що тренер має бути максималістом. Якщо Ти поставив собі мету, то треба йти до неї. І ще немаловажне що тренер має підлаштовуватися під футболістів. Бо у нас є такі тренери що підлаштовують футболістів під себе. А так не має бути.

-Ваші сини не прагнули стати футболістами?

Вони пробували займатися футболом, але у старшого сина були проблеми зі здоров’ям. Він народився з трьома нирками й лікарі забороняли йому грати у футбол. А молодший – мав непогані задатки та поставлений удар. Але він хотів, щоб я возив його на тренування. Я сказав, що не буду цього робити. Ну і він відповів що тоді не йде на тренування. «Тоді Ти не будеш грати у футбол» – відповів йому я. Якось так.

-Цьогоріч у США, Мексиці та Канаді відбудеться чемпіонат світу з футболу. Назвіть трійку призерів Мундіалю?

Чемпіонат світу-2026 буде важким, бо матчі будуть проходити у трьох країнах. І якщо у США та Канаді буде не дуже спекотно, то в Мексиці буде досить жарко. І вперше на цьому чемпіонаті буде 48 команд. Фаворитами вважаю – Францію, Бразилію, Португалію та Аргентину. Але сподіваюся що хтось з інших команд зможе «вистрілити», як це вже не раз було на світових першостях.

-Яка найзаповітніша мрія Володимира Ковалюка?

Щоб закінчилася ця нікому не потрібна війна і в Україні нарешті настав довгоочікуваний мир. Також мрію, щоб в Івано-Франківську була команда яка б виступала в Прем’єр-лізі України.

-Дякую за інтерв’ю та бажаю Вам успішної тренерської кар’єри, а НК «Пробій» Городенка радувати своїх прихильників результативною грою та перемогами.

І Вам щиро дякую за цікаві запитання. Успіхів Вам на журналістській ниві, процвітання виданню Fortuna та палкий привіт усім шанувальникам футбольної Стрийщини.

Інтерв’ю записав Михайло ОЛІЙНИК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ОЛЕКСІЙ КУХАР: «ЯКЩО МРІЄШ СТАТИ КЛАСНИМ ФУТБОЛІСТОМ, ТО ТРЕБА ПРИСВЯТИТИ СЕБЕ ПОВНІСТЮ ФУТБОЛУ»