ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ. ХОЧЕТЬСЯ НАПИСАТИ ПРОСТО ПРО ВЕСЬ СВІТ
Що таке щастя? Це голосно сміятись у колі родини, бачити усміхнені очі дорогих людей, радіти тому, що ти робиш, оточувати себе мріями і не боячись сміливо йти до їх здійснення. Саме одну з таких мрій здійснила 2 грудня поетеса Зоряна Кіндратишин. У Народному домі м. Стрия відбулась презентація її дебютної книги поезії під назвою «Зодягнена в щастя».
Якщо спочатку було заплановано проводити цей захід у малому залі, то коли кількість людей, які прийшли почути слова цієї чарівної мудрої жінки стала вдвічі, а то і втричі більшою, ніж очікувалось, все дійство перенесли у велику залу. Для Стрия це дуже дивовижний крок у сторону пошанування мистецтва поезії, адже попри те, що ідуть розмови про занепад і «немодність» поезії, все ж таки ця презентація довела зовсім протилежне. Глядачів переповнювали емоції добра, любові, щирого спілкування, скажу від себе, що в такі моменти встигаєш тільки вловлювати і насолоджуватись обіймами, посмішками, словами, музикою і не перестаєш дивуватись тому наскільки, попри все, цей світ вміє бути щасливим і світлим.
З приємністю можу пишатись тим, що мені вдалось поспілкуватись з головною героїнею свята – Зоряною. Ось що вона мені розповіла: «Назвати дату, коли я вперше написала вірша мені буде дуже важко і мабуть неправильно, тому що римувати нас вчили ще в школі. Мені це вдавалося, але я завжди боялася назвати ці вірші своїми. Як писала Ліна Костенко, що всі слова були колись чиїмись. Мені чомусь постійно здавалося, що те що я пишу – воно вже десь було, десь я це чула вже, бачила. Слова стали по-справжньому моїми близько трьох років тому. В мене є подруга з Києва, вона час від часу приїздить сюди, додому і ми зустрічаємось. Після однієї такої зустрічі, з багатьма фотографіями, які ми зробили у Львові, його дахами, кав’ярнями, вулицями, вона просить, щоб я під цей настрій знайшла в інтернеті який вірш, для того, щоб виставити в інтернеті. Але я собі сказала: «Для чого шукати щось в інтернет-просторі? Невже я не зможу сама написати тих чотири рядочки?». І тоді я створила вірш, перший куплет. Вірш про старовинне місто «…Кави філіжанка, за столом навпроти краща коліжанка, наче сестри рідні схожі з нею ми. Та не тільки зовні – рідні дві душі». А далі мене понесло! Написала вірш про всю нашу дружбу, про всі наші радості, печалі, сльози, такі своєрідні «дружні секрети», про всі ті речі, які в інтернет не виставляються, тому що це було суто наше. Ми проговорили з нею всю ніч, і вона сказала «Невже це написала ти?». Я відповіла, що ніхто, власне, не знає, що я часом пишу, бо і сама від себе десь такого вияву творчості не сподівалася, не знала, що вмію писати. Потім так склалися події, що з мого комп’ютера, на жаль, зникло сім років мого життя, сім років моєї творчої праці. Все те, що в мене було на папері я акуратно внесла на комп’ютер свого часу, і так тішилась, що вже не талмуди паперів у мене в хаті, а от уже є все в базі. Але так сталося, що зникло все абсолютно, бо техніка є техніка, і часом вона підводить. Дуже було шкода звісно.
Що стосується власне «Зодягнена в щастя», тут історія така… Цей вірш мене моя подруга змусила мало не силою показати світові в інтернеті – був вірш, який називався «Щастя». Отож я його опублікувала у фейсбуці в групі «Українська поезія». Я тоді дуже справді хвилювалася, як люди сприймуть те, що я написала. В жодному зі своїх віршів я «не придумувала колеса», їх вже вигадали до мене. Тобто жодна тема не є новою – описується життя, почуття, події, які могли траплятись з кожним. Та правда в тому, що кожен це описує по своєму. І цей вірш, який я дала на суд людям, я не очікувала, що він так сподобається, мені справді було дійсно страшно побачити реакцію і отримати певну оцінку від читача. Та вірш зачепив людей і я продовжила писати. Коли матеріал уже зібрався в достатній мірі, який я хотіла, почалася робота над самою книгою. Версткою книги займалася я. До того як стати вчителем, я десять років пропрацювала оператором комп’ютерної верстки. Автором малюнків у моїй збірці є надзвичайно талановита, світла людина Лілія Лунич. Вона художник, друг, хороший вчитель і просто людина, яка мабуть є десь зі мною на одній душевній хвилі, тому що малюнки її напряму відобразили той стан душі, який я переживала в тому чи іншому вірші. Був такий момент, коли ми обоє сиділи і вона сказала: «Заплющ очі і скажи, що ти бачиш в словах – «зодягнена у щастя». І так сталось, що ми одночасно розплющили очі і сказали одне слово «орхідея». Тобто питання щодо основного оформлення обкладинки книги було закрите саме собою. Відтоді орхідея – це свого роду мій символ. По фен-шую кажуть, що це ніби не дуже добрий знак, але я читала й іншу версію, що ця квітка є символом достатку, досконалості і гармонії.
Якщо говорити про презентацію, то скажу, що хотіла бачити всіх, хто хотів бачити мене. Як сказала Христина Кравчишин: «Ти напевно напросила уже пів світу, як і я на свою презентацію свого часу». Але для мене не було вибраних людей, я була надзвичайно рада бачити всіх. Звісно, що я хотіла бачити перш за все свою родину, свою творчу родину і шкільну. Я просто мала бажання зустріти саме тих людей, яким подобається моя поезія, яка ввійшла в їхні серця, бо напевно кожен автор бажає, щоб його творіння опинилося в тому серці, яке справді його поцінує і кому воно насправді допоможе так чи інакше. Книга, як дитина, коли її віддаєш до школи, то дуже хвилюєшся, в які руки дитина потрапить, чи буде їй там комфортно. А так хочеться, щоб частина моєї душі опинилася в потрібних руках».
Є якась магія в тому, як кожен автор розповідає про своє творіння, особливо якщо воно перше. В кожного своя історія, свої емоції і переживання. Тому мені стало цікаво спитати ще й про мрії Зоряни, адже в незвичайних людей і мрії повинні бути незвичайними: «Важко сказати про мрію. Людина постійно повинна мати перед собою ціль. Це бажання ми називаємо мріями, але насправді, щоб вони здійснились їх потрібно перетворити в чітку ціль і впевнено до неї іти. Це та рушійна сила, той вогник, який дозволяє рухатися вперед. І якщо ти здійснюєш одну мрію, має народжуватись інша, в цьому весь сенс. Моєю ціллю до сьогодні було видання книги поезії, наступна моя мрія – просто продовжити писати. Взагалі я зі шкільної парти ще дуже любила творити прозу, а зараз в мене в голові стільки різних ідей для написання! Дуже хочеться написати просто про весь світ. Стільки є захопливих життєвих історій, які хочеться вилити в новели або роман, я ще не знаю що це буде. В мене вже є деяка проза, звісно хочеться, щоб вона переросла у щось значно більше.
А ще в мене є така мрія чи бажання, бодай раз в рік подорожувати в країну, в якій я не була. Я хочу не просто побачити Європу чи Азію, я б хотіла опинитись у різних закапелках світу, де є своя особлива енергетика, живуть свої історії. Якщо так запитувати конкретно, то перш за все я б хотіла відвідати місто Мармаріс, це в Туреччині – місце, де сходяться три моря. Ще хочу побувати в Америці, і найбільше мене тягне в Каліфорнію і Техас. Люблю такі кардинальні протилежності. Також мрію стрибнути з парашутом, я знаю, що обов’язково наберусь сміливості і здійсню цю свою мрію коли-небудь».
…І я не сумніваюся, що Зоряна здійснить свої мрії, тому що це людина, в якої є не просто мрія, а мужність і наполегливість, велика сила духу, неповторна сила щастя і неповторне натхнення.
Прем’єра книги відбулась у теплому великому колі родини, так саме родини, тому що всі присутні відчули затишок цього родинного вогнища, там не було чужих людей. Під чарівні слова поезії всі по-справжньому зодягнулись у щастя, бо зустріли друзів, я споглядала як люди тримаються за руки, обіймають одне одного – і це було справжнє, це саме те відчуття про яке написала в своїй книзі Зоряна Кіндратишин. Для мене особисто стало честю подарувати їй пісні на її поезію. Коли писала їх, в мене, як в композитора і виконавця не було жодного дискомфорту і я не мучилась над музикою, я просто читала текст і одразу він мені звучав в думці і в серці, я знала як повинна заспівати. Тому я щиро вдячна автору, ні, навіть не так – я вдячна своїй подрузі Зоряні за те, що подарувала світу рядки, які потривожили не одне людське серце. В мене немає сумніву, що іще не одна книга з-під пера цієї авторки отримає своє життя – щасливе життя.
По світу йду, зодягнена у щастя,
В моїй торбині – невеликий крам:
Несу любов, немов святе причастя,
І від душі її дарую вам!
Марія ПАК.
