ЯК ПРИЇЗД ЧОРНОВОЛА РОЗБУДИВ ДРОГОБИЧЧИНУ: СПОГАДИ УЧАСНИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

7 СЕРПНЯ 1989 РОКУ СОТНІ МЕШКАНЦІВ ДРОГОБИЧЧИНИ ВІДКРИТО ВИЙШЛИ НА ВУЛИЦІ ІЗ СИНЬО-ЖОВТИМИ ПРАПОРАМИ, ЩОБ ЗУСТРІТИ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА. ДЛЯ БАГАТЬОХ ЦЕЙ ДЕНЬ СТАВ ПОЧАТКОМ ОСОБИСТОЇ БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ. СЕРЕД УЧАСНИКІВ ХОДИ ВІД ДРОГОБИЧА ДО БОРИСЛАВА БУВ І ЖИТЕЛЬ НОВОГО КРОПИВНИКА ВОЛОДИМИР МАЛИНЯК, ЯКОМУ У ВЕРЕСНІ ВИПОВНИТЬСЯ 87 РОКІВ.

Його спогади показують, як наприкінці 1980-х страх перед радянською владою поступово поступався місцем надії, а на Дрогобиччині починалося національне відродження.

Коли люди почали переставати боятися

1989 рік Володимир Малиняк називає переломним. Люди дедалі активніше обговорювали українських дисидентів – В’ячеслава Чорновола, Степана Хмару, братів Горинів. Розмови ще часто припинялися, коли поруч з’являлися сторонні, адже страх, накопичений за десятиліття радянської системи, залишався сильним.

Саме тоді на Дрогобиччині почали поширюватися чутки про приїзд Чорновола до Борислава.

День, який змінив багатьох

У серпні 1989 року Чорновіл справді приїхав на Дрогобиччину. До його приїзду таємно підготували майже сотню синьо-жовтих прапорів, які пошили на Східницькій швейній фабриці.

Коли політик вийшов із потяга, його зустріли люди. Від вокзалу сформувалася колона, яка рушила пішки з Дрогобича до Борислава. Спочатку мешканці лише спостерігали за ходою, але дорогою дедалі більше людей виходили з дворів і приєднувалися до неї. Над колоною майоріли українські прапори, а сам Чорновіл закликав людей не боятися.

У Бориславі учасники ходи зібралися біля будівлі, відомої як колишня катівня НКВС. Саме тут відбувся мітинг.

Чорновіл говорив про право українців бути господарями на своїй землі, відродження української мови, церкви та історичної пам’яті. Він закликав людей позбутися страху перед владою.

«Я бачив, як у багатьох людей на очах були сльози. Люди стояли мов зачаровані й уважно слухали кожне слово», – згадує Малиняк.

Після мітингу Чорновіл запропонував продовжити ходу до Трускавця. Частина людей вирушила далі.

Для Володимира Малиняка цей день став особливим: він уперше побачив синьо-жовтий прапор не потайки, а відкрито над багатолюдною колоною. За його словами, саме тоді він отримав поштовх продовжувати боротьбу за незалежність України.

Від мітингу – до Народного руху

Після приїзду Чорновола події на Дрогобиччині почали розвиватися швидко. У Бориславі створили один із перших осередків Народного руху України, а його представники після установчого з’їзду Руху в Києві почали створювати осередки в навколишніх селах.

У Новому Кропивнику такий осередок вдалося заснувати 22 жовтня 1989 року, попри протидію місцевої радянської влади. До нього одразу вступили 16 людей, а головою обрали Володимира Малиняка.

Активісти проводили зустрічі з мешканцями, допомагали розв’язувати проблеми села, готували звернення до влади та поступово долучалися до політичного життя громади.

Ланцюг єднання

21 січня 1990 року п’ятеро членів осередку Руху з Нового Кропивника вирушили до Східниці, звідки автобусом поїхали до Львова, щоб долучитися до живого ланцюга єднання.

До траси виходили сотні людей, багато хто тримав синьо-жовті прапори. Попри мороз і хуртовину, учасники залишалися на своїх місцях, а водії сигналили на знак підтримки.

Новокропивчанами, які представляли село в Ланцюзі єднання, були Михайло Бечкало, Богдан Дубик, Богдан Миськів, Володимир Малиняк та Любомир Свищ. Фотографію події зробив Богдан Дубик.

Повертаючись додому, вони привезли зі Східниці синьо-жовтий прапор, який став прапором новоствореного осередку Народного руху в Новому Кропивнику.

Боротьба за український прапор

Відкрито підняти український прапор у селі тоді було непросто. Перший прапор, який активісти вивісили над приміщенням осередку, невдовзі зник. Наступні також крали або нищили. Не допомогли навіть нічні чергування.

Урешті активісти перенесли приміщення осередку в інше місце. Для них це було не просто питанням символіки – йшлося про право відкрито демонструвати українську ідентичність.

Перші демократичні вибори

Навесні 1990 року осередок Руху висунув своїх кандидатів майже в усіх виборчих округах села. Активісти не обмежувалися політичною агітацією: допомагали самотнім людям, проводили благодійні акції, збирали кошти для церкви.

З 11 кандидатів від осередку п’ятеро стали депутатами сільської ради. Представники Руху отримали можливість впливати на життя громади.

За спогадами Малиняка, вони домоглися ремонту дороги, оновлення крісел у клубі та почали змінювати радянську символіку. Вулицю Леніна перейменували на вулицю Олекси Довбуша, а радянський обеліск демонтували.

«Ми будували свою незалежну Україну як могли», – згадує він.

Боротьба за українську церкву

Ще одним важливим етапом стала боротьба за повернення громади до Української греко-католицької церкви.

Після заборони УГКЦ радянською владою її майно було передане Російській православній церкві. У Новому Кропивнику це питання розділило громаду.

29 квітня 1990 року осередок Руху організував мітинг-реквієм біля могили Січових стрільців. Під час заходу говорили про історію української державності та церкви. Після мітингу біля сільської ради вперше відкрито підняли синьо-жовтий прапор.

Згодом протистояння навколо храму загострилося. Щоб визначити позицію громади, у селі провели голосування. За УГКЦ проголосували 612 людей, за Російську православну церкву – 24. Після цього релігійне питання поступово перестало бути головним джерелом конфліктів у селі.

Незалежність народжувалася і в маленьких селах

Володимир Малиняк у своїх спогадах наголошує: шлях до незалежності України творився не лише у Києві. Він проходив і через такі села, як Новий Кропивник, де люди вперше відкрито підіймали українські прапори, створювали осередки Руху, брали участь у Ланцюзі єднання, йшли на вибори та відстоювали право на українську церкву.

Це був час, коли за українську символіку могли переслідувати, а кожен відкритий крок проти радянської системи вимагав сміливості.

Сьогодні спогади Володимира Малиняка – це свідчення людини, яка була безпосереднім учасником подій кінця 1980-х – початку 1990-х років. Вони показують, як великі історичні зміни починалися з конкретних людей і невеликих громад, які одного дня перестали боятися.

Рукописи Володимира Малиняка опрацювала Віра ЧОПИК

На головному фото : В’ячеслав Чорновіл в день ухвалення Декларації про державний суверенітет. 16 липня 1990 р.

Читайте також:

У ДРОГОБИЧІ ПРОВЕЛИ «ВЕЧІР ГЕРОЇВ»: ПРО ВІЙНУ, ЯКУ НЕ МОЖНА ЗРОЗУМІТИ З НОВИН