{mosimage} У Ільницької Лідії Миколаївни проблеми із зором почалися 17 років тому. І зараз через прогресуючу катаракту вона, колись цілком здорова жінка, без сторонньої допомоги не може навіть вийти з дому. Опікуном офіційно вважається її дорослий син. І за догляд за матір’ю-інвалідом держава призначила йому виплату у розмірі аж… 12 гривень.

У ситуації з Лідією Ільницькою медицина не безсила. Лікарі в змозі провести операцію, яка хоч і не повністю, та все ж значною мірою поверне жінці можливість бачити довколишній світ. «Якщо б я могла сама пересуватися, я б допомогла багатьом незрячим, у яких більші проблеми, ніж у мене», – розмірковує Лідія Миколаївна. Вона обрана профоргом групи в УТОС. І в міру своїх можливостей намагається вирішувати побутові проблеми колег по нещастю. Адже для них навіть елементарна закупка продуктів перетворюється у надскладне завдання.
Але рекомендована операція надто дорого коштує. І перед цілком реальним шансом стати працездатною для Лідії Миколаївни виникли нездоланні фінансові перепони. Хвора усвідомлювала, що без сторонньої допомоги не обійтися. Вона оббивала пороги колишніх своїх роботодавців, зверталася з проханнями до підприємців. Та все намарно. І вже звикнувши до відмов чи обіцянок, які безрезультатно перекладалися з однієї дати на іншу, п. Ільницька написала лист народному депутату України Швецю Віктору Дмитровичу. Цього разу прохачку оминуло звичне розчарування. І невдовзі до її оселі завітали помічники-консультанти Віктора Швеця, через яких народний обранець передав їй значну суму коштів на операцію.
Розчулена жінка, яку переповнювало почуття вдячності благодійнику, звернулася до редакції нашої газети із проханням надрукувати її відкритого листа Віктору Швецю.

Подяка
Біда не ходить одна, а завжди в парі. Не оминула і мою оселю. У мене раптово почав падати зір, хвороба прогресувала і в 1994 році я повністю стала незрячою. З того часу я є інвалідом I (першої) групи по зору. Не можна словами передати той біль і розпач, в якому я перебувала. Уявіть собі, ще досить молода і енергійна жінка – і раптом ніч, день за днем, рік за роком. Я давно не хотіла миритися зі своїм каліцтвом. Думала, що усе це страшний сон, і що в один прекрасний день я прокинуся і знову , як колись, буду здоровою. Та чуда не сталося.
Життя не поставило мене на коліна. Я багато років є членом УТОСу (Товариство сліпих). Співаю у хорі, профорг групи. Активно приймаю участь у зборі доброчинної допомоги для товариства, ходжу на збори. Вдома справляюся по господарству, готую їжу, перу. Та одна проблема, що я без сторонньої допомоги не можу обійтися. Мене потрібно комусь, хто бачить, привести і відвести додому.
Усі ті роки молилася і вірила, що Бог мені допоможе і подасть добрий знак. Той день настав, коли проходячи перевірку, лікарі запевнили мене, що я зможу частково бачити, якщо я прооперую одночасно два ока. Я неймовірно зраділа такій звістці. Та коли мені сказали суму, я зрозуміла, що оплатити операцію я не зможу. У мене мізерна пенсія, більша частина з якої йде на ліки. А їжа, а оплата за квартиру? Я і так ледве зводжу кінці з кінцями. Багатих родичів у мене також немає. Тоді я почала звертатися до підприємців і до декого з депутатів. Та допомагати мені ніхто не поспішав. Одні обіцяли, другі відбріхувалися, а треті зовсім мене уникали.
Тоді  я розповіла про свої проблеми своїй добрій знайомій, теж інваліду по зору. Вона порадила мені звернутися за порадою до голови Стрийської районної ради Романа Козака. Заочно я знала, що він дуже добра і чуйна людина. Одним він допомагав у квартирному питанні, іншим матеріальну допомогу надавав, ще іншим — лікуванні, і усі дуже тепло про нього відгукувалися. Він і мене дуже  добре прийняв і порадив звернутися до народного депутата України Віктора Дмитровича Швеця за допомогою. Сказав, що він усім допомагає, то й допоможе і мені. Так і сталося. До місяця часу я з Києва від Швеця В. Д. отримала допомогу у розмірі 1000 грн. Тому я йому дуже вдячна за розуміння і підтримку, яка мені так була необхідна.
З повагою до Вас
інвалід I групи по зору Лідія Ільницька.