ЛЕОНТІЙ БЕБЕШКО: «ПРИЇЖДЖАЙ В РІДНИЙ СТРИЙ, ПРИЇЖДЖАЙ, НЕ ЗАБУДЬ ПРО МАЛИЙ ТИХИЙ РАЙ, КУДИ Б ДОЛЯ НЕ КИНУЛА ТЕБЕ, ХАЙ ДОРОГА ДО СТРИЯ ПРИВЕДЕ»
САМЕ ЦЯ ПІСНЯ, ПРО СВОЄ РІДНЕ МІСТО СТРИЙ Є У РЕПЕРТУАРІ ЗІРКОВОГО ГОСТЯ ВИДАННЯ FORTUNА, ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО СПІВАКА ТА ШОУМЕНА, ЗАСЛУЖЕНОГО АРТИСТА УКРАЇНИ ЛЕОНТІЯ ВОЛОДИМИРОВИЧА БЕБЕШКА. ЙОГО ХІТ «NO PROBLEM» У 90-Х РОКАХ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ НАСПІВУВАЛА ВСЯ КРАЇНА. ВІН ДОСІ ПИШЕ ОПТИМІСТИЧНІ ТЕКСТИ ДО ПІСЕНЬ, ЯКИХ ЗА БІЛЬШ НІЖ 30 РОКІВ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАЗБИРАЛОСЯ ПОНАД 300. ПРО СВОЇХ БАТЬКІВ, БРАТА ВОЛОДИМИРА, ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ, ЗАНЯТТЯ МУЗИКОЮ, ВОЛЕЙБОЛОМ І ПЕРШОГО ТРЕНЕРА БОГДАНА СТЕПАНОВИЧА ВОЙТЕЧКА, НАВЧАННЯ У ВУЗАХ, КОНЦЕРТИ В УКРАЇНІ, США, КАНАДІ ТА НІМЕЧЧИНІ, СВОЇХ РІДНИХ ТА ДРУЗІВ, ЗУСТРІЧІ ОДНОКЛАСНИКІВ, МУЗИКУ І ТВОРЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ПРО РІДНЕ МІСТО СТРИЙ ТА ІНШЕ ЧИТАЙТЕ В ЕКСКЛЮЗИВНОМУ ІНТЕРВ’Ю НАШОМУ ВИДАННЮ.
Візитівка: Бебешко Леонтій (Левко) Володимирович. Народився 17 червня 1949 року в м. Стрий, в сім’ї відомого хорового диригента і музиканта Володимира Бебешка. Заслужений артист України. Вихованець відділення волейболу Стрийської ДЮСШ (перший тренер – Б. С. Войтечко). Виконав I дорослий розряд з волейболу. Закінчив Стрийську музичну школу по класу баяна, фортепіано та сольфеджіо. Одночасно поглиблено вивчав теорію музики, брав уроки художнього читання, займався в танцювальному гуртку, працював з естрадним оркестром. Закінчив Стрийський технікум механізації та електрифікації сільського господарства (1968-1971 рр., спеціальність – технік-електрик), Львівський інститут фізичної культури й спорту (1973-1978 рр., спеціальність – тренер з волейболу, викладач фізичної культури) та Дрогобицьке музичне училище (1985-1989 рр., спеціальність – диригент хору, викладач музики та співів у загальноосвітніх школах, викладач сольфеджіо у музичних школах).
Неодноразовий чемпіон та володар Кубка Львівщини серед ДЮСШ з волейболу.
Чемпіон ДСТ «Колос» України 1971 року.
Віцечемпіон ДСТ «Колос» України 1969, 1970 рр.
Неодноразовий чемпіон та володар Кубка Львівщини (дорослі та ветерани).
У 1991 році в Канаді вийшла його дитяча платівка «Веселі пригоди Левка Дурка».
Дипломант Всесвітнього з’їзду українців 1991 року в Польщі у складі групи «Віка».
Лауреат всеукраїнського конкурсу «Мелодія-95» 1995 р.
Лауреат всеукраїнського конкурсу «Шлягер-96» 1996 р.
Дипломант всеукраїнського конкурсу «Шлягер-97» 1997 р.
Дипломант міжнародної спеціалізованої виставки «Комфорт-97» 1997 р.
Дипломант міжнародної спеціалізованої виставки «Автотех-99» 1999 р.
25 травня 2002 року йому присвоєно звання «Заслужений артист України».
Автор 12 альбомів, 25 кліпів та понад 300 пісень.
Його найкращі дитячі пісні увійшли до компакту «Казки Левка Дурка».
На запрошення української діаспори побував з концертами у США, Канаді, Німеччині, Польщі.
Разом з дружиною Лідією є постійними учасниками святкувань міста Стрия та Дня Незалежності України.
Його пісні про дітей «Моя бабця», «Малинове варення», «Гномик Ронтомтомик», «Пісня про маму», «Славний музикант», «Многая літа» давно стали хітами. Крім дитячих пісень українською мовою є і пісні польською мовою. Він є членом та спонсором благодійного фонду «Дітям Стрийщини», де за його участю відбуваються різні молодіжні заходи, зустрічі з дітьми.
Працював ведучим програми «Смієшся ти, сміюся й я, сміється разом весь М2» на українському музичному каналі М2.
-Пане Левку, розкажіть будь-ласка про своїх батьків та родину?
Мій батько Володимир Полікарпович Бебешко народився у 1928 році в селі Пищики, Білоцерківського району, що на Київщині та є вихованцем ансамблю пісні і танцю Київського військового округу. Він дуже гарно танцював і у нього був крутий номер – стоячи за кулісами на 30-сантиметровій дошці, двоє мужніх хлопців закидували його в коло, де танцював ансамбль. Він летів на 3-метровій висоті, приземлявся у центр кола і відразу в шароварах танцював гопак. Також він добре танцював народні танці, а також грав на баяні та акордеоні. Незабаром його направили в оздоровницю Моршина, у військовий санаторій, для того, щоб давати концерти, для тих, хто проходив там лікування. Це був 1947 рік. Згодом він познайомився з моєю мамою – Євгенією Йосифівною, уродженкою Стрия, яка мешкала на вулиці Чернецького (тепер – Сагайдачного) і вони одружилися. І так батько опинився у Стрию. Він продовжував працювати у Моршині, а також у Стрию активно займався художньою самодіяльністю. Він керував хором і тому в нього характер був стиснутий і організований. Але він любив жартувати, під час репетиції хору. Мій дідусь по маминій лінії Йосиф Назар – столяр, бабуся по маминій лінії – Вікторія, домашня господиня, мамина старша сестра – цьоця Ірена Назар, працювала на пошті. Я пригадую як був маленький, то ми проживали у старій хаті внутрішнього дворика Стрийської міської поліклініки. Я ходив у ясла, які знаходилися по вул. Жовтнева (нині – 1-го Листопада) навпроти магазину «Військова книга». А у садок я вже ходив навпроти 6-ї школи, де зараз знаходиться центральна дитяча бібліотека ім. В. Стефаника. Батьки приходили з роботи змученими і тому я старався не бешкетувати. Але згодом ми переїхали у квартиру, що по вулиці Народна. У вихідні дні до тата приходили його друзі-музиканти, серед яких був мій хресний і мама готувала різні страви і накривала святковий стіл. Вони співали пісні, грали на саксофоні, скрипці та баяні, говорили і звичайно куштували приготовлені мамою страви. У квартирі панувала весела атмосфера. Я не дуже розумів про що вони говорили і спорили, але було весело. Згодом мене віддали на навчання у Стрийську дитячу музичну школу по класу баян (викладач Шинкаренко). Чому тато віддав мене саме на баян не знаю, адже він сам грав на баяні та акордеоні. Баян мені не дуже подобався, але я його освоїв, адже вчився 4 роки. І додатково ходив на фортепіано і вмів грати на клавіатурі. І через деякий час у нашій квартирі на Народній з’явився маленький старий кабінетний рояль. Звідки батько його взяв я не знаю, але я на ньому почав займатися і вийшов на рівень того, що міг імпровізувати, тобто міг видумувати мелодію. І це завдяки, тому що у квартирі збиралися музиканти і вони це робили і я також навчився це робити. А молодший брат – Володимир також був відданий у музичну школу, на клас ксилофон. Але одночасно він займався на барабанах, які батько приніс додому і Володя без перестанку по них лупив, а я підігрував йому. Отак сформувався наш дует Левко та Володимир Бебешки. Коли ми вже були трохи старші, батько часто нас брав на репетиції і ми придивлялися з братом, чим ми можемо бути корисним батьку. Адже крім хору ще був ансамбль та тріо і треба було підіграти різними інструментами. Тому я грав на електрооргані «Юність», брат на бубні, а батько на акордеоні. І це вже було тріо Бебешків. Згодом наше тріо виступало у Моршині, в санаторію «Світанок», де пані Людмила Сузгіна вела культмасову роботу, а ми з батьком грали на танцях. Також ми виступали на танцях і в курортному Трускавці. Згодом ми з братом виросли то стали виступати у різних закладах Стрия. Мій перший запис у трудовій книжці це: районний будинок культури (РБК), згодом – міський будинок культури (МБК), далі – літній майданчик у парку Шевченка, але це тільки з травня по вересень. Це були танці. Нам бракувало заробітку і ми пізніше перейшли у ресторан, де можна було на додаткових замовленнях на піснях заробити грошей. Згодом ми собі купити мікрофони, додаткову апаратуру і магнітофони та інше технічне устаткування. І за рахунок цього прогресували. У нас з’явилися невеликі синтезатори, добрі соло та бас-гітари, які брат Володимир добре освоїв та грав на них.
-А ким у Стрию працювали батьки?
Батько керував хором та художньою самодіяльністю на: склозаводі, суконній і трикотажній фабриках. Але найпотужніший і великий хор у нього був у с. Дашава. Там було понад 80 костюмів, які моя мама прасувала. Це: кептарики, шаровари, сподні, спідниці та інше. Бо все це було в гарних українських строях. І цей хор мав велику кількість грамот лауреатів районних, обласних, всеукраїнських і навіть всесоюзних конкурсів. У тата була зарплата на основному місці роботи – 70 рублів, а за сумісництвом – 30-35 рублів. Він також як і я закінчив заочно Дрогобицьке музичне училище. У нашому технікумі він керував хором та художньою самодіяльністю. А мама спершу працювала білетним касиром на залізнодорожному вокзалі, а також швеєю у побуткомбінаті.
-Ви навчалися у 6-й школі. А в якому класі Ви почали займатися волейболом?
Мої батьки віддали мене навчатися у Стрийську СШ №6, де батько вів художню самодіяльність. З першого по четвертий клас класним керівником у нас була Анна Миколаївна Паздерська. До волейболу, я спершу займався спортивною акробатикою у тренера Василя Бекетова. Але зрозумів, що це не моє і згодом пішов на легку атлетику, яка мені припала до душі. Однак незабаром мій тренер перевівся на роботу в інше місто і зміна тренера, який мені не подобався перекреслила мої заняття. Тоді я пішов на бокс, де тренувався у відомих наших тренерів Ігоря Пиля та Віктора Блінова. Заняття сподобалися, мені поставили удар від бороди і боковий та навчили, як правильно захищатися і ніколи першому не нападати. Але одного разу я випадково потрапив на тренування з волейболу. Це був 1963 рік. Я навчався у 8 класі і мій однокласник Анатолій Івашенко, який на даний час проживає у Києві запросив мене подивитися, як проходить тренування з волейболу в Стрийській ДЮСШ. Це був той спортзал, що по вул. І. Франка, в якому на даний час займаються юні стрийські гімнасти. Хлопців тренував – Богдан Степанович Войтечко, а дівчат – Юрій Андрійович Брунцвік. Коли Богдан Степанович вийшов на декілька хвилин зі спортзалу, я попросив свого однокласника Толіка дати мені волейбольний м’яч і я спробував вдарити по ньому. Я був у черевиках і тримаючи м’яч підкинув його, підскочив уверх та вдарив по м’ячу. Якраз в цей час зайшов Богдан Степанович і побачив це. Він підійшов до мене, насварив чому я у взутті тут вештаюся. Але відразу запитав, чи хочу я займатися волейболом. Я йому відповів, що можна спробувати. І з того часу я почав серйозно займатися волейболом і відвідувати тренування Б. С. Войтечка. Йшли роки і навчання. 8, 9, 10, 11 класи. Чому 11 клас, бо я навчався у вечірній школі. Я доріс до капітана команди і суттєво підріс. Команда Стрийської ДЮСШ з волейболу мого віку постійно була неодноразовим переможцем першості області серед школярів. Пригадую, що заключна першість Львівщини серед школярів нашого віку проходила у м. Самборі. І знову команда ДЮСШ Стрий стала чемпіоном. Після цього турніру наш тренер Б. С. Войтечко підійшов до нас і подякував нам, що протягом багатьох років творили славу стрийського юнацького волейболу і вручив нам дипломи про закінчення Стрийської ДЮСШ. Так закінчилися мої шкільні роки та почалося доросле життя. Ще хотів би пригадати, що я не раз бував у гостях в Богдана Степановича Войтечка. У нього на вулиці Шептицького був батьківський будинок і декілька раз туди з нами він приходив і розповідав нам про своїх батьків та дитинство. Я завжди з повагою відносився до Богдана Степановича і завжди вітав його з днем народженням, а він мене. Наша крайня зустріч була у 2017 році, на Великдень, біля церкви Архистратига Михаїла УПЦ, що по вул. Крушельницька. Я з дружиною Лідою стояли на тротуарі з кошиком і чекали коли священник посвятить паску і покропить нас свяченою водою. І біля нас проходив Б. С. Войтечко з кошиком. Ми привіталися, поговорили і побажали один одному смачної паски і веселих Великодніх свят. А через пару місяців його вже не стало.
-А Ваш молодший брат Володимир не захотів підтримати Вас у прагненні займатися волейболом?
Найбільшим захопленням у ті роки в мого брата було лежати у ліжку на спині, а зверху найбільшим навантаженням на ньому була гітара, яку він смикав пів дня і мама підвозила йому на столику їду і промовляла – «Владзю поїж». І він смачно їв і знову лягав у ліжко та продовжував смикати свою гітару (сміючись говорить пан Левко – примітка автора).
– А чи пригадуєте, хто в ті часи разом з Вами виступав за команду Стрийської ДЮСШ?
Попробую пригадати, хоча пройшло вже понад 60 років. Лідером нашої команди був Станіслав Маценко. Вже тоді було видно, що з нього вийде класний волейболіст. І так сталося. У свій час він був віцечемпіоном срср та володарем Кубка Європи з волейболу у складі ВК «Зоря» Ворошиловград. Майстер спорту міжнародного класу срср і неодноразово входив у число 24 кращих волейболістів срср. Багаторічний капітан збірної України. Підполковник кдб срср у відставці. На даний час живе у Луганську з дружиною, також стриянкою Тамарою Петелько. До речі, її батько в ті часи був відомим у Стрию фотографом – пан Петелько. Також у складі нашої команди виступали: Іван Мельник, який свого часу багато років пропрацював у Стрийській гімназії, Борис Бачинський, Степан Дяків, який багато років живе у США, Віктор Іванов, який жив на вул. Поштова, але виїхав зі Стрия досить давно. Ось цих я дуже добре пригадую, а решту – вже призабув. Саме наші шкільні та юнацькі команди ДЮСШ були непереможні та здобули для Стрия багато титулів, кубків та медалей.
-Які шкільні предмети найбільше вдавалися Вам?
Я дуже любив українську мову і літературу. Також мені добре давалася російська літературу і мова. Вчителька української літератури Надія Кузьмівна Омеляненко і вчителька російської літератури Тетяна Олексіївна Федченко добре знали, що я дуже добре декламую та вимовляю різні твори і коли їм треба було відлучитися то вони кликали мене, давали мені книжку і я читав своєму класу уривок з твору чи повісті. І я дуже чітко, з інтонацією починаю читати. Було чути у класі як бренить муха, так мої однокласники чемно слухали. Коли вчителі приходили в клас, то не могли повірити що у класі така тишина і всі уважно слухають мене. Мене часто запрошували читати вірші на шкільних Олімпіадах. Я неодноразово займав перші місця і мене нагороджували путівками в піонерський табір м. Трускавець та табір «Карпати», що знаходився в с. Дубино.
-А які розваги та захоплення були в дитинстві та юності у Левка та Володимира Бебешків?
Найбільшим моїм захопленням був волейбол та музика. Також захоплювався грою у більярд. У свій час в будинку офіцерів, на сьогодні це Народний дім у пивничному приміщенні стояли три більярдні столи і мій батько дуже добре грав лівою рукою. Він саме лівою рукою забивав такі кулі і робив неймовірні удари. Коли я вже був трохи старшим я також став лівою рукою грати в більярд. Я по манері правша, але навчився добре грати лівою рукою. Чому саме лівою, бо вона дає перевагу при ударі по кулі, що не може зробити правша. А якщо треба вдарити замість лівої рукою правою, то більярдний кий береться на поясницю ззаду, підтримується правою рукою, такий фундамент і б’ється. Але я ніколи не грав на гроші, просто це мені було цікаво. Згодом коли став старшим то захопився рибальством. Коли я працював інструктором по спорту в Стрийському АТП, то однією з розваг водіїв, було у неділю поїхати на змагання по риболовлі. Я самостійно складав протоколи між бригадами та колонами і проводив між ними змагання. Рибалити ми їздили у різні місця. Водії добре знали в яких селах є стави та річки і я пізнав багатий край нашої Стрийщини та Львівщини. Це були поїздки у с. Млинисько на Дністер, чудні села Голишів та Журавно, відстійники, які знаходилися за с. Подорожнє, а також річки Свіча, Стрий, Дністер. І саме там я навчився рибалити на бамбукові вудилища з примітивними радянськими котушками, гачками та жилками. Згодом я написав відому пісню про риболовлю:
Рибак, рибак рибачок, що кладеш ти на рибалку в рюкзачок,
в рюкзачку смачна наживка, сало, хліб, міцна наливка,
і ловись велика рибка і мала…
Ну це з гумором звичайно. Але рибаки дуже любили цю пісню. І зокрема я зараз готую цікаву пісню – про форель. Жила собі форель, така собі мамзель, вона красива і навіть еротична… І вона знайомиться з осетром. А що після цього кохання сталося це вже в сторону патріотизму, про сьогоднішній день, і де з’явився новий вид риби проти ворожої сили…
Що ж стосується Володимира то він не був таким азартним ні до спорту, ні до більярду, ні до рибальства. Єдине, що він любив, це розібрати і розкласти до шурупа магнітофон «Юпітер» або ще якийсь. На столі лежало купа деталей, він подивився що і до чого, покрутив і знову збирав до купи. Якщо залишилося один чи два шурупи, то це було нестрашно. Однак він технічно грамотна людина і має свою студію звукозапису в Києві, де записувалися такі українські відомі зірки естради як Софія Ротару та багато інших. А я більше маю хист до написання і створення мелодій та текстів. До речі, у 1989 році у мене з’явилися свої перші тексти. А до того ми співали чужі мелодії або відомі пісні відомих гуртів «The Beatles», «Deep Purple», «Uriah Heep». Я міг знімати з магнітофона і класти на ноти і потім репетирувати з оркестром. Мене тягнуло більше до творчості. Тому ми з ним одне одного доповнювали.
-Чи траплялися у Вас на риболовлі цікаві історії?
Пригадую, як одного разу телефонує мені Богдан Степанович і каже: «Левку завтра їдемо на Свічу, в Малі Дідушичі на рибу. І на другий день Богдан Степанович, Юрій Юрійович Латканич, тренер з баскетболу Стрийської ДЮСШ, я і ще два хлопці їдемо машиною «Нива», якою керував Б. С. Войтечко на рибу. Це був травень місяць, бо якраз появився хрущ і Юрій Юрійович вчить нас як лапати на хруща – клена. Він брав хруща, через нього повністю протягав жилку і маленький гачок виходив з його заду. Один метр від жука на жилці є кавалок від віника – тростинка, яка має довжину 3 см і є замість поплавка. Юрій Юрійович макає хруща у банку з водою, натискає на нього і відпускає, як губку. З жука виходить 2-3 бульбинки повітря а туди заходить вода. Після теорії Ю. Ю. Латканич пояснює нам, що в хруща має зайти пару бульбашок води, і як його закидаєш на течію, то він не має плисти поверху води а має притопитися трохи під воду, бо в середині у хруща є водичка. І дивишся постійно на той кавалок тростини, бо поплавок відлякує клена. Богдан Степанович і Юрій Юрійович закидають на течію, яка заходить на велику, глибоку заводь, а ми хлопці спостерігаємо за їх кльовом. І як тільки тростина піде під воду треба порахувати до п’яти і тоді тягнути. І вони витягували великих кленів, десь вагою до кілограма. Я подивився, зробив висновок і також закинув вудку. Кожний з нас за порадою Ю. Ю. Латканича мав по 10 хрущів, які лежали в банці та чекали своєї черги. В той день ми кожний злапав по 4-5 кленів. Ми всі були шоковані, бо ніколи раніше ніхто з нас не лапав таким методом. Так що шановні читачі-рибаки беріть собі на замітку. Попробуйте метод Ю. Ю. Латканича, який Вам розповів Левко Бебешко.
-Після закінчення школи Ви вступили у Львівський інфіз. Як на це відреагував Ваш батько?
Батько завжди хотів щоб я був музикантом. Однак, я вирішив поступати не в Дрогобицьке музичне училище, а у Львівський інститут фізичної культури. Він сказав, що лише Дрогобич і музичне училище. Я настоював на своєму. І лише коли мама сказала батьку, що нехай Левцьо вибирає сам куди йому поступати, батько змирився. Мій перший тренер Богдан Степанович Войтечко привив мені любов до волейболу і я твердо вирішив торувати цей шлях і надалі. Він був дуже дисциплінованим тренером і таку ж дисципліну вимагав від нас усіх. Його тренування завжди були цікавими та відрізнялися нововведеннями, які давали свої результати. Тож мені вдалося вступити у цей навчальний заклад і я продовжив заняття волейболом. І відразу створив естрадний оркестр в інституті. Я виступав за команду Львівського інфізу. Пригадую, як я в складі команди інфізу виступав на чемпіонаті України серед ВУЗів. Але незабаром я розпрощався з інститутом фізичної культури, отримавши важку травму спини на лижному зборі у Ворохті. На жаль, був такий прикрий епізод в моєму житті. Певний час я лікував спину і був сильно засмучений, що сподівався на одне, а вийшло – інше. Я відновив заняття музикою і вступив у Стрийський технікум механізації та електрифікації сільського господарства (СТМЕСГ), в якому працював мій батько. І під керівництвом викладача фізичної культури і спорту Леоніда Рудольфовича Вечеріка почав виступати за волейбольну команду технікуму в першості добровільно-спортивного товариства «Колос» Львівської області та України і в інших турнірах. Протягом мого навчання команда Стрийського технікуму МЕСГ була як не переможцем то призером обласних і республіканських турнірів та першостей, а наш тренер Л. Р. Вечерік радів нашим досягненням. Леонід Рудольфович добре ставився не тільки до мене, але й до усієї нашої команди.
-У Вашому житті був період коли Ви були тренером з волейболу Стрийської ДЮСШ? Хто запросив Вас до тренерства?
Після закінчення Стрийського технікуму МЕСГ я почав заробляти на життя музикою та грав у ресторанах Стрия і виступав за волейбольну команду, в курортному містечку Моршині. Мало помалу життя тривало. Але одного разу мені зателефонували мій перший тренер Б. С. Войтечко і Андрій Омелянович Комарницький, який на той час був директором Стрийської ДЮСШ. Розпитували як життя та здоров’я, чим займаюся. Слово за слово і Андрій Омелянович запросив мене на бесіду в ДЮСШ. Я прийшов і вони запропонували мені ставку тренера з волейболу з невеликою зарплатнею. Їм потрібно було щоб хтось протягом року готував у секцію волейболу маленьких хлопчаків та дівчат 4-го класу. Тобто, вони рік займаються фізичною культурою та вправами, бігом, щоб за цей час зміцніти. Я погодився, тому що заняття з дітьми були до обіду, а опісля я мав вільний час. Я серйозно поставився до цих тренувань діток і через рік вони зміцніли та підтягнулися в рості. Коли Б. С. Войтечко і А. О. Комарницький прийшли через рік до мене на тренування то були приємно вражені. Подякували мені і запропонували знову вступити до Львівського інституту фізичної культури. І так я вдруге став студентом інфізу, щоправда тепер я навчався заочно. Я дисципліновано приїздив двічі на рік на залікові сесії і через п’ять років отримав диплом. Але ще навчаючись на другому курсі я з певних причин пішов з Стрийської ДЮСШ.
-Знаю, що протягом декількох років Ви працювали у Стрийському АТП. Як Вас туди закинула доля?
Після закінчення Львівського інфізу я прийшов на роботу в Стрийське автотранспортне підприємство, яке і досі знаходиться на вул. Шевченка, на посаду – інструктор по спорту. В мої обов’язки входило проведення змагань з шахів, шашок, виїзд на риболовлю, а також проводити активний спосіб життя серед наших працівників, особливо на риболовлі. Директором АТП тоді був Володимир Васильович Боканенко. Він був задоволений моєю роботою, так як команда Стрийського АТП неодноразово займала призові місця серед підприємств нашого міста та району в різноманітних конкурсах. Також ми часто їздили на риболовлю і наші водії дякували за рибні місця і поєднання приємного з корисним. Крім того, я ще в АТП вів художню самодіяльність. У нас був хор, в якому співали бухгалтери та кондуктори. В репертуарі хору було багато українських пісень. В загальному було цікаво та весело. Але прийшов час коли я зрозумів, що музика – перемогла. І я прийняв рішення вступити у Дрогобицьке музичне училище на спеціальність – хорове диригування. Мені це не дуже треба було, бо на той час я вже був відомим музикантом. Але для інтересу, отримання нових контактів, смішних та веселих пригод все ж вирішив стати студентом відомого Дрогобицького музучилища. Протягом роботи в Стрийському АТП та навчанні у Дрогобицькому музичному училищі я продовжував виступати за волейбольну команду Стрия в різноманітних аматорських турнірах. Ну а музика як Ви знаєте, стала змістом мого життя. Не дивлячись на те, що мені пішов 77-й рік я зі своєю дружиною Лідією продовжуємо виступати у різноманітних концертах і не тільки у Львові, а й області та за її межами, в тому числі благодійних, на підтримку Збройних сил України.
-Пане Левку чи траплялися у Вас курйози під час музичних концертів у Стрию?
Був один, який врізався мені у пам’ять. У нас був свій ВІА «Авангард», де я грав на клавішах, брат Володимир на бас-гітарі, Олександр Бабенко і Валерій Колганов на гітарі та Левко Друль на саксофоні. Стрияни називали нас не Бебешки, а Бембеля. У 1971 році коли брати Бебешки були в розгарі перший секретар міського комсомолу Стрия Юрій Дєлов запропонував нам дати концерт в Міському будинку культури. Ми погодилися і зробили концертну програму в двох частинах, яку написав я. Перша частина називалася – «Моя Україно, Ти матінко мила», яка складалася з пісень про Україну, а друга частина називалася – «Подорож на планету Біг Біт», тобто ми летіли в космос ракетою. Я придумав такий сценарій і ми вже не музиканти, а я – командир корабля, Володя – бортмеханік і решта хлопців теж мали посади. Ми летимо і зустрічаємо на планеті Біг Біт різні гурти: «Uriah Heep», «Deep Purple» «Slade» і ми відтворюємо їхні пісні. Ми бачимо що і вони приземлилися на цій планеті. Щоб Ви собі могли уявити зал в МБК був повністю забитий людьми, а на балконі переважно були студенти і молодь. Посередині залу як члени журі за столом сидять п’ять представників комсомолу на чолі з Юрієм Дєловим. І коли починається друга частина – «Подорож на планету Біг Біт», ми граємо рок, публіка зривається і напів п’яні студенти та молодь з балкону знімають з себе сорочки, гольфи, куртки і крутять їх над головою і кидають це все у зал. Тобто наша рокова музика довела публіку до ажіотажу. Тоді рок був дуже модний. Юрій Дєлов встає і кудись іде, а за декілька хвилин у МБК пропадає світло. Це вже пізніше нам стало відомо що він зателефонував у Стрийський РЕМ щоб негайно у МБК відключили світло.
Але суть в тому що першу частину ми гарно відіграли і все було добре. І наш концерт припиняється в самому розгарі. Приїжджає міліція, починають витягувати із залу молодь та студентів на вулицю і кажуть людям, щоб вони розходилися по домах, бо концерт припинено. А ми, музиканти зі страху поховалися у підвальне приміщення, яке знаходилося під сценою МБК. Ми навіть собі уявити не могли, що таке може статися. А коли все потроху стало затихати, ми почали вибиратися і йдемо коридором біля кабінету директора Стрийського МБК Ігоря Григоровича Радіхова. Двері його кабінету були напів відчинені і я притулив вухо, а потім і око та бачу, що крім нього в кабінеті ще стоїть молода дівчина і плаче. І я чую голос директора: «Ты зачем ето делала? Я дивлюся в шпарку і бачу що він тримає в руках її бюстгальтер і махає у неї перед очима. А вона плаче і відповідає йому: «Все дєлали и я делала». Вже пізніше я дізнався, що крім сорочок, гольфів та курток, молоді дівчата-студентки знімали з себе бюстгальтери і махали ними. На наступний день, на стіні в МБК висів наказ про звільнення оркестру з роботи. Але за тиждень нас знову поновили на роботі. Чому? Зараз поясню. Квиток на танці коштува 50 копійок. В залі кожної суботи та неділі було до 200 танцюючих. Множимо 200 на 50 копійок. Виходить 100 рублів. За місяць виходило 800 рублів. Нас було в оркестрі – 5 хлопців. А зарплата у нас була – 70 рублів. Значить 800-350=450 рублів. Куди йшла решта? І тому він зрозумів, що допустився помилки. Наказ було знято. І мені телефонує І. Г. Радіхов і каже: «Бебешко, сволочь такая немедленно приходи ко мне в кабинет. Я прийшов і він з порогу мене сварить і запитує – «Зачем Ви єто делали. Іграєте танцы, зачем Вам ети концерты, ета западная музыка». Я кажу ми хотіли поексперементувати та щось нове зіграти. Хотіли попробувати себе у ролі не тільки на танцях але і на концертах. «Щоб етого больше не было» – сказав директор. Більше ми до тієї теми не верталися і продовжували грати на танцях.
Користуючись нагодою, я хочу через Ваше відоме видання Fоrtuna звернутися до стриян і тих, хто був тоді на концерті, чи вони пригадують цей концерт братів Бебешків. Якщо є такі, то прошу зголоситися і може у когось є знимка з цього концерту, то я би попросив занести її у редакцію Fortunа. Там її відсканують і Вам повернуть. Може вони щось доповнять до сказаного мною вище. Я був би дуже вдячний. Єдине, що я пригадую, що на саксофоні у нас грав Левко Друль з села Дуліби. На наших концертах завжди були фотографи і робили знимки. На жаль, через переїзди у мене багато знимок не збереглися. Тому якщо у когось є знимки з різних концертів братів Бебешків то прошу занести їх у редакцію видання Fortuna.
До речі, на початку 70-х років у нашому МБК двічі на день, протягом тижня давали концерти легенди українського гумору, народні артисти України Юрій Тимошенко (Тарапунька) та Юхим Березін (Штепсель). Вони мешкали у готелі «Стрий».
Ще пригадую концерти, які я давав у спортзалі Стрийській ДЮСШ, що по вулиці Крушельницької під час чемпіонату України з легкої атлетики серед ДЮСШ. Ведучим цих концертів завжди був ветеран стрийського велоспорту Олександр Монтік, який гарно вів ці концерти і розповідав цікаві анекдоти. На превеликий жаль він минулого року відійшов у вічність.
-Був період коли Ви гастролювали по Середній Азії. Як Вас туди занесло?
У 1979 році ансамбль братів Бебешків запросили працювати у м. калінінград, у філармонію. Ми ризикнули і поїхали. Це колишнє німецьке місто Кенігсберг, яке совєти забрали собі і зробили базу ВМФ. Нас в першу чергу цікавили подорожі та музичні концерти. У філармонії було багато духових інструментів та репетицій, однак прогресу в нашій музиці не було. Ми прагнули співати у стилі джаз, джаз-рок, а нам пропонували співати пісні на морську тематику, а це маршоподібність. Нам це було не цікаво. Тому ми пропрацювали з подорожами та гастролями по Узбекистану, Казахстану, Таджикистану і заробили непогані гроші. Згодом був конфлікт керівника нашого ансамблю Кутікова з дирекцією філармонії, яка хотіла заставити нас з січня місяця, поїхати з концертами у м. Сиктивкар (Республіка Комі), де морози за мінус 50 С. Нас в ансамблі було 12 чоловік і Кутіков сказав, що хлопці не хочуть їхати до білих ведмедів. Насправді ми нічого не говорили, бо ми не місцеві. Однак директор філармонії наполягав та сварився з ним. Тоді Кутіков, а згодом усі ми написали заяву на звільнення. Ми сіли на поїзд і приїхали до рідного Стрия. Згодом ми десь два місяці працювали у Івано-Франківській філармонії зі співаком Ласло Габошем, а після того десь до двох місяців пропрацювали у філармонії м. Йошкар-Ола (Республіка Марі). Також ми рік часу пропрацювали у Горьківській філармонії разом з львів’янином Юрієм Варумом, батьком Анжеліки Варум. Крім того ми самі виступали на різних концертних майданчиках.
-Я був у 2005 році на святкуванні 50-річного ювілею Стрийської ДЮСШ. Для багатьох було несподівано почути на цій події у Вашому виконанні пісню «Присвята тренеру», яку Ви написали для першого тренера Богдана Степановича Войтечка. Що надихнуло Вас написати цю пісню?
Мені пощастило що в моєму житті були такі спортивні особистості нашого міста і краю, як Богдан Степанович Войтечко та Леонід Рудольфович Вечерік. Вони практично однолітки і привчили мене дисципліні, ставити перед собою амбітні плани та не боятися труднощів. Завдяки наполегливим та інтенсивним тренуванням Богдана Степановича я змужнів. Дякуючи йому полюбив волейбол і знайшов нових друзів та приятелів. Він по-своєму навчив мене дивитися на ту чи іншу ситуацію, приймати миттєві та правильні рішення. Тому за його батьківське ставлення до мене я присвятив йому пісню «Присвята тренеру». Це найменше, що я зміг для нього зробити і подяка йому за те, що свого часу він був в моєму житті.
-Ви згадали Леоніда Рудольфовича Вечеріка і мені пригадався спортивний вечір – «Згадаймо друзі молодість спортивну», який відбувся 6 березня 2013 року в актовій залі Стрийського ресторану «Марсель». Саме Л. Р. Вечерік був одним із організаторів цього дійства маючи на той час 80 років. На цьому спортивному вечері Ви також заспівали декілька своїх пісень. Чи відразу відгукнулися на його запрошення?
Звісно, що так, без вагань. Пригадую дзвінок від Леоніда Рудольфовича. «Левку, запрошую Тебе на спортивний вечір. Будуть наші імениті вихованці ДЮСШ, яких життя розкидало по всій нашій Україні. З Тебе концертна програма». Я не міг відмовити йому в цьому проханні. А сам вечір був просто фантастичним. Пригадую, як після багатьох років побачив та поговорив із нашим прославленим волейболістом, легендою українського волейболу, майстром спорту міжнародного класу Станіславом Маценком, який у складі ВК «Зоря» Ворошиловград (нині – Луганськ) був володарем Кубка Європи, з легендарним футболістом львівських «Карпат», майстром спорту Володимиром Данилюком, відомим нашим легкоатлетом майстром спорту Михайлом Стороженком та багатьма іншими.
-З ким із друзів дитинства та юності підтримуєте і досі зв’язок?
На сьогоднішній день якщо беремо друзів-музикантів то з усіх залишився Володимир Приходько, з яким я контактую постійно. Він грав на гітарі. Також класним гітаристом є стриянин Анатолій Дементович, який багато років з дружиною мешкає у американському місті Філадельфія. Раз на тиждень, ми по телефону з ним розмовляємо. До речі, він є майстром спорту срср з боротьби класичної. Також Степан Маїк, який грав на трубі. Саме з ним ми грали на танцях в ресторані «Прикарпаття». Багато років в м. Торонто (Канада) живе та працює далекобійником класний музикант Сергій Сузгін з Моршина. Це син пані Людмили Сузгіної, який грав у нас на бубні. Він був з нами у калінінграді, горькому та йошкар-олі. А також саксофоніст Левко Друль з с. Дуліби, стриянин Артур Масловський. А з молодшого покоління це Іван Зарицький та Ярослав Грицик з гурту «Стрийські батяри».
Що стосується музучилища то з тих часів подружився з Стахом Буняком, який багато років завідує концертним залом Трускавецького санаторію «Кришталевий палац», в якому свого часу любив відпочивати Президент України Леонід Кучма.
-Не знаю як у кого, а моя улюблена Ваша пісня – «Їду в Югославію». Як виникла ця пісня і чи хоч раз Ви були на гастролях у Югославії?
Виникла спонтанно. Це був 1989 рік, я граю сам на синтезаторі «Ямаха» у ресторані «Черемшина». І тоді наші стрияни, серед яких були і мої знайомі активно їхали на гандель, в Югославію. Везли туди продукти, різний радянський реманент, а звідти привозили відеомагнітофони, побутову техніку, джинси, светри, машини і доляри. І у ресторані люди розповідали, хто що віз туди, а що – звідти. І хтось мені каже: «Левку, а чого Ти не їдеш, а сидиш тут, їдь і Ти, заробиш гроші та щось собі цінне привезеш?». Я кажу що не маю бажання, їдьте самі. І про себе говорю: Їду, їду, їду, ой ду ду ду. І тут раптом прорізаються слова – «Мене учили в школі усім допомагати». Логічно, у наших школах вчили усім допомагати. І знову слова – «Я їду в Югославію голодних ратувати». Іде рифма, що неймовірно. Я у школі вчив багато віршів, декламував зі шкільної сцени. Також виступав за школу в різних поетичних конкурсах. Я вчив багато віршів, бо маю добру пам’ять. Тому я не напружуючись легко написав цю пісню. А поставити її на мелодію не склало ніяких труднощів. І я почав її у ресторані «Черемшина» співати. Замовлень на цю пісню було безліч і коштувало це 5 радянських рублів. А згодом стали мене запрошували на весілля, щоб саме цю пісню я заспівав і привітав молодих. І побажав їм поїхати у Югославію. Це була бомбезна пісня, усі сміялися. І відразу після виконання цієї пісні у мене виникла думка: «Якщо я поїхав у Югославію, то я згодом маю повернутися додому?» і друга пісня з’явилася тут же – «Приїзд з Югославії».
«Я був в раю, а може то ся снило, два чемойдани, торба, пилєсос,
туди приїхав в очах аж потемніло, поляки, турки і цілий наш колгосп…».
Ось такий гумор та іронія. Після цих пісень я написав ще одну пісню на фоні, того, що по телевізору говорилося, що може настати голод, а лікарі виступаючи по телевізору говорили про раціональне харчування. Це була свого роду також політика.
«Раціональне харчування, нас не турбує це питання,
ми маєм сало, хліб і часничок, а у пивниці – свіжий первачок.
Колись казали люди зле курити, а нині кажуть – досить їсти й пити,
вивчайте йогів – ті не хочуть жерти, і не бояться з голоду померти…»
Після цих пісень львівська «Студія Лева» запропонувала записати ряд пісень і зробити свій перший у той час магнітний альбом. Спершу воно було на маленьких касетах і я вже мав свій репертуар. Незабаром я вже працював на запрошення брата Володимира і Віки – переможців фестивалю «Червона рута» як музикант у їхньому гурті. Тому у мене була своя програма, яка була тільки для мене. На той час я не був відомим і зовсім не розкрученим. Я виконував свої музичні функції у гурті «Віка». Ми давали багато концертів по різних містах України і в тому числі – на стадіонах, паралельно з братами Гадюкінами. Організатори запрошували нас разом і возили автобусами від міста і до міста, де ми виступали на стадіонах. Тобто, пів концерту виступає гурт «Віка», пів концерту «Брати Гадюкіни». Ні на гастролях, ні у подорожах я у Югославії ніколи не був.
-Знаю що Ви були з концертами у США та Канаді. Чи не було у Вас в думках залишитися жити в одній з цих країн?
Після концертних турів по Україні гурт «Віка» став популярними і нас запросила українська діяспора у США та Канаду, з концертами. Я двічі був з концертами у США, Канаді, яке відкрило нам зовсім інший світ. Перший раз я був у складі гурту «Віка», це з травня по вересень 1992 року. Ми давали концерти для української діяспори в багатьох американських та канадських містах, де мешкають українці. Після цих концертів ми багато спілкувалися з українцями, які у різні часи виїхали з України та оселилися тут. Я познайомився з нашими дивізійниками, які розповідали мені про те, як вони свого часу захищали Україну від москалів. А другий раз я в Америці був сам у 2004 році, на запрошення Української кредитової спілки, де також дав багато концертів.
Також з нагоди 60-річчя Української кредитової спілки (голова – пан Ребрик), яке святкували 11 вересня 2004 року в м. Торонто мене з дружиною Лідою запросили дати два концерти для дітей. Нам зробили офіційне запрошення, а згодом і візу на 5 місяців, оплатили переліт літака туди і звідти і ми напередодні за декілька днів до святкування прилетіли в Торонто. Нас гарно зустріли і поселили в готель «Інстейт». Нам виплатили добові, та заплатили за проживання в готелі. 11 вересня 2004 року починається святкування з нагоди 60-річчя кредитової спілки і ми виступаємо. На футбольному полі стадіону в Торонто встановили сцену, на якій багато апаратури. Людей зібралося дуже багато, як українців так і канадців, серед яких діти меншого та старшого віку. Спершу ми виступаємо перед дітьми меншого віку. Тоді пів години перерви і згодом даємо концерт для дітей старшого віку. Програма концертів їм дуже сподобалася і увечері, на святковому фуршеті пан Ребрик щиро дякує нам за ті два концерти в присутності усіх гостей і запитує, чи ми би не погодилися дати ще чотири концерти у радіусі 15-20 км від Торонто для української діяспори. «Чому б ні» – відповіли ми. Про гроші мова не йшла, ні з їхньої сторони, ні з нашої. І коли ми відпрацювали, ті чотири додаткові концерти, пан Ребрик викликає нас у свій офіс і каже: «Я здивований, бо багато українських артистів за додаткові виступи просять гроші, а Ви нічого не сказали і я хочу вам організувати поїздку на 10 днів в столицю Канади – Оттаву з відвідуванням музеїв, стадіонів, виставок та багато іншого». Але до цього у нас була приємна зустріч із Сергієм Сузгіним з Моршина, який вже багато років живе та працює далекобійником в Торонто. Ми з ним зустрілися, він нас посадив у свою фуру, ми обнялися, поговорили і прийшли до нього додому, де він живе з дружиною Людмилою, до речі стриянкою, яка жила на Новому Світі та трьома доньками різного віку. Він свого часу завдяки мені виїхав до Канади і оселився у м. Торонто. За обідом, багато говорили, пригадували наші виступи у минулому. І він мені сказав: «Ти не можеш собі уявити Левку, як я хочу додому, в мій рідний Моршин». Його мама на жаль померла і похована на Моршинському цвинтарі. У нього в Моршині є 2-кімнатна квартира, в багатоквартирному будинку, якраз навпроти ресторану «Бескид». І з цього часу ми вже з ним більше як 20 років спілкуємося по телефону. Він давно вже вийшов на пенсію і збирався приїхати, але спершу КОВІД, а згодом війна не дають йому це зробити. Маю надію, що може хоч цього року Сергію Сузгіну вдасться приїхати у його рідний Моршин.
Крім того, ми три рази з дружиною Лідою були в Мюнхені, на запрошення священника, настоятеля Української церкви отця Миса, де побували в українському клубі Мюнхена, де збираються українці, які свого часу переїхали в це чудове німецьке місто. Ми в день давала концерт українським діткам а вже увечері співали, пили пиво і забавляли дорослих українців Мюнхена. Це були незабутні зустрічі та концерти.
Що стосується Вашого запитання залишитися жити в одній з цих країн, то я мав запрошення, особливо з суботньої української школи в Америці. Після концерту для дітей, директор цієї школи запросив мене у свій кабінет і українською мовою з діяспорським акцентом каже «Пан Левку, чи Ви залишаєтеся на сталу, чи маєте пляни їхати назад?» Я елементарно навіть не задумуючись кажу – «Звичайно що назад». Він продовжує – «А тут не хочете, можна заробляти?». Я йому кажу, що я не можу, адже мене вдома чекає сім’я і я маю декілька своїх пропозицій. Я навіть не думав тоді, а може зачепитися? Але згодом подумав, а навіщо, я ж приїхав там, де мені добре, де я створюю пісні. А коли я створюю пісні та їду в Америку, і їм це подобається, то чого я маю там залишатися. І кажу йому: «А Ви мене запросіть через рік-два і я приїду до Вас з новою програмою. Він каже мені – «Ви працюйте, ми за Вас похлопочемо і згодом подасте документи на громадянство». Я подякував і сказав, що обов’язково приїду ще раз на Ваше запрошення з новими піснями.
-Пане Левку, а Ви тісно спілкувалися під час першого турне в Америку з нашою діяспорою?
Так звісно, я багато спілкувався з нашими діаспорянами. І одна бесіда з панею Мотрею Бойко мені дуже запам’яталася. Під час війни вона сиділа в концтаборі. Коли її звільнили то відразу запропонували на вибір – Радянський Союз або Німеччина. Вона не роздумуючи сказала що Німеччина. Вона деякий час там проживала, а згодом переїхала у Філадельфію. Я їй кажу: «Пані Мотря шкода, що Ви зараз живете не в Україні, бо ми вже вільні, Ми – Україна. Пані Мотря вислухала мене і каже: «Пане Левцю, дай Боже щоб за 50 років у вас справді була воля в Україні». Я їй кажу: «Пані Мотря, та що Ви таке говорите?». Ці її слова мені дуже врізалися в пам’ять, хоча пройшло вже більше 30 років. Чому вона так сказала, я не знаю. Вона не мольфарка. Можливо тому, що вона прожила багато років і пройшла концтабір. Я не знаю, звідки вона це знала.
Під час нашої першої поїздки в США я познайомився з Михайлом Кострицьким, який багато років працював у Філадельфії стоматологом. Ми здружилися з ним і одного разу він запросив мене до себе додому, де я познайомився з його родиною: дружиною Лярисою, не путати з Ларисою, двома його дівчатками – Аделіною та Лялею і його стареньким тестем – паном Романом Стеблієм, який під час війни застрілив червоного командира і перебіг до німців і здався. Це з його слів. Пан Роман Звертається до мене: «Пане Левку, я маю до Вас прохання, виконаєте його?» Я сказав, що будь-яке прохання його виконаю. Тоді він мені сказав, що не спілкувався з родиною з с. Вільхівці, що на Жидачівщині понад сорок років, тому що боявся, щоб кгб срср до них не добралося. «Чи можете передати їм вітання від мене і мій мобільний номер?». Я сказав, що все зроблю. І ось я вже вдома і на Різдво я беру свого приятеля-відеооператора Руслана Мерчука і їдемо у с. Вільхівці. По приїзду йдемо селом і бачимо йдуть діти-колядники. «Христос Народився», кажу а юрба дітей мені відповідає «Славімо Христа». Я попросив, щоб мені показали будинок родини Стебліїв і запросив дітей щоб вони пішли зі мною і заколядували до них. Діти сказали, що вони колядують по-порядку і згодом, як прийде черга їх будинку то вони там заколядують. Я подякував і пішов з Русланом Мерчуком до їх будинку. Під ганком ми з ним почали колядувати – «Бог предвічний». Виходять десь близько 12 людей, як діти так і дорослі з хати, чекають закінчення нашої коляди і віншування і запитують нас, хто ми є. «Я артист Левко Бебешко а це мій приятель. Вам вітання від пана Романа Стеблія з Філадельфії. Я сказав це виразно, і вони усі заплакали. Запросили нас до хати і посадили за великий різдв’яний стіл. Я поступово розповідаю про поїздку в Америку, знайомство з зятем, дочкою, внуками пана Романа Стеблія. Вислухавши мене, його брати та сестри запитують мене: «А чому ж він так довго не давав про себе знати?». Я відповів, тому, що він дуже за вас усіх переживав та боявся. І дав їм мобільний номер пана Романа Стеблія. Через шість–сім місяців, я чисто випадково зустрів на продуктовому базарі брата пана Романа Стеблія. Ми привіталися, поговорили і він мені сказав: «Наш Роман прилетів до нас літаком. Два місяці був вдома у Вільхівцях, ходили по рідних місцях, по родині, друзях, частувалися, згадували роки дитинства та юнацтва. Наробили багато знимок. І згодом він полетів до себе у Філадельфію і… помер». Ми ще декілька хвилин спілкувалися, потиснули руки і пішли. Я розумію, що для такої старшої людини такі випробування є дуже важкими. Але добре, що перед смертю пан Роман побачився зі своїми братами, сестрами, племінниками і племінницями, родиною, друзями, сусідами. Ось такі дві історії, про які варто згадати і описати.
-У Вас сценічне прізвисько – Левко Дурко. А хто його придумав?
Коли мій брат з Вікою Врадій приїхали до Стрия після перемоги на фестивалі «Червона рута», я запросив їх і маму Євгенію, на обід в ресторан «Черемшина», де я співав. Я замовив столик з різними напоями та наїдками й брат запитує – «А що Ти тут робиш?». Я йому кажу – «Як бачиш лабаю». Він знову запитує – «Що сам?». Я відповідаю – «Сам». І я не вагаючись заспівав пісню – «Їду в Югославію». Я співаю і дивлюся як вони усі регочуть і тримаються за животи. Я проспівав цю пісню й підійшов до них, а Володя мені каже – «Ти не Левко, Ти Дурко». Чому він так сказав, я не знаю. А згодом каже: «А які пісні у Тебе ще є?» Я йому проспівав ще дві-три пісні, а він каже, що потрібно ці пісні записати на студії звукозапису у Львові, в «Студії Лева», в Ігоря Кретовича. Володя мені каже – «Ти музична пародія». Я запитую – «Чому? Він відповідає: «Оскільки наше прізвище Бебешко, з української міфології Бебешко – це домовичок. Ти всюди є, тебе всюди повно, Ти є в різних кутках і спостерігаєш що робиться у квартирі чи будинку. Ти є блазень, і є та істота що сидить за спиною у короля, тобто – паяц і присутній при усіх важливих зустрічах з іншими королями, чи їх посланцями й уважно спостерігаєш і смішне щось їм говориш. У тебе на голові дзвіночки, але Ти маєш прозорий розум, і Ти бачиш коли вони говорять правду, а коли брешуть. І Ти підказуєш на вухо королю, тут роби так, а тут – не став свій підпис, а ось тут – не підписуй договір». Я тоді подумав, ого куди Влодка занесло. Але з часом признав, що він правий. Я ж співаю смішні пісні, веселю людей. Але сьогодні я не можу повірити, що ті пісні, які я створював у минулому столітті нагадують наше сьогодення. До чого я веду. Я маю пісню «Хабар». Вона є в Ютубі, послухайте при нагоді її. Я її написав в 90-ті роки минулого століття про хабарі, корупцію тощо. А зараз хіба не те робиться? Наспіваю Вам приспів пісні: «Ну плюнь мені в обличчя, штовхни, а хочеш вдар, до всього я готовий, щоб отримати хабар». Тобто, хабарник він все продасть, навіть свою країну та рідних, щоб отримати хабар та набити свою кишеню. І якщо добре прослухати мої деякі пісні та розшифрувати їх, то там все це є, що зараз у нас твориться. Я тоді якось не свідомо це складав, але те що у мене накопичувалося в голові й те, що я потім видавав у ритм через вірші, все це зараз на часі. Що стосується пісні «Хабар» то вона вийшла у мене в стилі танго. Чому саме в цьому стилі, бо так мені сприйнялося. Стиль танго – це є кручена музика, тобто брехня. Ось так тоді я мислив.
-Знаю, що Ви кожний рік буваєте на зустрічі з однокласниками. У Вас дружній клас?
«А» і «Б» класи – друзі назавжди. У цьому році буде 60 років як ми закінчили Стрийську СШ № 6. Ви правильно сказали, що я стараюся щоріч бувати на зустрічах однокласників. Коли ми відзначали 50 років після закінчення школи у кафе «Черешенька» то у нас на зустрічі були: колишній директор нашої школи Віктор Матвійович Жукотський, вчителька хімії Марія Семенівна Стецькович, вчитель історії Роман Андрійович Сенишин. І ми вже договорилися з дирекцією школи що цьогоріч будемо з однокласниками, на останньому дзвонику, в нашій рідній 6-й школі. У нас завжди зустрічі однокласників проходили в різних місцях. А ось три або чотири крайні роки в серпні, ми зустрічаємося з однокласниками в будинку нашої однокласниці Любові Сидорович, яка мешкає на Новому світі, по вулиці Довга. Напередодні зустрічі ми завжди зідзвонюємося. З кожним роком нас стає все менше. Минулого року нас було лише восьмеро, троє мужчин та п’ять жінок.
-З висоти прожитих Вами років про що шкодуєте найбільше?
Проте, що на превеликий жаль вже немає моїх батьків. Це найбільша моя втрата, яку я дуже важко переживав. А що стосується мене, то я нікому, нічого поганого у своєму житті не зробив. Завжди старався допомогти, прийти на допомогу в різних епізодах свого життя.
-Ваші батьки поховані у Стрию?
Так, на нашому місцевому цвинтарі. Тато трагічно помер у 1998 році. В той день він був у друзів і коли йшов додому, то на снігу посковзнувся і впав і там де була колись стара автобусна станція, а зараз церква Євангельських Християн Баптистів присів на лавку. Люди, які йшли о 5 ранку на роботу побачили й впізнали його та викликали швидку. Він сидів напівпритомний і на стільки змерз, що не зміг вимовити ні слова. Швидка привезла його у міську лікарню, що на вулиці Дрогобицька, десь біля 5.30 ранку і медсестра оглянула його. Він тримався за голову і дуже стогнав. На жаль чергового лікаря не було на місці, бо він пішов на день народження. Десь між 9.00-10.00 лікар з’явився і медсестра каже, що пан Бебешко впав і йому дуже погано. Лікар його оглядає, бере руку і тато сильно кричить від болю. Він робить рентген і виявляється, що у нього перелом плеча. Через несвоєчасну медичну допомогу і відсутність лікаря на роботі, біль вдарив по серцю. На жаль серце зупинилось і батько помер. Ми поховали тата, а через два місяці мені прийшла повістка з’явитися в суд. Я прийшов в суд і мене повідомляють, що будуть судити лікаря, який оглядав мого тата, але не тільки за цю провину, а й за попередні, а також за те, що під час чергування його не було на роботі й він неодноразово порушував клятву Гіппократа. Адміністрація Стрийської міської лікарні подала на цього лікаря в суд, за невиконання своїх службових обов’язків. Розпочався суд, я сиджу знервований та розгублений, адже вже два місяці, як немає батька. А перед судом, адвокат лікаря підійшов до мене і почав розмову, що Ви ж розумієте, Ваш тато послизнувся, травмував плече, лікар же не винний, і почав давити на жалість. Мене все це так розізлило, що коли мені суддя надав слово, то я встав і сказав – «Ви з мене тут клоуна не робіть, тому що я поховав батька два місяці тому. Якщо ця людина винна у тих усіх гріхах, що він робив у лікарні, а зараз йому інкримінують ще й смерть мого батька то Бог йому суддя. До побачення. Мого тата і так будуть довго пам’ятати й згадувати, якою він був доброю людиною». Я запитав чи можна вийти, і вийшов із зали суду. І на цьому закінчилася трагічна історія смерті мого батька. А мама Євгенія померла у 2009 році, за тиждень до свого 82-ліття. У мами день народження 8 червня, а у мене 17 червня. Спершу в неї стався інфаркт, потім інсульт, а далі смерть. Батьки поховані на Стрийському цвинтарі. Я зробив гарний гробівець, з портретом батька на камені з нотами й портретом мами.
-З ким або з чим у Вас асоціюється місто Стрий?
Я дуже люблю своє рідне місто Стрий. Я навіть уявити собі не можу, що я міг народитися не в Стрию. Саме тут я зростав. Згодом в юнацькі та більш зрілі роки мого життя об’їздив практично усі міста нашої Львівщини. Тому міг порівнювати ті міста в яких побував, з моїм Стриєм. І я завжди казав, що моє місто найгарніше. У Стрий ведуть усі дороги від Києва і до Чопа, як автомобільні, так і залізничні. Свого часу моя мама працювала на вокзалі білетним касиром, де начальником був Штерман. Я дуже часто малим приходив на вокзал до мами й бігав по перону, де завжди було багато людей і спілкувався з ними. Стрий – то колиска мого дитинства з усіма вулицями, пам’ятниками, церковними храмами, традиціями проведення різноманітних свят, в тому числі різдвяних та великодніх. Тому я маю право сказати, що мій Стрий – найкращий.
-Ви маєте три дипломи. Який із них Вам не пригодився у житті?
У 1969 році я за настановою батька вступив до Стрийського технікуму механізації та електрифікації сільського господарства, на спеціальність – технік-електрик. Я добре вчився, виступав за студентську команду технікуму з волейболу. Пригадую як на захисті диплома сидить комісія і підходить моя черга. Тема диплома – «Перехід високовольтної лінії через залізну дорогу» Я відповідаю «Для того, щоб протягнути високовольтну лінію через залізну дорогу треба якомога вище підняти дроти над залізною дорогою, щоб не зачепило і не вдарило пішоходів». Вся комісія довго сміялася. І все ж я захистився. Після закінчення технікуму я отримав скерування у Пустомитівський район, в колгосп Ярослава Галана, де я не пропрацював ані години, а отримав відкріплення, тому що у них був електрик. Отож, я ніколи не працював електриком. А диплом у мене лежить у папці, новенький, як спогад про навчання. Тому очевидно, що цей диплом мені не став у пригоді.
-Якби Левко Бебешко впіймав золоту рибку то які три бажання їй загадав?
Я мрію зловити рибку з блакитними очима та жовтою лускою. Це кольори нашого прапора. На жаль такої риби не існує, але дуже хочу її спіймати. Але як би я дійсно її зловив то – одна справа, коли Ти її замолоду зловив, бо тоді були одні бажання. А тепер це зовсім інші бажання. І усі три бажання сходяться в одному: щоб в Україні настав мир і я хочу цей мир ще побачити при житті. Тому що зрозуміло, у кожної людини є свій час перебування на Землі й дуже б цього хотілося. Сьогодні не впевнений що це буде найближчим часом, згідно з усіма світовими новинами та подіями, що відбуваються. Але я впевнений, що українці на це заслуговують. Протягом чотирьох років війни наш народ згуртувався і хто говорив – «Какая разница» то багато з них зрозуміли, що треба закусити вудила і тягнути дальше. Тільки потрібно, щоб нас цивілізований світ підтримав і допоміг нам. Тому що ця верхня політика деяких світових лідерів є незрозуміла. Будується нова стратегія керівництва світом. Але багато хто розуміє, що росії найближчим часом буде хана. Тому що хитромудрий Китай підгризає ззаду їх території потихеньку, вже Далекий Схід окитаюється, вони зрубують їх ліси та добувають корисні копалини та цінні мінерали. Китайці женяться з росіянками, йде мішанина їхньої раси. Це я знаю зі слів, стриян, які не так давно там працювали протягом багатьох років у нафтогазовій сфері. Вони все це бачили на свої очі та прогнозують розпад росії.
-Ви протягом багатьох років разом з дружиною Лідією мешкаєте у Львові. Чи сумуєте за життям у Стрию і як часто навідуєтеся у місто свого дитинства, юності та зрілості?
До переїзду у Львів ми з Лідою жили у Стрию, у квартирі на вулиці Народній. Однак на запрошення брата Володимира переїхали до Києва. Він тоді був продюсером і ми ризикнули поїхати до столиці. Тому що артист, телебачення, столиця. Я не шкодую, що ми до 2004 року жили у Києві. Однак Київ, як і Америка, Канада та Мюнхен не давали мені написати свої пісні. Це зовсім інша поведінка людей, інша вимова, це не для мене. І перша причина – це гостра хвороба мами Євгенії, яка жила у Стрию. Ми з Лідою вирішили перебратися до Львова, тому що є телебачення, газети, студії й до Стрия недалеко, якихось 70 кілометрів. І ми знайшли квартиру у Львові біля залізничного і пригороднього вокзалів. І знову вокзали кличуть мене.
До Стрия мене завжди тягнуло. Але оця пандемія, ще до війни була для мене нестерпна та жорстока. Я перехворів на КОВІД, згодом переніс три операції. І це все було у Львові. До Стрия ніяк не міг вибратися. Коли виздоровів, почалася війна. У Стрию, жила Лідина мама Галина та дідусь Йосиф то ми час від часу навідувалися до них. Але осінню дідусь Йосиф помер і ми забрали маму Галину до себе у Львів.
-Які страви приготовлені дружиною Лідією Ви полюбляєте найбільше?
Мені дуже пощастило з моєю Лідусею. Взагалі, все що вона готує – дуже смачне. Але у мене є свої улюблені страви, які Ліда мені готує. А це бануш – солена кукурудзяна каша зі шкварками. А як вона варить червоний борщ, це просто – шедевр. Також закриває на зиму різні соління: огірки, помідори, перець, кабачки, асорті та багато іншого. У неї є кулінарна школа від бабці Парані. Вона була знана господиня у Стрию, на Новому Світі. І Ліда вміє чудово вибирати на базарі м’ясо. І ще Ліда добре розбирається в медицині. Вона робить мені ін’єкції. Контролює які таблетки треба мені пити. Вона багато читає. Тому моє здоров’я у надійних руках.
-Пане Левку, а чи хтось із Ваших дітей, чи внуків причетний до музики?
До музики ні, а до мистецтва так. Я маю трьох дітей та стільки ж внуків. Старший син Захар перейняв від мене каліграфію. У свій час у Стрию я був одним із перших, хто дуже гарно каліграфічно писав та був переможцем на різних конкурсах. Він пройшов певний курс навчання по гравіруванню у відомого львівського майстра-гравера і вже багато років працює гравером. Моя старша донька Зоряна багато років жила в Італії, але вже четвертий рік мешкає у США. Найменша донька Ірина, живе та працює у Польщі. У дитячі та юнацькі роки вона дуже гарно малювала та була переможницею міжнародного конкурсу з малювання у м. Чикаго (США). Її хист до малювання передався її доньці, моїх внучці Євусі, якій у березні цього року буде 8 років. Те що вона витворяє на полотні, як вона ліпить та видумує – зачаровує. Ще одна моя внучка Владислава Бебешко, закінчила Стрийську дитячу музичну школу ім. О. Нижанківського, по класу флейти. Її навик грати на флейті, перейшов у навик свистіти у свисток. На даний час вона вчиться на другому курсі університету внутрішніх справ у Львові. Це гарна школа випробування. Вона до мене кожний день телефонує, розповідає, каже у них щодня крос на 1 км, дуже потужні теоретичні заняття, муштра, але вона це сама вибрала. Перед її поступленням ми її багато разів запитували, чи вона дійсно буде вступати в університет МВС. І вона цілком серйозно сказала, що так. Ми агітували її, щоб вона вступала в музичний інститут або у Львівські Політехніку чи університет Івана Франка, однак вона сказала що обрала все давно сама. Свого часу мій син Захар служив у прикордонних військах на Буковині й у нього твердий характер. Він якщо щось вирішив, то так має бути. Тобто, що у мене, що у сина твердий характер і тому внучка Вікторія пішла у нас. Вона дуже гарно вчиться і задоволена своїм вибором. Після закінчення першого курсу частина хлопців з її курсу не витримавши навантажень та муштри забрали документи. А Владислава тримається і продовжує успішно навчатися. А найстарший внук Олександр, якому цього року буде 31 рік проживає та працює у США.
-Цьогоріч Володимир Бебешко буде святкувати своє 70-річчя. А як до речі він поживає?
Що стосується мого Влодка, то він зараз живе у пригороді Варшави. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну він як Ви знаєте жив у Києві. Але війна вплинула на нього дуже суттєво. Почалися прильоти й він разом з дружиною і тещею приїхали до мене, ми почали шукати помешкання. Я мав знайомих у Славську, бо свого часу давав там концерти, один із них запропонував нам зняти будинок. Ми з сім’ями перебралися туди й цілу зиму і трохи весни аж до квітня там проживали. А у квітні ми усі переїхали у с. Дубина, що неподалік Сколе. Бо у Дубині у нас є приятель Сергій, який по сьогоднішній день воює у лавах Збройних сил України, отож ми деякий час жили у його будинку. Однак Володимир майже що через день телефонував у Київ і питався яка там ситуація і чи все добре з квартирою. Незабаром у нього стався інсульт. І він дуже погано вимовляв слова. Його дружина вирішила, що треба їхати, лікувати його. І вони усі разом їдуть до знайомих під Варшаву. Там з ним займалася два роки лікарка і дякувати Господу Богу витягли його. Він багато ходить по вулиці, гуляє з дружиною і це все пішло йому на користь. На даний час у нього все відновилося, розмова повернулася і він займається музикою, але настільки, на скільки йому дозволяють умови. Бо це на жаль не Київ, де у нього своя студія. Але я знаю, що до нього телефонують і він знову при справі. Володя телефонує мені через день. І завжди запитує, яка ситуація в нас. Я кажу, що все добре, і не даю йому тривожної інформації, щоб він не переживав.
-Щоб Ви порадили тим, хто вагається у виборі професії?
Я не можу собі уявити, яке б було моє життя, як би я не був музикантом, а відразу мене батьки б віддали в ПТУ на слюсаря або в медичне училище на фельдшера. Я не знаю, яке б було тоді життя. Але доля є доля. І рішення, яке б не було прийнято обов’язково реалізується. І згодом бачиш, чи правильно Ти зробив обравши той фах, чи ні. І я ні про що не шкодую у своєму житті. Так що заняття волейболом та музикою пішло мені тільки на користь. І можливо що хтось вагається, що саме йому обрати. І хтось з юного покоління українців прочитавши це інтерв’ю скаже собі: А може і я спробую так, як у свій час зробив Левко Бебешко. І таке може бути. Я б був дуже задоволений, якби моє життя і вчинки були корисними комусь як порада.
-Ви – щаслива людина?
Я – спокійна людина, тому що як я вже говорив моє життя і здоров’я в надійних руках моєї Лідусі. А що може бути більше за щастя в моєму віці. В моїй родині кожний має своє місце, у нас немає ніяких скандалів та конфліктів. Вся родина живе у різних місцях і у кожного дякуючи Богу все добре. Тому я звісно щасливий.
-Як би Вам випала нагода прожити життя ще раз то Ви б прожили його так само чи щось змінили б?
Ніколи не можна задати програму і триматися її. Завжди є обставини, тому що є мозок, є свідомість. І коли Ти йдеш новим шляхом і тут спрацьовують різні життєві мотиви: і виховання, і інтуїція, і чому Ти зробив так, а не інакше. І знову виникають помилки. І дуже важко відповісти на таке запитання. Якби мені сказали, що проживу знову таке саме життя, але без змін, то я б звісно, що погодився. Я вважаю, що моє прожите життя заробило на невеличку книжечку, сторінок так на 40-50 з веселими пригодами й називалася б вона: «Від Левка і до Дурка». Я мрію написати таку книжечку про історії мого життя. Але смішними й короткими.
-Які Ваші найулюбленіші місця у Стрию?
Якщо як відпочинок, то я любив парк Шевченка. Тому що у свій час тут було багато атракціонів, декілька кафе, ресторан «Вільшина», читальний зал, літній майданчик та інше. Також я завжди любив прогулюватися нашим залізничним вокзалом і спостерігати, як рухаються люди: хтось запізнюється, а хтось не поспішає, хтось когось кличе, хтось про щось розмірковує. Також люблю Площу Ринок, бо там у мене і в моїх друзів було стільки цікавих пригод. А наш продуктовий базар – особливе місце, бо дуже смішно дивитися, як торгуються і як поводяться люди, як у них бігають очі, бо один хоче дорожче і швидше продати, а інший – дешевше і скоріше купити. Для мене все це було цікаво, як люди ставляться одне до одного і до всього що їх оточує. Бо я цю енергетику і поведінку людей, виклав у своїх піснях.
-5 життєвих порад від Левка Бебешка?
Кожен день починайте з надії й закінчуйте вдячністю;
діліться добрим настроєм – він повертається швидше ніж здається;
радійте дрібницям – інколи вони приносять щастя більше, ніж великі плани;
не втрачайте оптимізму – українці вже не раз доводили: нам усе під силу.
читайте «Fortunа» частіше – кажуть вона приносить удачу… я перевіряв.
-І на завершення нашого інтерв’ю, щоб Ви побажали стриянам?
Я дуже щасливий, що моя однокласниця Зоряна Гураль, яка мешкає у Стрию, створила текст, а я написав музику і записав та виконав цю пісню.
«Приїжджай в рідний Стрий приїжджай,
не забудь про малий тихий рай,
куди б доля не закинула Тебе,
Хай дорога до Стрия приведе».
Це є пісня і може Ви знаєте є ще кліп. Він є у Ютубі під назвою «Приїжджай в рідний Стрий, приїжджай». І цієї піснею все сказано і краще не скажеш. Вона доводить до сліз. Рекомендую усім стриянам знайти її на Ютубі й переглянути. Отримаєте незабутнє враження. А знімали цей кліп діти Зоряни Гураль – відеооператори.
Що ж стосується побажань моїм рідним стриянам і мешканцям нашого краю то в першу чергу хочу побажати їм мирного неба, щоб нарешті в нашій неньці-Україні запанував такий довгоочікуваний мир і щоб наші героїчні Захисники повернулися у свої сім’ї. Хай ваш дім буде місцем затишку, безпеки та щастя, а всі труднощі обходять стороною. Дай Боже, щоб все у вас і у нас було гаразд.
Інтерв’ю записав Михайло ОЛІЙНИК
Читайте також:
