Ми живемо на одній планеті, але в різних світах
Спілкуючись із людьми, зауважив один парадокс: незрячі чіткіше бачать красу цього світу. Напевне, через те, що уява малює виразніші образи та пейзажі.
Мешканка Стрия Михайліна Василівна Кіндратишин (на фото) осліпла в десятирічному віці. Народилася вона 15 грудня 1944 року в селі Ямельниця Сколівського району. Навчаючись у четвертому класі, захворіла на грип. Легковажне ставлення до цієї підступної хвороби призвело до ускладнень і, як наслідок, менінгіт та сліпота. З непритомною донечкою на руках батько звернувся за допомогою до медиків.
У Верхньому Синьовидному йому порадили везти дитину у Сколе. Але й там важко було зарадити біді, тому звідти маленька пацієнтка потрапила в дитячу менінгітну лікарню в місті Добромиль, яку незабаром перенесли у село Міжгайці Самбірського району. На жаль, довготривале лікування результату не дало.
У 1957 році Михайліна Кіндратишин перебралася до Мукачівського інтернату, який покинула у 1961 році. Далі волею долі вона потрапила в місто Рівне, де працевлаштувалася на підприємство УВП «УТОС».
12 років в’язала сітки (авоськи), отримуючи по 3 карбованці за норму. Володіючи величезною силою волі та потягом до знань, незряча дівчина вирішила поступати на заочне навчання у Рівненський педінститут. Через п’ять років успішно його закінчила та отримала диплом вчителя української мови і літератури. Далі була викладацька діяльність. Спочатку працювала з молодшими класами, а з 1981 року – зі старшокласниками. Рік за роком і назбирався двадцять один рік вчительського стажу у вечірній школі при «УТОС». У 1994 році, прислухавшись до вмовлянь братової, наша героїня повернулася на Львівщину. Квартиру в Рівному продала, натомість придбала собі помешкання у Стрию.
Через важку недугу Михайліна Василівна позбавлена багатьох земних радостей. Розповідає, що три роки свого життя не могла розігнути спини. Коли болі минули, то з’явилася втома і безсилля, для подолання яких потрібно було докласти чималих зусиль. Потім настав час депресії. А з 1982 року з її грудей почав вириватися стогін.
Невдовзі на заміну йому прийшов крик. Проте жінка не дає себе зламати. Незважаючи на напасть, яка мучить її роками, вона з оптимізмом дивиться у майбутнє, не втрачаючи надії у краще завтра. Крім того, вона надзвичайно цікавий співрозмовник, добре розбирається у політиці. Стверджує, що українці великі герої, лише коли ними правлять Горбачови.
Згадує, як у далекому 1956 році вперше почула радіо, прикипівши до нього усією душею. Саме радіо стало її провідником та порадником у житті, з ним вона не розлучається й донині. Щоправда, зараз не так багато дійсно якісних пізнавальних та аналітичних програм. Радіостанція «Свобода» також вже не та, що була колись.
Стосовно телевізора, то його, коли не увімкнеш, завжди крутять російськомовні фільми. Ще пані Михайліна захоплюється літературою і навіть веде переписку з деякими відомими українськими поетами та письменниками. Твори читає у спеціалізованих передплатних виданнях для сліпих (шрифт Брайля) та слухає їх в аудіозаписах. Листи ж строчить на друкарській машинці (завчила напам’ять розміщення літер).
У часи перебудови відправила декілька послань Михайлу Сергійовичу Горбачову. Хоч відповіді не дочекалася, зате отримала від нього книжку. Довго вела переписку з Ліною Костенко та її чоловіком (нині покійним) Василем Цвіркуновим. Останнім часом захопилася творчістю отця Ігоря Царя, який також регулярно висилає своїй шанувальниці книжки, а, буваючи у Стрию, відвідує її скромну оселю (приїжджав уже тричі). На Ігорів Михайліні Кіндратишин щастить. Регулярно спілкується з чотирма, а тепер знатиме ще й п’ятого.
Побесідувавши дві години із Михайліною Василівною, я звернув увагу на її неабияке почуття гумору. Саме завдяки йому розмова між нами, як кажуть, клеїлася. Напевне, через це і приходять до неї люди, щоби набратися позитивної енергії, якої нам, здоровим і сильним, дуже часто бракує.
Михайліна Кіндратишин – інвалід першої групи загального захворювання, хоч, фактично, мала би мати статус інваліда дитинства. В такому разі її пенсія була би більшою. Вважаю, що інвалід по зору, за плечима якого 33 роки стажу, заслуговує на моральну і матеріальну підтримку. Чи не так?
Ігор БОРЩИК. Фото автора
