НАПЕРЕДОДНІ НОВОГО 2026 РОКУ У ВИДАВНИЦТВІ «ПОСВІТ» (М. ДРОГОБИЧ) ВИЙШЛА У СВІТ З ЛЮБОВ’Ю КНИГА «ЯРКО» АВТОРОМ ЯКОЇ Є ВІДОМИЙ УРОДЖЕНЕЦЬ СЕЛА СЕМИГИНІВ, ВИКЛАДАЧ СТРИЙСЬКОЇ ДИТЯЧОЇ МУЗИЧНОЇ ШКОЛИ ІМЕНІ ОСТАПА НИЖАНКІВСЬКОГО, СПІВАК, МУЗИКАНТ, ВОЛОНТЕР МИХАЙЛО ЗОЛОТУХА (НА ФОТО).

Так про що ж йдеться у книзі Михайла Золотухи «Ярко»? Це емоційна повість-бувальщина про життя і побут прикарпатського села Семигинів та його людей. Життєвий шлях головного героя від трирічного віку і до нинішнього дня. Повість охоплює події від другої половини минулого століття і до наших днів. «Все розказане в цій повісті правдиве-найправдивіше. Кожна новела, як золотий злиток, зберігалась у пам’яті довгі роки. Я не претендую на велике визнання моєї повісті. Просто розкажу чи нагадаю моїм землякам, що мені запам’яталось. Хтось другий, напевно, пам’ятає інші пригоди, які ми всі разом переживали. Всі новели зв’язані між собою однією ниткою. Деколи нитка обривається, потім в’яжеться, і життя продовжується. Життя мого села, моїх земляків, яких дуже люблю. Маю сказати, що ця повість – це проба мого пера. Пісню складати мені завжди було легше» – розповідає Михайло Золотуха.

«Дорога, яку бачимо на обкладинці, є у кожного із нас. Нею ми ішли у світ. Нею і повернемось додому… Перша ластівка. Перші життєві кроки, радощі й печалі, кохання та розчарування на перехресті двох століть, на тлі прикарпатського села та його селян…»

«Все в нашому житті колись починається і колись закінчується…

… Було в нім все – і туга журавлина,

Що розрива осінні небеса,

І чиста ніжна пісня солов’їна,

І лісових озер скупа краса…

Було кохання хлопця до дівчини,

І вечір був, і ранок золотий,

Над неозорим степом України

Велично сяяв місяць молодий… (Із пісні)

Здається, коли душа твоя переповнена за прожиті роки, з тим треба щось робити. Особливо, коли пам’ятаєш себе від трирічного віку, коли ходив з бабою Явдохою «на посидінки» до баби Цибульчихи. Баба збирала мене малого і брала з собою, бо наступала темінь, і баба недобачала трохи. Я був бабин поводир. Проходячи повз Тисовських, баба зупинялась, трохи відтягувала до переду свою широченну спідницю, а другою рукою мене тримала за руку, і… десь з надр бабиної спідниці тепла цівка починала хляпати мені по босих ногах. Я стояв, як мале лошатко, лише тупцяв ногами. Коли цівка переставала хляпати мені по ногах, ми направлялись з бабою Явдохою вузенькою вуличкою на «ріні» до баби Цибульчихи. Щоб не йти даремно, лише поточити ляси, баба просила нанашка Богдана, бабиного сина, аби постриг малого. Богдан витягав свою машинку, садив мене на крісло і починав стрижку. Це була кара господня. Його старезна машинка не стригла, а микала кожну волосину. Мені хотілось кричати, зірватись з крісла і летіти, летіти, бо терпець уривався від болю вже з другого дотику. Але я терпів, аби баби не подумали, що я такий плакса. За час моїх тортур баби собі гомоніли про те – про се, а я корчився від болю. Екзекуція закінчувалась, я вставав з крісла, витріпувався від настриженого волосся, баба теж вставала, і ми йшли додому. З того часу моя душа уже починала збирати у свої душевні сховки все нажите і пережите.

Не кожен пам’ятає себе з трьох років. А я запам’ятав себе такого. Пізніше я пообіцяв бабі, що не буду пити горілку, що буду заробляти на роботі сто сорок рублів і все буду віддавати бабі.

– Мій хлопчик золотий, – казала баба, і злегка гладила мене по стриженій голові. А ще через якийсь час, коли всі йшли садити бульбу в горо́ді, я вирішив залізти у креденс, – там був цукор у півлітровому слоїку, хліб я вже намочив, лишилось лише намоченим м’якушем дотулитись до цукру, … і в той момент зайшла до хати баба Явдоха. Я попався.

– Йой, ти заразо! А він бере цукор! Хто тобі казав, що мож брати – і рушила на мене. Я викрутився помежи бабині руки й вилетів з хати. Сховався в городі, в лопухах. Коли коні розвертались на новий ряд, я чув, як вони сопіли наді мною. Якби рушився, зразу би пропав. Почав накрапати дощ, а я сиджу в лопухах. Коні зробили останній захід, і вуйко Пйотр почав відчіпати плуга. Я сидів в лопухах. Всі садільники побігли до хати, бо дощ починав поливати виоране поле. Я сидів в лопухах. Починало темніти, садільники розійшлись, Пйотр поїхав, а я сидів у лопухах. Вийшла мама і з порога крикнула:

– Ярцю, де ти? – Ходи вже до хати, ніхто тебе сварити не буде.

Я повірив і вийшов з лопухів, мокрий до нитки. Зуб на зуб не попадав. Мама дотримала слова. Ніхто мене не чіпав. Баба як води в рот набрала, ані півслова про цукор… І це запам’яталось. І так день за днем траплялись зі мною всілякі пригоди, які складались в моїй маленькій голові, як у великому банку, де всяке золото має свою окрему скриньку.

За шість десятків років мій «банк» у голові наповнився майже до верху. Хоча ще місце лишилось для життєвих «злитків» й до нині… І щораз в мої спогади приходила дорога, якою я кудись іду. Дорога з мого дитинства. Тоді вона була у два боки. Можна по ній йти далеко-далеко, а можна було повернутись. Попробуй не повернись, – будеш мати від баби писане і казане. Це була дорога мого дитинства…

Нині я вже не першої молодості людина, а так би хотілось повернутись у своє дитинство, де була ще баба Явдоха, де мама ще зовсім молода. А я гасаю зранку до ночі по затоптаній кінськими копитами стежці, пробиваю п’яти до гострого каміння, сідаю і витягаю осколки із маленьких п’ят, і лечу далі. Ненароком стаю у будяк, і купа голок впивається у мої п’яти. Знову сідаю і тисну з обох боків п’ятку, аби витягнути будячка, який заліз так глибоко, що, напевно, і мама не зможе голкою добратись до нього.

На цій дорозі не раз товчу свої коліна, шукаю бабку (подорожник), слиню на поранене місце і прикладаю до ранки. Нога поболює. Йду селом. Машин ще не було, то куряву здіймав хіба вітер і крутив по вулиці. Пісок засипав очі. Але, пропустити фіру ніяк не випадало. Це була одна із наших розваг. Коли фіра показувала свій зад, треба невидимо підбігти, сісти на дишель, та так, аби

не побачив фірман, і їхати, куди мчать коні. Декотрий фірман, той, що добрий, зробить вигляд, що не бачить зайвого пасажира, а інший може батогом вперезати, що мало не буде. Тут дивись в обидва ока, якщо не хочеш батогом по плечах. Бувало всяке.

Про ровер ми й не думали. Це була навіть не мрія. Це була розкіш, якої у нас не було. Хоча баба Кадучка мала ровер. Старий, з розбалансованим колесом, яке дуже терло до рами. Але то був ровер! Я якраз пас бабину корівку, то баба через обід давала деколи ровера повозитись. Якби не бабина корова, то й ровера мені б не видати, як своїх вух. Але ми не прагнули розкоші. Жили й тішилися тим, що мали. Коли наступала літня спека, ми переходили річку і попадали на любинецький берег. Там плели із вербиння шалаші: сукали листя вербове, стелили по землі, і здавалось, що ми в хаті. Робили собі самі затишок. Потім летіли до води, бовтались у ріці, аж поки губи не синіли, а все тіло вкривалось сирітка́ми, чи гусячою шкірою. Потім переходили річку і летіли додому, бо голод – не тітка. Залітаєш до хати. Поки нема нікого, бо всі при роботі, ріжеш байду хліба, злегка мочиш у воду, а потім у цукор, і, забувши закрити дверцята креденса, знову на вулицю. Душа постійно прагнула пригод. Яке то було задоволення, коли перелізаєш сусідський паркан і опиняєшся в саду, де повно смородини, аґрусу, – рвеш позички і їж просто з корча. Ну, а за яблуками лазили як вечоріло. Пробравшись через бульбу, висували голови з бадилля, щоб переконатись, чи нема господаря десь поблизу, і залазили на папірівку. Ці яблука були найперші, найсмачніші, бо чужі. Одного разу приніс додому цілу пазуху зелено-жовтого добра, аби мама скуштувала. А мама з порога:

– Ти що приніс? Де ти був? Ти крав яблука! – Ану збирайся і віднеси назад, і скажи, що більше так не будеш. Це було понад те, що я міг зробити. Як віднести назад? Та й що скаже сусід. Якось обходилось, але урок отримував за кожну провину на все життя. Після кожної «хуліганки» кілька днів чи вечорів треба було сидіти вдома, ніби під арештом.

– Раз такий злодюга ростеш, – сиди в хаті й на вулицю ні ногою…

І я сидів. В горoді пахли матіоли, а десь за струмком, де ми сушили верета, кумкали жаби, сюрчали коники. А я сидів вдома на порозі й мив у шафлику ноги. Неприємна процедура. Ноги завжди були пообдирані, обкусані, обдерті стернею, аж кров запікалась до колін. Пхати такі ноги у холодну воду – екзекуція. Посувавши ногою по нозі, кричав до хати:

– Ба, – я вже помив. Баба виходила зі слоїком старої сметани й натирала обдиранця. Сметана трохи зменшувала біль. Баба витягала малого просто з тазика і несла до хати. Клала в бамбетель, гладила по голові й тихо казала:

– Спи, спи, мій хлопчику.

За хвилину я вже не чув задніх ніг. Знову снилась дорога, якою я йду, а куди – не знаю сам. Але йду…

Таких доріг нині нема. Є одна – вперед. А тої, що в дитинство – нема. Загубилась між високими зарослями людського життя…»

«Моє рідне село – вишнями зацвіло.

Зацвіло, мов ранкова зоря.

Я зібрав зорецвіт і синівський привіт,

Знов приніс тобі, земле моя…». (із пісні)

Висловлюю глибоку вдячність всім, хто, сприяв, допомагав, підтримував і просто був поруч і вірив, що ця книжка вийде у світ. А це: дружина – Наталія Щербанюк, директор видавництва «Посвіт» – Андрій Лесишин, редактор – Марина Павелчак-Шуй, дизайнер – Олег Лазебний, консультант з історії села Семигинів – Роман Кузик, працівники рекламно-інформаційного видання «Fortuna», а також усі односельчани, які терпеливо чекали на цю повість» – зазначив Михайло Золотуха.

З питань придбання книги Михайла Золотухи «Ярко» телефонуйте – 0950075362.

Михайло ОЛІЙНИК