НАВЧИТИСЯ ДИХАТИ ЗНОВУ… ЗАПИСКИ З ЕМІГРАНТСЬКИХ ПРЕРІЙ
БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ ДУМАЄ, ЩО ПЕРЕЇЗД – ЦЕ ЗМІНА АДРЕСИ, МОЖЛИВО, ЧАСОВОГО ПОЯСУ ЧИ ДОКУМЕНТАЦІЇ. АЛЕ ТИСЯЧІ УКРАЇНЦІВ СЬОГОДНІ ВЖЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ЕМІГРАЦІЯ – ЦЕ ІНШИЙ КРАЄВИД ЗА ВІКНОМ, ІНШИЙ СПІВ ПТАХІВ, ІНШЕ НЕБО НАД ГОЛОВОЮ, ІНШИЙ СМАК ШОКОЛАДУ І ПІЦИ, ДОРОГИ З ІНШИМИ ПРАВИЛАМИ Й ВІТЕР З ІНШИМ ГОЛОСОМ. ЦЕ НЕЗНАЙОМІ СУСІДИ Й ЧУЖІ СВЯТА В КАЛЕНДАРІ. ЦЕ ВІДЧУТТЯ, КОЛИ ТВІЙ ВЛАСНИЙ СВІТ СТИСКАЄТЬСЯ В МАЛЕНЬКУ КОРОБОЧКУ, В ЯКІЙ ТИ ЛЕДЬ-ЛЕДЬ МОЖЕШ ЗРОБИТИ ВДИХ.
Якби майже чотири роки тому хтось сказав мені, що одного дня я прокинуся серед канадських прерій, працюватиму в невеликому містечку Саскачевану, писатиму пісні англійською і вчитимусь знову дихати, я б навряд чи повірила в таку фантастику. Але життя завжди більш вигадливе, ніж будь-яка книга.
Рішення перетнути кордон було радше спонтанним, ніж виваженим. Моя родина, яка вже тривалий час будувала життя в Канаді, давно просила, щоб я бодай якийсь час побула з ними. Так я опинилася в літаку на небаченій висоті, десь між хмар і невідомістю, що чекала мене вже за бортом.
Спочатку було відчуття, ніби все це відбувається з кимось іншим. Ніби це не я щойно перекинула дві валізи через пів світу і, маючи двадцять доларів у кишені, майже нульове знання англійської та кепський душевний стан, зібралася починати життя не з нового аркуша, а радше з нової книги, написаної невідомою мовою і геть не моїм чорнилом.
Мені пощастило більше, ніж багатьом іншим. У мене була сестра. Була її сім’я. Зі мною прилетіла мама, для якої також усе тільки починалося. І ми бодай мали дім над головою на перший час.
Я не буду переповідати історію про важкі робочі будні на пекарні, про стрес і паніку через мовний бар’єр чи нескінченні документи. Майже всі, хто проходив шлях еміграції, переживали це по-своєму. Відрізняються лише деталі, власні акти та власні епілоги.
Але я пам’ятаю, якою була тоді. Розгубленою і порожньою. Це той стан, коли хтось раптом вириває ґрунт з-під ніг, і ти вже не впевнена, чи все ще стоїш, чи давно падаєш. Чужа мова доводила до божевілля і бажання вимкнути звук у всьому світі. Інша їжа радше втамовувала голод, ніж гріла душу. Навіть кава була прісною і блідою, коли в серці ще паморочилося від львівської. А як я сумувала за дощами…
Я живу у Ватроусі, невеликому містечку Саскачевану. Тут довгі зими, коли мороз іноді ніби забуває повернутися назад.
І музика…
З першого дня в чужій країні мені наче відібрало голос. Я замовкла. Просто різко і в один момент перестала писати, перестала співати. Здавалося, що перестала думати й навіть бути. Залишилася тільки функціональна частина мене: робота, дім, рахунки, документи, не забути ввімкнути будильник. День за днем.
Якщо чесно, з часом я навіть змирилася з таким ритмом життя. Але минали тижні, місяці… і непомітно для самої себе я почала відчувати щось дивне. Люди на вулицях перестали бути чужими. Сусідський пес перестав на мене лаяти. На роботі мене вже навіть поважають і більше не вважають моє почуття гумору дивним.
Сьогодні надворі липень. Четвертий липень у моєму новому житті. Я сиджу за столом в орендованій квартирі. Праворуч від мене гітара. Ліворуч… ще одна гітара. А в серці тепло. За вікном сусід знову вигулює свою газонокосарку. Я досі не можу зрозуміти, що можна косити щодня, але, мабуть, це якесь особливе канадське мистецтво. Мама на дивані з черговою українською книгою в руках, бо тепер я знаю всі місцеві українські скарбнички з українськими товарами.
І так, у моєму житті досі дуже багато проблем, справ, переживань і розчарувань. Світ ніколи не буде ідеальним. Але тепер у ньому з’явилася ще краплинка внутрішнього спокою. Коли більше не намагаєшся виплисти з річки проти течії, а дозволяєш собі відчути прохолоду, зануритися з головою і спробувати зрозуміти, чого ця річка від тебе хоче. Може, вона несе тебе не в таке вже й погане місце.
Сьогодні мене іноді запитують, яке місце Канада займає в моєму серці.
І щоразу я приходжу до однієї й тієї самої відповіді.
Канада для мене не країна. Канада для мене люди.
Ті особливі люди, які якимось дивом стали для мене домом. Вони не відштовхнули налякану і розгублену іноземку з далекої України, а запросили до себе і сказали: «Почувайся як удома».
Канада для мене – це не назви міст і вулиць. Це імена людей. Пет. Лорі. Шелда. Ронда. Кессі. Літо. Арчі… Імена українців, яких тут небагато, але які також поруч у кожному моєму дні. Цей список можна було б продовжувати ще дуже довго. І це було б чесно.
Бо дім ніколи не був адресою.
Дім – це місце, де тебе розуміють, обіймають, радіють твоєму приходу, годують супом, коли ти хворієш, слухають твою музику, розповідають страшні історії про ведмедів і люблять просто за те, яка ти людина.
Тепер моє серце належить двом світам. Обом по-різному.
Мої друзі, мої сцени, мої вулиці… і навіть мої коти. Мій старезний дуб під хатою в селі Великі Дідушичі, що в Стрийській громаді й садок, якого нікому доглянути. Мої спогади й пів життя, повного пригод, сміху, кохання, дружби, роботи, феєрверків і провалів.
Я все ще щодня читаю новини з рідного міста Стрия. Я знаю про кожну нічну атаку і кожного нового двохсотого, який повертається додому втомлений, але не переможений. Я знаю про перейменування вулиць, про концерти й навіть іноді про ті плітки, про які, мабуть, і знати не хотіла б.
А ще тепер я вболіваю за місцеву бейсбольну команду. Я досі звикаю бути фанаткою хокею. Панкейки з кленовим сиропом і свіжим смаженим беконом тепер для мене звучать як ідеальний сніданок. Я розбираюся в канадській податковій системі й знаю, що обожнюю їздити канадськими дорогами вздовж нескінченних прерій.
Ці два світи зовсім не схожі. Але в кожному з них є щось по-справжньому важливе для мене.
Зовсім нещодавно я намагалася пояснити новій подрузі значення українського слова «рідна». Адже точного перекладу цього слова англійською просто не існує. Ми вкладаємо так багато сенсів у це просте, тихе, коротке слово. Ми кажемо «рідна» людям, які настільки близькі нам, що це відчувається душею. Для цього зовсім не обов’язково бути родичами за кров’ю. Достатньо розуміти, приймати, поважати, цінувати й любити.
Чи стала для мене Канада рідною країною? Ні.
Але якщо в цій країні живуть люди, про яких серце без жодних вагань каже: «рідна», то, можливо, це й означає бути вдома?
Я більше не шукаю відповіді на запитання, який із цих двох світів мій.
Бо зрозуміла одну просту річ.
Людське серце достатньо велике і достатньо мудре, щоб любити два світи.
Любити по-різному. Але по-справжньому.
Марія ПАК. Світлини з архіву АВТОРКИ
