У музеї «Верховина» відкрито виставку «Історія та етнокультура с. Підгірці»

{mosimage}14 листопада у краєзнавчому музеї «Верховина» відбулося відкриття виставки «Історія та етнокультура с. Підгірці». Епіграфом до неї стали віршовані рядки:  «Село моє рідне, добре село. Цвіте, розквітає і пахне хлібами…», яку, спільно з працівниками музею, підготували педагоги та учні Підгірцівської школи-інтернату. Це вже п’ята виставка з серії експозицій про села Стрийщини.

Ще задовго до відкриття виставки у просторій залі, де розмістилися
експонати, панувала особлива атмосфера. Зі  старих чорно-білих світлини
на останні приготування до презентації «дивилися» відомі й не дуже,
мешканці села Підгірці. Ніби раділи, що тепер про їхню малу батьківщину
дізнається чимало людей. У повітрі витав запах історії, яка зберігає
багато таємниць і дає простір до фантазії та спонукає до вивчення.
Кожен, хто заходив до зали, намагався розмовляти пошепки і тільки стара
підлога порипувала під обережними кроками перших відвідувачів виставки.
Офіційну
частину відкриття розпочала науковий працівник краєзнавчого  музею
«Верховина» Романа Савчин. Вона зробила коротенький вступ про виставку,
акцентувала увагу на окремих її розділах, а це: «Хтось у дзвони б’є…»,
«Підгірцівський замок і дендропарк», «Це наша люба оселя, батьківська
рідна земля», «Літопис шкільного життя», «Борці за волю України», «Пісня
– наше багатство».

Відтак, на правах господині, пані Рома надала слово
директору школи-інтернату с. Підгірці Ярославові Сенько та натхненниці й
організаторці виставки, вихователю-методисту, керівнику краєзнавчого
гуртка Марії Ониськів. До речі, пані Марія – представниця відомої
підгірцівської родини, яких у селі є багато, й своєму захопленню 
краєзнавством завдячує мамі – Вірі Душарі, яка нещодавно спочила в Бозі.
На виставці є окремий стенд, присвячений цій жінці, яка, за життя,
ретельно досліджувала історію села.

Вихованці школи-інтернату присвятили
їй віршовані рядки та пісню про маму, а присутні вшанували хвилиною
мовчання її пам’ять. Також звучали вірші про рідне село, милозвучні
українські пісні. Гостем виставки був й уродженець села, бард Ярослав
Филипчук, який, під акомпанемент своєї нерозлучної подруги – гітари,
виконав низку пісень. Декілька з них – на слова його знаменитого брата,
поета Зеновія Филипчука.    
Якщо коротко, то на виставці можна
переглянути історію села у світлинах від 20-х років минулого століття до
наших днів, а також автентичний одяг, вишиті рушники, речі побуту,
альбоми з літописами села, наприклад, «Національне відродження с.
Підгірці», ознайомитися з релігійним життям, зокрема у селі є церква
Святого духа, побудована ще у 1810 році, дізнатися й про активне
спортивне життя громади.

Окремий стенд відведено героям УПА і це
актуально, як ніколи, оскільки ми живемо в час святкування 70-річчя
створення легендарної армії. Згадаймо поіменно бійців УПА, станичних,
кур’єрів, провідників, патріотів: Ярослав Білик, Стефанія Лоїк, Олекса
Бойко (псевдо – «Орел»), Йосип Ципук, Ярослава Хомин, Ярослава Столяр,
Микола Лоїк, Дмитро Кухтій, Михайло Гнатківський, Дмитро Луців, Стефанія
Михайлишин, Палагна Кухтій, Катерина Мартинів, Михайло Соснюк
(«Сокіл»). Усі вони поклали своє життя на вівтар служіння національній
ідеї й загинули, захищаючи рідний край від окупантів.
Цікаво про
маловідомий й, водночас, унікальний дендропарк с. Підгірці розповіла
вчитель біології школи-інтернату Галина Валюх. Площа дендропарку – 2,5
га. Заклали його в 1892 році поблизу замку.  Колись тут росли секвойї,
канадський дуб, магнолії трьох видів: біла, рожева і червона, інші
екзоти. До сьогодні «дожив» велетенський платан,  незвичні для наших
широт рослини: бук амурський, липа американська, модрина японська та
європейська. У парку ростуть різноманітні рослини, у тому числі 16
екзотів, які визначають цінність парку.

Хоча ще в 1952 році цих
рідкісних рослин налічували аж 195. Найцікавішими деревами є тюльпанне,
оцтове,  модрина європейська, гінкго дволопатеве. Та найвеличнішим серед
них є платан західний з Північної Америки. У народі це дерево називають
«безсоромниця», тривалість життя якого сягає 2000 років. Платан у с.
Підгірці має близько 500 років. Навіть існує легенда, що там, де впала
відрубана рука козака, виросло дерево, що має п’ять стовбурів, як п’ять
пальців руки.
Дізнатися з виставки можна й про історію замку, який у
кожному камінці, що зберігся, «дихає» історією та різними переказами. До
цих пір милує око в парку ставок, створений для дозвілля панської
сім’ї. Історія села тісно переплітається з історією виникнення замку і
його власниками. Найдавніша згадка про замок належить до 1660 року, коли
татари готувалися до штурму. Замок був оточений валами, і вважався
неприступним. Татари підійшли до мурів, але вистріли гармат змусили їх
відступити до Стрия, а потім на Сколе і Тухлю, що описав І.Франко у
повісті «Захар Беркут».
Мисливський замок у Підгірцях був подарований
польським королем Яном Собеським у 1668 р. угорському шляхтичу Печару,
який врятував йому життя у битві з турками. В 1848 р. замок належав
нащадку Печара, який був полковником у війську. Того року, під час
епідемії чуми, померла дружина пана, залишивши однорічного сина Томаша.

Пан віддав дитину на виховання сторожеві замку, а сам продав його
польському євреєві Бронштейну, який купив титул барона і став бароном
Броніцким. Проте документальних підтверджень про належність замку панам
Печарам немає.
Існують достовірні дані про останніх власників замку –
барона Юліана Броніцкого, його дружину Єву та двох синів: Юліана та
Юзефа. Панам належали села: Підгірці, Верчани, Слобідка, Стрілків,
Бережниця та Піщани. Барон мав у власності гуральню (спиртзавод),
цегельню, пилораму, два млини, розсадник плодових дерев. Помер пан
Броніцкий у 1921 році. Його поховано у с. Стрілків у родинному гробівці.
Після
його смерті сини поділили маєток: Юліан одержав Підгірці, Верчани,
Піщани і Слобідку, а молодший – Бережницю і Стрілків. Після смерті Юзефа
Юліан об’єднав маєток. За переказами старожилів, між Підгірцями і
Стрілковом існує підземний перехід, який з’єднював два замки. Сюди ж
ховалися люди під час набігів татар.
Барон Юліан Броніцкий-молодший
виїхав в Англію, а в Підгірцях проживала самотньо пані Єва, його мати,
якій було близько 80-ти років. Коли, в 1939 р. під час ІІ Світової війни
село зайняли радянські війська, пані Броніцку вигнали із замку. Вона
жила у слуги, а пізніше поїхала у Львів до знайомих. Інші люди
подейкували, що її відвезли до Львова у будинок пристарілих.
У роки
радянської влади палац перепрофілювали: спочатку на школу-інтернат,
потім — школу-інтернат для дітей з вадами зору. За якийсь час слабозорі
діти святкували новосілля в новозбудованому інтернаті, а палац отримав
нових «господарів» – у нього в’їхала сільська рада, яка за деякий час
звільнила баронські покої для рибгоспу.
{mosimage}Також під час відкриття
виставки присутнім розповіли легенду про «Паню заклєнту», що у перекладі
з польської мови – проклята жінка, яка в білому одязі  ночами блукає
замком. «На пагорбку за селом Підгірці шепоче ліс. Повіє вітер, і ще
сильніше заголосять могутні дуби, липи та ясени. У ту симфонію ніби
вплітається людська мова і тихо пливе аж до стародавнього палацу і
замовкає на узліссі, – приглушеним голосом почала розповідь вихованка
школи-інтернату. – Це було восени 1648 р.

Війська Богдана Хмельницького,
зайнявши Львів, просувалися все далі на захід. Шляхта ховалася в Стрию і
Коломиї, де були сильні гарнізони і неприступні замки. Утік з
Підгірцівського замку до Стрия і князь Яблоновський – нащадок відомого
гетьмана, залишивши молоду дружину. Вона хвилювалася, ходила по узліссі і
плакала. Стрункі дубочки трохи гамували її журбу. І раптом вона
побачила козака: широкоплечого, стрункого. – Пані,- промовив він, – не
бійтеся, я вас не ображу. Чарівна княгиня відсахнулася від козака,
нахмурила брови. – Не підход.

Ненавиджу. – Я така ж людина, як і ви.
Княгиня глянула на вродливого козака і завмерла. Обличчя її запашіло. –
Пані, – знову порушив тишу козак, – ви … як жива троянда. Ви народжені
для щастя. Вона різко підвела голову, і, зустрівшись з поглядом юнака,
промовила: – Я вас боюсь.

Мій чоловік утік від вас, козаків. Ви хочите
мені помститись. – Ні, – відповів юнак, – ми не розбійники, а борці за
правду і волю. Блакитні очі пані засвітились. Богатир-козак наблизився
до неї, міцно обняв і поцілував. То була щаслива мить, яка стала для них
вічністю. – Я нікому не дозволю тебе скривдити, – шепотіла жінка, – ти
будеш моїм щирим другом і лицарем. – А чоловік? – Ненавиджу його! Він
старший від мене на 32 роки. – І ти з ним живеш? – Мушу, такий закон у
шляхти. …
{mosimage}Удосвіта до палацу несподівано приїхав князь Яблоновський з
охороною. Заглянув у кімнату дружини і завмер. Козак вихопив шаблю. –
Якщо битися, – промовив він, – то не у світлиці княгині, а на подвір’ї. –
Я згоден, – кинув сердито шляхтич. – Гей, слуги, готуйтеся до бою. Тут
розвідник Хмельницького. – Не треба бою, не треба крові! – кричала
княгиня, знаючи, що невдасться козакові вирватися живим.

Хіба може
встояти один проти п’ятдесяти? Козак спритно вирвався на подвір’я і став
біля старої липи, яку і дві людини не охоплять руками. Міцно
притиснувся плечима до дерева, ніби зрісся з ним. Князь вишикував
жовнірів і сказав їм, що будуть битися з козаком не всі одразу, а по
троє. І ось перша трійка накинулась на розвідника Хмельницького. Козак
вміло і хвацько відбивав удари. І хвилин через п’ять перебив княжих
слуг. З новою трійкою битись довелося важче, але козак знищив і її.

Правда, йому розсікли плече, поранили голову. Кров заливала обличчя,
очі. Але він мужньо стояв під липою і чекав нової сутички. Три жовніри
накинулись на нього, як тигри. Він ледве стояв на ногах, але зумів і на
цей раз перемогти. Хоча додалась ще одна рана – йому прокололи груди. –
Полиш ти цю криваву гру, – благала княгиня чоловіка.
Четверта трійка
швидко впоралася із сміливцем. І він тепер лежав мертвий, розкинувши
руки. – Кат, кат! – вигукувала княгиня. – Ти мене більше ніколи не
побачиш! – І пішла до лісу. – Стій! – закричав шляхтич. Вона зупинилася.
–  Ти відібрав у мене любов, то забирай і життя. Князь вихопив шаблю і
вбив дружину.

Панські слуги поховали їхні тіла на узліссі. А в кімнаті
княгині невтішно плакала їхня маленька дитина, ніби відчуваючи, що в
одну мить стала сиротою… Стомлена покоївка, що колисала дитину цілий
день і до півночі, на мить задрімала. Несподівана тиша розбудила її.
Розплющивши очі, вона побачила, що дитину хтось колише. Перелякана
покоївка впізнала у білій примарі свою княгиню. З того часу привид
княгині з’являвся щоночі. Заколисавши дитину, вона ходила у довгій білій
одежі по кімнатах палацу, де колись була щасливою і коханою».  Якусь
мить у музеї панувала така тиша, що присутні навіть боялися дихати, так
зворушила їх ця легенда.
{mosimage}Не буду відкривати усіх сюрпризів, що
чекають на відвідувачів музею. Додам лиш те, що виставка
експонуватиметься до Різдвяних свят. Екскурсоводи чекають на всіх
бажаючих пізнавати свій рідний край з цікавими розповідями про славне
село Підгірці та його мешканців. Як слушно зауважила на відкритті
Володимира Шиманська, треба обов’язково включити у туристичний маршрут
Стрийщини й Львівщини замок та дендропарк Підгірців, бо саме з таких
мальовничих та унікальних перлин і складається історія України.

Довідка:
Перша згадка про с. Підгірці належить до 1467 року. Перші жителі
селилися під горою, де тепер ставки, городи і де була джерельна вода.
Хоча пізніше село розбудувалося на горі, назва збереглася. Загальна
площа – 982 га, налічується 242 обійстя, населення близько тисячі осіб.
Село розташоване на віддалі 8 км від м. Стрий, над рікою Жижавою, що
пропливає через північно-західну околицю села.