ВЧИТЕЛЬ ЛЮДСЬКИХ ВІДНОСИН
Совість – це голос Божий в нашім серцю.
о. ДАЦИШИН
Кожна людина прагне мати оберіг, тобто людину, яка є поруч, яка, безумовно, тебе розуміє, підтримує. І хоча в Заповідях Божих говориться: «Не створюй собі ідолів…», все ж людська душа прагне чогось земного та зрозумілого.
Двадцять п’ять років пройшло від дня смерті отця Михайла Дацишина, це чверть століття. Якщо говорити про Всесвіт – це капля його розвитку, якщо про людину – це два етапи життя: дитинство та юність, якщо про пам’ять – це відлуння його земного життя.
Смерть о. Дацишина залишила велику порожнечу не лише серед його парафіян, але особливо в нашій родині.
Просте звернення «Дідусьо», саме те, що окреслювало наше ставлення. Водночас для нас був добрим, ніжним турботливим дідусем, але і священиком, духівником, та взірцем працьовитості.
З дитинства закарбувались у пам’яті його лагідність, доброта і веселий настрій. Для нас, дітей, було чимось дивним чути звернення до старших на Ви. У родині до батьків та дідуся і бабусі, звертались через третю особу: «Прошу дати; прошу подати». Але це звернення не зменшувало поваги до рідних.
Нас, малих, цікавила надзвичайна дідусева скромність і простота, навіть у їжі. Бабця, їмость Ярослава, була доброю господинею: смачно та вишукано готувала і добре випікала. Проте, улюбленою стравою отця Михайла були вареники з гречкою. Дідусьо був невибагливим чоловіком, якому не потрібно багато: спокій у родині, тепло і затишок у хаті – це те, що цінував найбільше.
Отець дуже любив нас онучок. Він приділяв нам багато уваги. Любив вести бесіди з нами на різні теми. Пам’ятаю, дідусь занотовував наші вислови. Він говорив, що це нове бачення світу, нове трактування.
Коли ми підростали, він нам давав духовні та життєві вказівки, був найкращим зразком для наслідування. Невибагливий у побуті, о. Дацишин говорив простими словами, за якими була глибина і таїнство. Говорив не із проповідниці, а був поруч, на одному рівні зі співрозмовником, дивився на те саме життя і говорив про нього. Ні в кого я не зустрічала такої глибокої віри, наповненої любов’ю до людей і до Бога. Це відчуття відповідальності, ця готовність до співчуття кожному – це справді величезний дар.
Дідусеве бажання жити та радіти життю, було помножене на високу моральність, створювало абсолютно незвичайну особистість, поруч з якою ти почуваєш себе маленькою дитиною, про яку обов’язково подбають.
Дідусь любив усіх нас, тому ніхто ніколи не боявся до нього приходити і відкривати йому найпотаємніші закутки свого серця, бо завжди бачив у його очах люблячого старця, який тебе любить і завжди зрозуміє.
Із ним було дуже легко спілкуватись. Отець був людиною надзвичайно глибокою у своїй простоті, бо всяка істина є проста. Кожна велика людина проходить довгий шлях розуміння й праці, перемог насамперед над собою.
Усі знайомі отця згадують про нього, як про людину, яка вміє єднати суперечки і погодити протилежності, яка уміла об’єднати необ’єднуване. Він носив у собі спокій та мир, який не можна зіграти, чи удавати, а можна тільки виплекати.
Дідусьо мав ще один фантастичний талант: він добре володів кількома мовами.
Польську та німецьку мови вивчав у школі та семінарії. Володів ними на високому рівні. Наприкінці 80 років у Стрию почали будувати районну лікарню. У вільний час німецькі будівничі ознайомлювались із архітектурними пам’ятками Стрийщини. Коли вони приїхали у церкву св. Юрія села Дуліби, парохом якої був дідусь – екскурсію він провів сам без перекладача. Німці говорили, що вражені неприхованою любов’ю отця до цієї церковці та знанням мови.
Отець добре володів латиною і готував хлопців до вступу у семінарію. Сестра вчилась у медінституті, то мала поміч від дідуся. Він зміг опанувати ворожу російську мову, адже мав глибоке переконання, що навчати потрібно правильно. Ця історія трапилась під час вчителювання о. Михайла у містечку Новий Витків Радехівського району.
У 1941 році до Львова увійшла радянська армія і семінарію, в якій навчався дідусьо, було закрито. Здобуваючи педагогічну освіту у Львівському інституті, отець паралельно пішов викладати німецьку мову до Виткова. Згодом став завучем даної школи. Одного разу був присутній на уроці російської мови. Вчителька, пишучи на дошці, зробила декілька граматичних помилок. Помітивши це, дідусь не міг допустити, щоб дітей навчали неуки. То ввечері вивчав мову, а зранку навчав дітей.
Дідусьо особливо тішився, що я обрала професію вчителя географії. Адже цей предмет передбачає тісний зв’язок з духовністю і краєзнавством. У час першої професійної практики в одній із львівських шкіл ми з дідусем обговорювали кожний мій урок. Він радив, як поводитись із дітьми і наголошував, що основне – любити їх та розуміти. Часто ми дискутували над поняттями «вчительство», «інтелігентність», «майстерність». Його щоденна праця над собою, відповідальне ставлення до священичих обов’язків, ретельна підготовка до святочних та недільних проповідей навчили мене, що все досягається у праці, а людина стає професіоналом, вдосконалюючись щоденно.
Отець був Божим народним учителем, душа якого посвячена Богу, Матері Божій, рідній церкві, родині, народу, Україні. Складався з тіла і крові, з людських немочей, але разом з тим велика Божа сила була головним фундаментом його життя, тим міцним муром, на якому він сам стояв, а також ставив своїх дітей, внуків, родину.
За всією своєю простотою, був людиною дуже особливою. По-справжньому шляхетною, наповнений дуже високою культурою і гідністю. Дідусьо дуже любив жартувати. Мене завжди дивувало, що його жарти були не лише дотепними, але дуже шляхетними. У тих жартах завжди можна було відчути його велику повагу до людини.
Отець Михайло був людиною високих моральних якостей. Його мова, глибина слів, мудрість думок – усе це свідчило про глибоку священичу основу.
Отець понад усе підносив та любив людину, її особистість, свободу і робив це згідно зі Словом Божим. А від цієї любові виходила ота його постава доброти. У цьому він був щирий і простий. Будучи особою надзвичайного складу розуму, не тиснув своїм інтелектом на інших.
Дідусьо багато читав і викладав у зошиті свої роздуми. Він із однаковим захопленням прославляв маловідомого майстра Василя Турчиняка з Гуцульщини, який у Дулібах без єдиного цвяха побудував унікальну, дуже акустичну, асиметричну церкву та видатних українців: Івана Франка, Лесю Українку, Тараса Шевченка.
Вперше про Богоявлення у містечку Фатіма, що в Португалії, я прочитала, власне, у дідуся (ці записи зберігаю, як скарб, донині). У 2001 р. я побувала на теренах цього священного місця. Дідусь все так докладно описував (ніколи там не побувавши), що я ніби бувала там не вперше, у вухах чула відлуння розповідей цих дітей.
У житті отця Дацишина було багато трагічних подій: і війна, і ночі, переповнені страхом за своє життя і за життя дітей. Адже це були криваві часи, коли смерть переслідувала на кожному кроці, коли ввечері лягав спати, а зранку не знав, чи будеш жити, чи буде церква у селі. Напевно, мамина молитва з неба вберегла отця і його родину. Він вижив, перебувши всі негаразди. Із натхненням працював на парафіях Болехівщини та Стрийщини.
2 вересня 1993 року о. Дацишин важко захворів, 14 грудня 1993 року згасла свічка вірного слуги Божого о. Михайла.
Похорон дідуся дав зрозуміти, наскільки шанованим був отець. Кількатисячну траурну процесію вірних Стрия, Добротвора, Львова, навколишніх сіл супроводжувало 35 греко-католицьких священиків. Труну несли на руках. Похоронна процесія вражала.
У часі похорону не усвідомлювалось, що це прощання назавжди. Я вперше була на священичому похороні, коли дідусьо не належав нам, також, як і за життя. Я слідкувала за прощаннями, думками, які висловлювали про нього різні люди: священики, парафіяни, знайомі, родина. Всі ці спомини характеризували його з різних сторін. Бо кожен бачив його по-іншому, хоч усі описували одну і ту ж людину. Здається, скінчивши свій шлях, він перестав бути чужим для багатьох.
Ми всі разом сумуємо за нашим дідусьом, особливо за його усмішкою, лагідним приємним голосом, скромною душею та вдумливими, чуттєвими проповідями. Саме його життя було прикладом: можна прожити ось так, чесно, просто і гідно. Молитви і поради отця Михайла подали нам: дітям, онукам, правнукам, безмежність найприємніших споминів. Просимо про щиру молитву. Вічна пам’ять.
Софія САВЧЕНКО, онука о. ДАЦИШИНА.
м. Стрий.
