Володимир Данилюк: «Я з дитинства мріяв стати футболістом»
{mosimage}Талант у будь-якій сфері – явище унікальне, і не у кожного він є. Це загальновідомо. Як відомо і те, що далеко не кожен талант, в силу різних причин, може повністю розкритися, досягти вершини (і що особливо важливо – втриматися на ній), яка відповідає його здібностям.
Прикладів для цього більш ніж достатньо. Серед них найкращий бомбардир в історії львівських «Карпат», уродженець Стрия Володимир Олександрович (Олексійович) Данилюк, я. Сьогоднішній мій співрозмовник неординарна постать у львівському футболі. Тринадцять років він радував своєю неповторною та видовищною грою галицьких любителів футболу. Був швидким і енергійним нападником з хорошим ударом.
Ніколи не уникав двоборств і контактної гри, завжди сміливо йшов у боротьбу з суперником, ліз у гущавину ніг та тіл, щоб знайти мить для удару по м’ячу. Наведу вам один приклад. У 1976 році після матчу в Одесі проти місцевого «Чорноморця», який львівські «Карпати» виграли, а єдиний м’яч забив Володимир Данилюк, тодішній тренер одеситів Ахмед Алескеров на післяматчевій прес-конференції порівняв Володимира Данилюка зі знаменитим форвардом мюнхенської «Баварії» та збірної Німеччини Гердом Мюллером, настільки його вразив львівський бомбардир.
Після завершення кар’єри футболіста своє життя він і надалі пов’язав з футболом, обравши шлях дитячого тренера. На сьогоднішній день Володимир Олександрович успішно працює старшим тренером відділення футболу у Львівському державному училищі фізичної культури (ЛДУФК), де тренує і передає свій багатий досвід і знання юним футбольним даруванням.
Візитна картка: Данилюк Володимир Олександрович (Олексійович). Народився 4 липня 1947 року у м. Стрий. Закінчив ЗОШ № 6 та ДЮСШ міськвно м. Стрий. Вихованець стрийського футболу (перший тренер–Теодозій Федорович Сисін). Амплуа – нападаючий. Майстер спорту СРСР. Заслужений тренер України. Закінчив Львівський державний інститут фізичної культури і спорту (спеціальність – тренер-викладач з футболу). Виступав у командах:
{mosimage}1963-1965 рр. – ФК «Спартак» (Стрий),
1965-1966 рр. – ФК «Нафтовик» (Дрогобич),
1966-1978 рр. – ФК «Карпати» (Львів),
1979 р. – ФК «Колос» (Нікополь)
Найкращий бомбардир львівських «Карпат» за усю історію існування команди. У чемпіонатах СРСР провів 287 матчів, забив 88 м’ячів (у вищій лізі – 142 матчі, забив 42 м’ячі), ще 6 м’ячів провів у кубках СРСР та 34 м’ячі у міжнародних матчах.
Володар Кубка СРСР 1969 року. Чемпіон СРСР 1970 року (I ліга). Виступав у складі юнацької, олімпійської збірної СРСР та Кубку УЄФА. З 1979 року працює старшим тренером відділення футболу Львівського державного училища фізичної культури. Відмінник народної освіти СРСР та України. Виховав цілу плеяду відомих футболістів. Один із найкращих нападаючих українського футболу 60-70-х років.
– Володимире Олександровичу, розкажіть, будь ласка, нашим читачам, де Ви робили свої перші кроки у футболі? Хто був Вашим першим тренером?
– Народився я 4 липня у славному галицькому місті Стрий. Жив я тоді разом з батьками, братом і сестрою на Новому Світі. Ми жили неподалік стадіону, де проводила свої домашні матчі заводська команда «Локомотив». З юних років разом з однолітками любив ганяти м’яча. Увесь свій вільний час я з друзями пропадав з ранку і до пізнього вечора на стадіоні. Навчався я у Стрийській ЗОШ № 6, а коли перейшов у четвертий клас, записався разом з друзями у місцеву ДЮСШ міськвно. Моїм першим тренером був Теодозій Федорович Сисін, який сам колись вдало виступав за стрийський «Локомотив». У нього я багато чого навчився. Теодозій Федорович був шанованою людиною і ставився до нас з глибокою повагою. На превеликий жаль, його вже немає з нами.
– Пане Володимире, розкажіть чому одні кличуть Вас по-батькові Олександрович, інші – Олексійович?
– Це дуже цікава історія. Взагалі мій батько називався Олексій. Але коли я отримував документи, які тоді видавалися на російській мові, хтось, не знаю чому, замість Олексійович написав Олександрович. Коли я відкрив документ, то сильно здивувався і почав з’ясовувати чому у мене неправильно написано по-батькові. Мені сказали, що вияснять. Але так ніхто тоді це питання не вияснив. Ось тому через чиїсь прикрі помилки я став Олександровичем.
– Хто запросив Вас у дрогобицький «Нафтовик»?
– Ще під час навчання у школі я виступав за стрийський «Спартак» у першості Львівщини з футболу. Забивав багато м’ячів, а тому привернув увагу тодішнього головного тренера дрогобицького «Нафтовика» Бертолона Вейга, який запросив мене до своєї команди, що виступала у класі майстрів «Б» чемпіонату СРСР серед команд другої ліги. Я з радістю прийняв цю пропозицію. Крім того, у 1965 році обласний спорткомітет включив мене у списки «33 кращих футболістів Львівщини».
– Свою першу зарплату пам’ятаєте?
– Авжеж. Здається, ніби це було вчора. Отримав я тоді 150 карбованців та ще плюс преміальні за перемоги.
– Хто був Вашим кумиром у юнацькі роки?
– На той час я захоплювався грою легендарного бомбардира мюнхенської «Баварії» та збірної Німеччини Герда Мюллера. Я вважаю його одним із найкращих бомбардирів світового футболу за усю його історію. Такому гольовому чуттю, яке було у Герда Мюллера, можна було б тільки позаздрити. Серед наших гравців вирізнялася гра футболіста київського «Динамо» та збірної СРСР Володимира Соснихіна. З сучасних футболістів мені імпонує гра нападаючого каталонської «Барселони» та збірної Аргентини Ліонеля Мессі, форварда мадридського «Реала» та національної збірної Португалії Кріштіано Роналду, а з українських гравців – нападник київського «Динамо» та національної збірної України Андрій Ярмоленко.
– А як ви потрапили у легендарні львівські «Карпати»?
– Виступаючи за дрогобицький «Нафтовик», я встиг за три місяці забити у ворота суперників 9 м’ячів. Наприкінці сезону до Дрогобича приїхали львівські «Карпати». Ця товариська зустріч викликала неабикий інтерес і зібрала на трибунах тисячі глядачів, які залишилися задоволні перебігом поєдинку, що закінчився бойовою, нульовою нічиєю – 0:0. Мабуть, моя гра дуже сподобалась тренерському штабу львівських «Карпат», тому що після матчу до мене підійшов тодішній старший тренер ФК «Карпати» (Львів) Микола Тимофійович Дементьєв і запросив мене спробувати свої сили у львівських «Карпатах». Я без вагань погодився на переїзд до Львова.
– Свій дебют у ФК «Карпати» (Львів) пригадуєте?
– З початком сезону 1966-1967 років розпочалися мої тренувальні будні у новій команді. Ще у підготовчому періоді у Ялті, під час тренувань мені зламали носа. Слава Богу, що рана дуже швидко загоїлася. 10 квітня 1966 року у стартовому поєдинку чемпіонату СРСР серед команд классу «А» (друга ліга) проти кіровоградської «Зірки», я вийшов на заміну у другому таймі. Та згодом, у першому своєму сезоні за команду майстрів, я зламав ногу.
– А перший забитий м’яч пам’ятаєте?
– Таке не забувається. Було це 22 серпня 1967 року у грі проти місцевої футбольної команди «Труд» (Воронеж). Мій м’яч виявився єдиним і переможним.
– Незважаючи на травми, Ви прожили у великому футболі довге життя?
– Я з дитинства мріяв стати футболістом. Всього за свою футбольну кар’єру у мене було п’ять різних переломів, та усі вони сталися на початку моєї футбольної кар’єри, у молодому віці, а тому виліковувалися швидко і я знову виходив на футбольне поле. Проте, наслідки цих травм відчуваю тепер. А тоді моя мама, побачивши я страждаю, повела мене до церкви помолитися, а пізніше одягнула мені на шию посвячений хрестик, з яким я вже не розлучався. Після цього травм стало набагато менше.
– Вам довелося тренуватися під орудою багатьох відомих радянських та українських тренерів. Якими їх запам’ятав Володимир Данилюк?
– Так, дійсно, у моїй футбольній кар’єрі було вдосталь відомих тренерів. Наприклад, Євген Пилипович Лемешко, на тренуваннях дуже любив грати з нами на полі, сам заводився й усіх любив підганяти. Відомі тренери Анатолій Федорович Полосін, Валентин Борисович Бубукін, Василь Олександрович Васильєв були прихильниками великих навантажень і любили мати справу з досвідченими гравцями.
Їх цікавив швидкий успіх, а не перспектива. Але найкращі спогади у моєму серці залишив відомий радянський тренер Ернест Ервінович Юст – дуже тонкий фахівець і надзвичайно людяний наставник. Він ніколи на нас не кричав і не підвищував голос, не ображав футболістів, як це робили інші, досягав бажаного результату переконливими словами. Ернест Ервінович бачив у нас людей, а не гладіаторів, яких випускають на арену задля потіхи інших.
Тільки тепер, після 33-х років власної тренерської роботи, можу собі уявити, що він переживав, викурюючи цигарку за цигаркою, коли ми вели запеклу боротьбу на футбольному полі. Саме під його орудою ми вперше, і як виявилося востаннє, серед представників першої союзної ліги стали володарями Кубка СРСР.
– Чим запам’ятався Вам, Володимире Олександровичу, фінальний поєдинок на Кубок СРСР, який відбувся 17 серпня 1969 року проти ростовського «СКА»?
– Насамперед безкомпромісною та напруженою боротьбою як з нашого боку, так і з боку наших суперників. Пригадую, вийшли ми на поле, а на трибуні група ростовських вболівальників тримає плакат, на якому написано: «Зачерпнем хрустальним Кубком воды из Дона». Та почувши пісню «Черемшина», відчув на душі величезне піднесення.
Це наші львівські вболівальники приїхали підтримати нас. Фаворитами цього фінального матчу футбольні фахівці вважали ростовський «СКА», який на той час у чемпіонаті СРСР серед команд вищої ліги посідав друге місце. А ми на той час виступали у першій лізі. Після першого тайму ми програвали з рахунком – 0:1, при рівній грі гол забив Олександр Зінченко.
{mosimage}Міг і я відзначитися у фінальній грі, коли вийшовши сам на сам із воротарем ростовського «СКА» і пробивши повз нього, влучив у праву стійку. Після перерви виходжу на бігову доріжку, і раптом чую: «Эй деревня, выходи на второй тайм». Так зверхньо тоді дивилися на нас ростовські футболісти, які явно недооцінили наших можливостей. Ця неповага розлютила нас, і, врешті-решт, вони за це поплатилися.
Спочатку Геннадій Лихачов на 62-й хв. зрівняв рахунок, а згодом Володимир Булгаков з передачі Яноша Габовди на 66-й хв. забив у ворота ростовського «СКА» вирішальний м’яч. Наші суперники ніяк не могли прийти до тями і фінальний матч закінчився для них поразкою – 1:2. Після переможного фіналу ми усі пили шампанське з Кубка СРСР, а тоді я з нашим капітаном команди Ігорем Кульчицьким поїхав до Миколи Тимофійовича Дементьєва, у якого ми раніше тренувалися. Він дуже зрадів нам і сказав, що з переживанням дивився фінальний поєдинок і навіть після пропущенного м’яча вірив у перемогу львівських «Карпат».
– Чи запрошували Вас у Вашій футбольній кар’єрі в інші футбольні команди?
– Коли я був на піку своєї футбольної кар’єри, то мене у дніпропетровський «Дніпро» запрошував сам маестро футболу – Валерій Васильович Лобановський, який на той час був молодим і нікому не відомим тренером. Мав я запрошеня і від тодішнього старшого тренера донецького «Шахтаря» Володимира Максимовича Салькова, який сам приїжджав до Львова і вмовляв мене перейти до «Шахтаря».
Була пропозиція і від Юрія Миколайовича Войнова, який на той час керував полтавською «Ворсклою». Я, звісно відмовив і В. В. Лобановському, і В. М. Салькову, і Ю. М. Войнову. Чому відмовив, спитаєте? Та, мабуть, тому, що почувався дуже комфортно у львівських «Карпатах», та ще й тому, що поруч у Стрию жили мої батьки. Вагоме слово зіграв і мовний фактор.
– Володимире Олександровичу, розкажіть, будь ласка, хто серед Ваших партнерів по команді найбільше причетний до м’ячів, які Ви забивали суперникам?
– За тринадцять років моїх виступів за львівські «Карпати» партнерів було чимало. Це: Богдан Грещак, Юрій Басалик, Геннадій Лихачов та Едвард Козинкевич. Знаючи мою манеру гри, вони навішували м’яч перед воротами суперників, де я у певному квадраті вже їх очікував. Передачі Володимира Булгакова, Левка Броварського та Романа Покори знаходили мене у самій гущі біля чужих воріт.
Та найбільше голів я забивав саме з передач Яноша Габовди. Він був неперевершеним у верховій боротьбі і завжди скидував мені такі м’ячі, після яких треба було лише спрямувати їх у ворота і гріх було б їх не забити. Завдяки йому я до сих пір є найкращим бомбардиром львівських «Карпат» за усю історію існування команди.
– Коли Ви зрозуміли, що прийшов час завершувати свої виступи на футбольному полі?
– Восени 1978 року я зрозумів, що сезон 1977-1978 рр. буде останнім у футболі львівських «Карпат». Я вже був не тим Влодком, за яким кричали трибуни стадіонів. Мій прощальний матч відбувся на львівському стадіоні «Дружба». Левко Броварський дав мені пас, я отримав м’яч і пролунав фінальний свисток. Відтак Андрій Баль, Олег Родін та Ігор Мосора підняли мене і на руках попесли на бігову доріжку. Я пробіг по ній коло пошани і свою футболку з дев’ятим номером передав Степану Юрчишину, який гідно продовжив снайперські постріли свого попередника.
– Останнім Вашим футбольним клубом у кар’єрі футболіста був нікопольський «Колос». Хто запросив Вас туди?
– Так, дійсно. У 1979 році я три з половиною місяці виступав у футболці нікопольського «Колосу», під орудою добре відомого українського фахівця Володимира Олександровича Ємця. І коли я вирішив повісити бутси на цвях, то Володимир Олександрович пропонував залишитись у нікопольському «Колосі» його помічником. Однак, на той час я вже працював у Львівському спортінтернаті і не погодився на його пропозиції. Про що не шкодую.
– Після завершення кар’єри футболіста Ви стали дитячим тренером. Знаю, що серед Ваших вихованців є відомі радянські та українські футболісти. Розкажіть про них?
– З 1979 року я працюю старшим тренером відділення футболу у Львівському державному училищі фізичної культури. За цей час через мене пройшла не одна сотня юних футболістів. Деякі з них виступали у вищій, першій лігах радянського та українського чемпіонатів. Є футболісти, які виступали у російських, польських, словацьких та молдавських чемпіонатах. До відомих футболістів можу зарахувати колишніх «карпатівців», майстрів спорту України Володимир Різника, Михайла Стельмаха, Романа Гнатіва, стриянина Анатолія Петрика.
Двоє останніх з цього списку встигли пограти ще і за стрийську «Скалу». Крім них ще є майстер спорту СРСР Ярослав Ланцфер, який виступав за харківський «Металіст» – гравець юнацької збірної СРСР, вихованець стрийського футболу Тарас Кобко. Моїм вихованцем є також стриянин, майстер спорту СРСР Олег Бенько – чемпіон Європи 1988 року серед юнацьких команд, бронзовий призер чемпіонату Європи 1986 року серед юнацьких команд, чвертьфіналіст чемпіонату світу серед молодіжних команд 1989 року, чемпіон СРСР серед спортінтернатів, який свого часу встиг пограти у львівських «Карпатах», дніпропетовському «Дніпрі», запорізькому «Металургу», луцькій «Волині», ужгородському «Закарпатті» та чернівецькій «Буковині».
Але найвідоміші мої вихованці – олімпійські чемпіони Сеулу 1988 року у складі олімпійської збірної СРСР, чемпіон та володар Кубка СРСР 1991 року, гравець ФК «СКА «Карпати»(Львів), московського «ЦСКА» Володимир Татарчук та чемпіон СРСР 1988 року, володар Кубка СРСР 1989 року у складі ФК «Дніпро» (Дніпропетровськ) Вадим Тищенко. За підготовку Володимира і Вадима мені присвоїли звання «Заслужений тренер України». Слід відзначити, що Вадима Тищенка я тренував разом з Федором Бушанським.
– Пане Володимире, чи слідкуєте Ви за виступами львівських «Карпат» і зараз?
– Авжеж. Для ветеранів львівських «Карпат» керівництво клубу виділило один сектор, де ми спостерігаємо за грою рідної команди. У перерві гучно обговорюємо той чи інший епізоди, та згадуємо себе молодими. Я стараюся по мірі можливості не пропускати домашніх поєдинків своїх рідних «Карпат», дуже щиро за них переживаю та вболіваю.
– Гра якого футболіста теперішніх львівських «Карпат» до вподоби Володимиру Данилюку?
– Насамперед дуже уважно стежу за грою Ігоря Худоб’яка та бразильця Роши Батісти, а лідером команди вважаю гравця національної збірної України Артема Федецького, який прогресує з кожним роком.
– Влітку цьому року всьоме поспіль у Стрию пройде турнір на Вашу честь. Молоде покоління має змогу подивитися на легендарного футболіста львівських «Карпат» 60-70 – х років Володимира Олександровича Данилюка. Що б Ви хотіли їм побажати?
– Перш за все я дуже радий, що у моєму рідному місті про мене не забувають. Хотів би подякувати моїй рідній ДЮСШ міськвно, директором якої є мій друг Олексій Петрович Кухар, ветерану стрийського спорту Леоніду Рудольфовичу Вечеріку, міській владі, заступнику головного редактора газети «Фортуна» Михайлу Мироновичу Олійнику, який щорічно, на протязі семи років висвітлює цей турнір та усім моїм знайомим та приятелям.
На мою думку, дитячих турнірів має бути вдосталь. Можливо, не кожен з цих юних футболістів стане професійним гравцем, але я впевнений, що участь у цих змаганнях стане для них трампліном у їх подальшому футбольному житті. Дехто з них буде запрошений у Львівське державне училище фізичної культури, де футболу приділяють належну увагу і де навчалися азам футболу відомі всій Україні та близькому зарубіжжю футболісти. Хотів би їм побажати впевненості, цілеспрямованості та везіння. А все решта як кажуть прийде з роками.
– Володимире Олександровичу, розкажіть в декількох словах про свою сім’ю?
– Разом з дружиною виховали двох доньок – Ірину та Орисю, які народили нам трьох внуків: двох дівчаток та одного хлопчика. Поки що онук робить тільки перші кроки у футболі. Можливо і він через деякий час вдягне футболку львівських «Карпат».
– І наостанок. Володимире Олександровичу, чим для Вас є футбол.
– Футбол для мене – це все. У дитинстві це була моя найулюбленіша гра. Коли був діючим футболістом то завдяки йому заробляв на хліб. І зараз, коли треную юнаків, – це моя улюблена робота. Завдяки футболу я побував у багатьох країнах Європи та світу, став відомою людиною, мене впізнають, вітаються зі мню, беруть інтерв’ю. Я дуже люблю футбол і закоханий у нього до безтями. Користуючись такою нагодою, хотів би побажати усім тим, хто пам’ятає, чув і знає мене, безмежного щастя, здоров’я, довголіття і процвітання. Хай щастить Вам в усьому.
Михайло Олійник. Фото автора
