Володимир Онищенко: «Валерій Васильович Лобановський – тренер від Бога і Людина з великої літери»
{mosimage}Мій сьогоднішній співрозмовник – Володимир Іванович Онищенко, людина знаменита та шанована в радянському та українському футболі. У складі київського «Динамо» він 5 разів ставав чемпіоном СРСР, двічі вигравав Кубок СРСР та по одному разу тримав у руках Кубок володарів кубків УЄФА та Суперкубок УЄФА. У складі збірної CРСР він двічі (у 1972 та 1976 рр.) завойовував бронзові медалі Олімпійських ігор. Крім того, у 1972 році став віце-чемпіоном Європи.
Уже у якості старшого тренера ФК «Динамо-2» тричі поспіль (1999
-2001 рр.) вигравав чемпіонат України серед команд першої ліги.
Зустрівся я з Володимиром Івановичем у Моршині, на стадіоні «Медик»,
перед матчем фінальної пульки чемпіонату України серед команд
дитячо-юнацької футбольної ліги (ДЮФЛ, вища ліга), у якому моршинська
«Скала» протистояла своїм ровесникам з київського «Динамо». Про футбол і
не тільки від Володимира Онищенка читайте нижче у інтерв’ю.
-2001 рр.) вигравав чемпіонат України серед команд першої ліги.
Зустрівся я з Володимиром Івановичем у Моршині, на стадіоні «Медик»,
перед матчем фінальної пульки чемпіонату України серед команд
дитячо-юнацької футбольної ліги (ДЮФЛ, вища ліга), у якому моршинська
«Скала» протистояла своїм ровесникам з київського «Динамо». Про футбол і
не тільки від Володимира Онищенка читайте нижче у інтерв’ю.
Візитна
картка: Онищенко Володимир Іванович. Народився 28 жовтня 1949 року у с.
Стечанка, Чорнобильського р-ну, Київської області. У футбол почав грати
у 1960 році у дитячо-юнацькій футбольній команді заводу «Більшовик».
Амплуа – нападаючий. Закінчив Київський державний інститут фізичної
культури і спорту (спеціальність – тренер-викладач з футболу).
Заслужений майстер спорту СРСР. Заслужений тренер України.
Виступав у командах:
1969-1971, 1973-1978 рр. – ФК «Динамо» (Київ),
1973-1978 рр. – ФК «Зоря (Ворошиловград).
Чемпіон СРСР: 1971, 1972, 1974, 1975, 1977 рр.
Віце-чемпіон СРСР: 1973, 1976 (осінь), 1978 рр.
Володар Кубка СРСР: 1974, 1978 рр.
У списках «33 кращих футболістів СРСР» був 5 разів.
У чемпіонатах СРСР провів 175 матчів, забив 55 м’ячів. У кубках СРСР провів 16 матчів – 7 м‘ячів.
Володар Кубка володарів кубків європейських країн та Суперкубка УЄФА 1975 року. У єврокубках провів 25 матчів, забив 12 м’ячів.
За
збірну СРСР провів 42 матчі забив 11 м’ячів. Віце-чемпіон Європи 1972
року. Бронзовий призер Олімпійських Ігор 1972, 1976 рр. Зіграв 1 матч у
складі збірної світу. Усього за футбольну кар’єру провів 258 матчів,
забив 58 м’ячів.
Після завершення кар’єри футболіста працював:
1980-1987 рр. – тренер СДЮШОР «Динамо» (Київ),
1987-1989 рр. – навчання у Вищій школі тренерів (Москва),
1990-1992 рр. – тренер ФК «Динамо» (Біла Церква, Київська область),
1992-1993 рр. – тренер-селекціонер ФК «Динамо» (Київ),
1993-1994, 1995-1997 рр. – старший тренер ФК «Динамо-2» (Київ),
01. по 04.1995 р. – головний тренер ФК «Динамо» (Київ),
1999-2006 рр. – старший тренер ФК «Динамо-2» (Київ) та молодіжної збірної України.
З 2006-2009 роки – радник селекційної служби ФК «Динамо» (Київ).
З 2010 – куратор дитячо-юнацького футболу ФК “Динамо” (Київ).
–
Володимире Івановичу, у футбол Ви почали грати вдома, у Києві. У 1971
році, у складі київського «Динамо», вперше стали чемпіоном СРСР. Що
змусило Вас перейти у ворошиловградську «Зорю»?
– Після двох
сезонів у складі київського «Динамо», зі мною зустрівся тодішній старший
тренер ворошиловградської «Зорі» Герман Семенович Зонін і запропонував
пограти у його команді. Я й погодився. На той час у складі ФК «Зоря»
(Ворошиловград) виступали висококласні футболісти: Олександр Ткаченко,
Анатолій Куксов, Олександр Журавльов, Сергій Морозов, Юрій Єлісеєв,
В’ячеслав Семенов та інші. У 1972 році ворошиловградська «Зоря» вперше
і, як виявилося згодом, востаннє в своїй славній футбольній історії
стала чемпіоном СРСР. Це був перший випадок в історії радянського
футболу, коли футбольна команда не із столиці союзної республіки стала
чемпіоном СРСР з футболу.
– І все ж через два роки Ви повернулися до Києва. У чому полягала причина Вашого повернення?
–
Моє повернення у Київ, пояснюється тим, що, по-перше, я – киянин,
по-друге – «Динамо» (Київ) є моєю найулюбленішою футбольною командою, і
по-третє мене запросив сам Валерій Васильович Лобановський (помер у 2002
році – примітка автора), який тоді очолив столичний клуб.
– На
багатьох фотографіях динамівської команди Ви стоїте чи сидите поруч з
Володимиром Федоровичем Мунтяном. Чи не означає це, що саме він був
Вашим найкращим другом?
– Мій найкращий друг – людина, яка не має
жодного відношення до спорту. Ми разом з ним виросли, він завжди був зі
мною у радісні та гіркі хвилини мого життя і, впевнений, таким
залишиться завжди. А з Володимиром Мунтяном ми приятелювали і, коли
виїжджали на матчі, як правило, мешкали в одному готельному номері.
– А з ким Ви найчастіше мешкали коли Ви виїжджали у складі збірної СРСР на товариські та офіційні матчі збірної СРСР?
–
Найчастіше у готельних номерах я проживав з форвардом бакинського
«Нефтчі» Анатолієм Банішевським, який, на превеликий жаль, помер у 1997
році.
– Володимире Івановичу, чи пригадуєте Ви свій перший матч у складі збірної СРСР? Хто Вас запросив у збірну СРСР?
–
Який солдат не мріє стати генералом?! Який футболіст не мріє одягнути
футболку збірної тієї країни, громадянином якої він є?! Дебютував я у
складі збірної СРСР рівно 40 років тому, у далекому 1972 році. 7 червня
у Москві, в товариському матчі, збірна СРСР приймала національну збірну
Болгарії. Я сидів на лаві запасних. У перерві до мене підійшов тодішній
головний тренер збірної СРСР Олександр Семенович Пономарьов (який, на
превеликий жаль, теж уже відійшов у вічність – примітка автора) і каже :
«Перевдягайся, Володю, заміниш Анатолія Байдачного».
– У складі
збірної СРСР Ви завоювали срібні медалі чемпіонату Європи 1972 року. У
цьому європейському форумі Ви зіграли два матчі, зате які! (півфінальний
– з угорцями, та фінальний – з командою ФРН, який, на жаль, програли).
А чи був шанс у радянської збірної перемогти тоді німців і стати
чемпіонами Європи?
– У 70-х роках минулого століття збірна ФРН була
однією з найсильніших футбольних команд у світі. Маючи у своєму складі
таких «зірок» світового футболу, як: Зеп Майєр, Пауль Брайтнер, Франц
Беккенбауер, Ханс-Ганс Шварценбек, Герд Мюллер, який і забив нам тоді
два голи-красені, можна виграти будь-який європейський або світовий
форум. Це й довела німецька футбольна збірна, яка через два роки потому
здобула титул чемпіона світу.
– У фінальній частині світового
чемпіонату 1974 році збірна СРСР не виступала, хоча перемогла у
європейській відбірній групі. У чому полягала причина?
– Футбольна
збірна СРСР, як один із переможців європейської відбірної групи,
отримала право поборотися за фінальну путівку на ЧС-1974 із однією з
найкращих команд Південної Америки – збірною Чилі. Переможець цього
двобою і отримував путівку на світовий футбольний форум. У першому
матчі, який відбувся у Москві, була зафіксована нічия – 0:0.
Матч-відповідь був запланований на 22 листопада 1973 року. Однак, ця
гра не відбулася, через те, що у Чилі до влади прийшла хунта, і
виступати у Сантьяго на стадіоні «Насйональ», перетвореному на
концтабір, було неможливо. Тому збірна СРСР відмовилася від цього матчу,
і фінальну путівку на ЧС-74 отримали чилійці.
– У 1975 році київські
динамівці вперше завоювали Кубок володарів кубків. Чи вірила Ваша
команда у перемогу на старті цього турніру?
– Ми прагнули зіграти
якнайкраще у кожному матчі. Та лише тільки після того, як перемогли
сильний нідерландський луб «ПСВ» (Ейндховен), за який тоді виступали
шестеро гравців національної збірної Нідерландів – віце-чемпона світу
1974 року та ще двоє гравців збірної Швеції, були впевнені, що цей Кубок
не віддамо вже нікому.
– А як щодо Суперкубка УЄФА, у якому ФК
«Динамо» (Київ) здолав опір іменитої та титулованої мюнхенської
«Баварії», у складі якої виступали п’ятеро чемпіонів світу 1974
року?
– Коли є велике бажання плюс відмінна організація на
найвищому професійному рівні — немає чого боятися. Справді, фаворитом
того двобою у далекому 1975 році була німецька футбольна команда. А саме
це і потрібно було нашій команді. За мюнхенський клуб тоді виступало
ціле сузір’я видатних майстрів світового футболу, на чолі з Францом
Беккенбауєром та Гердом Мюллером. Але у тих двох матчах, як кажуть
«найшла коса на камінь». Не гіршими від «зірок» баварських були «зірки»
динамівські. Три голи Олега Блохіна у цих двох матчах принесли ФК
«Динамо» (Київ) перемогу у Суперкубку УЄФА,
– Ви виходили на
футбольне поле у якості діючого футболіста під орудою багатьох відомих
тренерів. Це Віктор Маслов, Костянтин Бєсков, Олександр Пономарьов,
Герман Зонін, Микола Гуляєв, Євген Горянський, Валерій Лобановський. Що
можете сказати про них? І що використовували у своїй тренерській
практиці з того, що колись дали Вам ці імениті наставники?
– Про
кожного з цих тренерів я міг би говорити дуже багато, і тільки добре.
Кожен з цих, перерахованих Вами, титулованих тренерів вніс у моє
футбольне життя щось нове. Спілкування з ними було для мене цікавим. Усі
вони різні люди, але кожен з них – неординарна особистість. Від кожного
я дізнався багато тактичних та практичних ходів. Та особливо вдячний
долі за те, що свого часу тренувався, а пізніше, після завершення
кар’єри футболіста, тренував під орудою легендарного тренера зі світовим
ім’ям Валерія Васильовича Лобановського. Це – тренер від Бога і Людина з
великої літери. Його тепер дуже бракує нашому українському футболу.
Саме у Валерія Васильовича я навчився багато з того, що використовував у
якості тренера.
– На даний час Ви працюєте у селекційній службі ФК «Динамо» (Київ). У чому, на Ваш погляд, полягає робота тренера-селекціонера?
–
На мій погляд, найголовніша риса тренера-селекціонера полягає у вмінні
роздивитися у тому чи іншому молодому футболістові-початківцю його
потенціал та прорахувати його перспективність.
– І на завершення нашої бесіди, що б Ви, Володимире Івановичу, побажали читачам газети «Фортуна».
–
У першу чергу хочу побажати працівникам газети «Фортуна» та Вашим
читачам міцного здоров’я, довголіття, миру і злагоди. Ну а палким
прихильникам українського футболу – не втрачати ніколи віри у молодий
український футбол.
Володимире Івановичу, у футбол Ви почали грати вдома, у Києві. У 1971
році, у складі київського «Динамо», вперше стали чемпіоном СРСР. Що
змусило Вас перейти у ворошиловградську «Зорю»?
– Після двох
сезонів у складі київського «Динамо», зі мною зустрівся тодішній старший
тренер ворошиловградської «Зорі» Герман Семенович Зонін і запропонував
пограти у його команді. Я й погодився. На той час у складі ФК «Зоря»
(Ворошиловград) виступали висококласні футболісти: Олександр Ткаченко,
Анатолій Куксов, Олександр Журавльов, Сергій Морозов, Юрій Єлісеєв,
В’ячеслав Семенов та інші. У 1972 році ворошиловградська «Зоря» вперше
і, як виявилося згодом, востаннє в своїй славній футбольній історії
стала чемпіоном СРСР. Це був перший випадок в історії радянського
футболу, коли футбольна команда не із столиці союзної республіки стала
чемпіоном СРСР з футболу.
– І все ж через два роки Ви повернулися до Києва. У чому полягала причина Вашого повернення?
–
Моє повернення у Київ, пояснюється тим, що, по-перше, я – киянин,
по-друге – «Динамо» (Київ) є моєю найулюбленішою футбольною командою, і
по-третє мене запросив сам Валерій Васильович Лобановський (помер у 2002
році – примітка автора), який тоді очолив столичний клуб.
– На
багатьох фотографіях динамівської команди Ви стоїте чи сидите поруч з
Володимиром Федоровичем Мунтяном. Чи не означає це, що саме він був
Вашим найкращим другом?
– Мій найкращий друг – людина, яка не має
жодного відношення до спорту. Ми разом з ним виросли, він завжди був зі
мною у радісні та гіркі хвилини мого життя і, впевнений, таким
залишиться завжди. А з Володимиром Мунтяном ми приятелювали і, коли
виїжджали на матчі, як правило, мешкали в одному готельному номері.
– А з ким Ви найчастіше мешкали коли Ви виїжджали у складі збірної СРСР на товариські та офіційні матчі збірної СРСР?
–
Найчастіше у готельних номерах я проживав з форвардом бакинського
«Нефтчі» Анатолієм Банішевським, який, на превеликий жаль, помер у 1997
році.
– Володимире Івановичу, чи пригадуєте Ви свій перший матч у складі збірної СРСР? Хто Вас запросив у збірну СРСР?
–
Який солдат не мріє стати генералом?! Який футболіст не мріє одягнути
футболку збірної тієї країни, громадянином якої він є?! Дебютував я у
складі збірної СРСР рівно 40 років тому, у далекому 1972 році. 7 червня
у Москві, в товариському матчі, збірна СРСР приймала національну збірну
Болгарії. Я сидів на лаві запасних. У перерві до мене підійшов тодішній
головний тренер збірної СРСР Олександр Семенович Пономарьов (який, на
превеликий жаль, теж уже відійшов у вічність – примітка автора) і каже :
«Перевдягайся, Володю, заміниш Анатолія Байдачного».
– У складі
збірної СРСР Ви завоювали срібні медалі чемпіонату Європи 1972 року. У
цьому європейському форумі Ви зіграли два матчі, зате які! (півфінальний
– з угорцями, та фінальний – з командою ФРН, який, на жаль, програли).
А чи був шанс у радянської збірної перемогти тоді німців і стати
чемпіонами Європи?
– У 70-х роках минулого століття збірна ФРН була
однією з найсильніших футбольних команд у світі. Маючи у своєму складі
таких «зірок» світового футболу, як: Зеп Майєр, Пауль Брайтнер, Франц
Беккенбауер, Ханс-Ганс Шварценбек, Герд Мюллер, який і забив нам тоді
два голи-красені, можна виграти будь-який європейський або світовий
форум. Це й довела німецька футбольна збірна, яка через два роки потому
здобула титул чемпіона світу.
– У фінальній частині світового
чемпіонату 1974 році збірна СРСР не виступала, хоча перемогла у
європейській відбірній групі. У чому полягала причина?
– Футбольна
збірна СРСР, як один із переможців європейської відбірної групи,
отримала право поборотися за фінальну путівку на ЧС-1974 із однією з
найкращих команд Південної Америки – збірною Чилі. Переможець цього
двобою і отримував путівку на світовий футбольний форум. У першому
матчі, який відбувся у Москві, була зафіксована нічия – 0:0.
Матч-відповідь був запланований на 22 листопада 1973 року. Однак, ця
гра не відбулася, через те, що у Чилі до влади прийшла хунта, і
виступати у Сантьяго на стадіоні «Насйональ», перетвореному на
концтабір, було неможливо. Тому збірна СРСР відмовилася від цього матчу,
і фінальну путівку на ЧС-74 отримали чилійці.
– У 1975 році київські
динамівці вперше завоювали Кубок володарів кубків. Чи вірила Ваша
команда у перемогу на старті цього турніру?
– Ми прагнули зіграти
якнайкраще у кожному матчі. Та лише тільки після того, як перемогли
сильний нідерландський луб «ПСВ» (Ейндховен), за який тоді виступали
шестеро гравців національної збірної Нідерландів – віце-чемпона світу
1974 року та ще двоє гравців збірної Швеції, були впевнені, що цей Кубок
не віддамо вже нікому.
– А як щодо Суперкубка УЄФА, у якому ФК
«Динамо» (Київ) здолав опір іменитої та титулованої мюнхенської
«Баварії», у складі якої виступали п’ятеро чемпіонів світу 1974
року?
– Коли є велике бажання плюс відмінна організація на
найвищому професійному рівні — немає чого боятися. Справді, фаворитом
того двобою у далекому 1975 році була німецька футбольна команда. А саме
це і потрібно було нашій команді. За мюнхенський клуб тоді виступало
ціле сузір’я видатних майстрів світового футболу, на чолі з Францом
Беккенбауєром та Гердом Мюллером. Але у тих двох матчах, як кажуть
«найшла коса на камінь». Не гіршими від «зірок» баварських були «зірки»
динамівські. Три голи Олега Блохіна у цих двох матчах принесли ФК
«Динамо» (Київ) перемогу у Суперкубку УЄФА,
– Ви виходили на
футбольне поле у якості діючого футболіста під орудою багатьох відомих
тренерів. Це Віктор Маслов, Костянтин Бєсков, Олександр Пономарьов,
Герман Зонін, Микола Гуляєв, Євген Горянський, Валерій Лобановський. Що
можете сказати про них? І що використовували у своїй тренерській
практиці з того, що колись дали Вам ці імениті наставники?
– Про
кожного з цих тренерів я міг би говорити дуже багато, і тільки добре.
Кожен з цих, перерахованих Вами, титулованих тренерів вніс у моє
футбольне життя щось нове. Спілкування з ними було для мене цікавим. Усі
вони різні люди, але кожен з них – неординарна особистість. Від кожного
я дізнався багато тактичних та практичних ходів. Та особливо вдячний
долі за те, що свого часу тренувався, а пізніше, після завершення
кар’єри футболіста, тренував під орудою легендарного тренера зі світовим
ім’ям Валерія Васильовича Лобановського. Це – тренер від Бога і Людина з
великої літери. Його тепер дуже бракує нашому українському футболу.
Саме у Валерія Васильовича я навчився багато з того, що використовував у
якості тренера.
– На даний час Ви працюєте у селекційній службі ФК «Динамо» (Київ). У чому, на Ваш погляд, полягає робота тренера-селекціонера?
–
На мій погляд, найголовніша риса тренера-селекціонера полягає у вмінні
роздивитися у тому чи іншому молодому футболістові-початківцю його
потенціал та прорахувати його перспективність.
– І на завершення нашої бесіди, що б Ви, Володимире Івановичу, побажали читачам газети «Фортуна».
–
У першу чергу хочу побажати працівникам газети «Фортуна» та Вашим
читачам міцного здоров’я, довголіття, миру і злагоди. Ну а палким
прихильникам українського футболу – не втрачати ніколи віри у молодий
український футбол.
Розмову вів Михайло Олійник
